Єлизавета Милорадович (1832-1890) – громадська діячка, меценатка, перша донаторка Літературного (Наукового) товариства імені Тараса Шевченка.
Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
Надзвичайно вродливу, освічену, з вишуканим смаком і невимушеними манерами Єлизавету Милорадович сучасники називали «емансіпе». Зазвичай, коли мова заходить про українських феміністок, ми згадуємо передусім Олену Пчілку, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську — жінок творчих, що мали реноме подвижниць і борчинь, аскетичних амазонок українського руху. Хоч це й стереотипи (самопожертва — так, аскетизм — навряд), але вони напрочуд добре підкреслюють винятковість постаті Єлизавети Милорадович, що однозначно не вписується у цей феміністичний «канон» своїм аристократизмом, епатажністю й харизмою.
У дівоцтві Милорадович була Скоропадською, вона рано вийшла заміж за некоханого чоловіка, що був значно старший. Шлюб став матримоніальним проєктом батьків, що відповідав звичаю верхівки українського панства родичатися у «своєму колі» (до того ж тут важили ще й прагматичні розрахунки — об’єднання маєтностей кількох родів і успадкування нащадками титулів (свекрухою Єлизавети стала Олександра Кочубей). Після передчасної смерті першої дитини Єлизавета фактично розірвала стосунки з чоловіком, але не усамітнилася, натомість дозволяючи собі щирі й пристрасні романи, про які охоче пліткували сучасники: з відомим імперським політиком, статс-секретарем Михайлом Позеном (архітектором Селянської реформи 1861 року) й навіть рідним племінником Григорієм Милорадовичем. Ліза (так її називали позаочі) вела життя світської левиці: курила, любила модний одяг від найкращих кравців, часто подорожувала Україною, їздила в Європу, при цьому мала добру освіту, самотужки опановувала англійську, мріючи перекласти «Історію Русів».
Подібно до своєї пращурки, гетьманші Анастасії Скоропадської, Єлизавета мала власний салон, у якому частувалися українські інтелектуали й митці, насамперед земляки з Полтавщини — кирило-мефодіївець Василь Білозерський, громадівці Олександр Кониський, Іван і Петро Дорошенки. Однак за фасадом світськості поволі вимальовувалися контури українського клубу, який мав сталі контакти з українським земляцтвом Петербурга й в якому, на думку істориків, народилася ідея створення полтавської «Громади». Кошти Милорадовичів-Скоропадськихспрямовували на підтримку недільних шкіл і аматорських театральних вистав, учительських пансіонів і жіночих училищ. Вочевидь, для Єлизавети багато важив приклад батька — Івана Михайловича Скоропадського, великого мецената з покоління Тарновських і Ґалаґанів, маршалка полтавського шляхетства, справжнього мазепинця і патріота, який не приховував своїх проукраїнських поглядів (про нього збереглися теплі спогади онука Павла Скоропадського, майбутнього очільника Української держави, племінника Єлизавети). Для жінки з сильним характером участь в українському русі й відкрита маніфестація своїх поглядів стали ніби продовженням протестної й незалежної вдачі, успадкованої від предків і відшліфованої проникливим розумом і доброю освітою. Часом ця вдача спонукала до вчинків на межі: Єлизавета, користаючи зі своїх зв’язків і романів, перевозила через кордон нелегальну літературу, а на світських вечірках дарувала знайомим видання заборонених віршів Шевченка.
Патронування саме освітніх проєктів стає для Єлизавети Милорадович пріоритетом. З одного боку, їх нагальність була очевидною для інтелектуальної еліти, з іншого, в умовах початку заборон на українську культуру, які стартували із сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 року, не існувало іншого шляху, як рухати українську справу як не у політичному, то бодай у просвітницькому напрямі. Однак робити це системно, спираючись на інституції, в політичному кліматі Російської імперії було практично неможливо. Тому-то Милорадович активно долучається до фінансування й протегування просвітницьких ініціатив у підавстрійській Україні. Першим інвестиційним проєктом стають галицька «Просвіта» та журнал «Правда». Милорадович вірить, що практичний досвід просвітянських осередків може бути поширений і на Наддніпрянську Україну, тож варто його підтримувати й розвивати. У 1872–1873 роках спільно з Василем Симиренком вона виділяє значні суми на заснування Літературного (Наукового) товариства імені Тараса Шевченка у Львові, котре початково планували як організаційне продовження «Просвіти». Вже за декілька років товариство трансформується у своєрідну українську академію наук, про яку жартуватимуть, що вона складалася з галицьких засновників, але фундована коштом наддніпрянської мільйонерки.
