Французька журналістка й письменниця про три поїздки до України, пошуки людей з лютневого Майдану, «знайомство» з Василем Сліпаком у паризькій кав’ярні та дві свої книжки про Україну.
Коли заходили покупці, я залишалася на відеозв’язку з її мамою та бабусею в Україні
Уперше я приїхала в Україну навесні 2014 року. Я була разом з відомим французьким фотографом, Еріком Бюве, який раніше — у дні розстрілів на Майдані — зробив у центрі Києва дуже багато портретів. І вже за кілька тижнів, у березні, він повернувся, і я приїхала разом з ним, щоб спробувати знайти людей з його лютневих знімків.
Мене дуже вразило, що на Майдані стояли такі різні громадяни. З дуже різних прошарків суспільства, з різним достатком. Та з усіх куточків України.
Ми з Еріком Бюве подорожували країною, відвідували і великі міста, і крихітні села, щоб побачити своїх героїв у повсякденному житті. Ми прагнули краще зрозуміти кожного з них, зрозуміти, чому кожен ризикував життям під час Революції гідності.
Наступного разу я приїхала сюди 2016 року. Також як журналістка. Я намагалася з’ясувати, що змусило звичайних цивільних людей взяти до рук зброю і захищати свою країну. Про що вони думали, що відчували, що підштовхнуло їх до такого вибору. Під час тієї поїздки я не побувала на фронті, але робила інтерв’ю з добровольцями, зокрема з «Правого сектору», з бойовими медиками, з пораненими бійцями в шпиталях.
У Києві я познайомилася з Ольгою Куровською, вона була моєю перекладачкою. Ольга не тільки чудово працювала, а й вечорами відповідала на всі мої запитання про Україну — державу, яку намагалася краще зрозуміти. Розповідала мені вашу історію.
Пізніше — задовго до початку повномасштабного вторгнення — Ольга переїхала у Францію. Ми з нею не були близькими друзями, але спілкувалися, зустрічалися час від часу.
Уранці 24 лютого я, як і всі, почула жахливі новини та зателефонувала їй. Хотіла дізнатися, як вона, як її родина в Україні… Дуже важко було зрозуміти, що відбувається там насправді.
Ольга працювала у винному магазині. Я приїхала туди до неї. Запитувала, чим можу допомогти. Хоча, звичайно, допомогти я їй насправді нічим не могла… Але коли до магазину заходили клієнти, я залишалася замість неї на відеозв’язку з її мамою та бабусею в Україні. Ми не могли розмовляти, бо я не знаю української. Але ми залишалися на зв’язку. А потім була розмова із сестрою Ольги — Сашею. Вона розмовляє французькою. Показувала й розповідала мені: «Це паркінг, зараз ми з моїм бойфрендом тут, така зараз ситуація». Саша розповідала мені про своє нове життя, життя під землею…
Читайте також: Вечір пам’яті Василя Сліпака у Парижі
Я дуже хотіла висвітлювати цю війну, ділитися новинами з України з французькими читачами. Але не могла тоді поїхати — були інші завдання на роботі, до того ж у мене двоє дітей. І вирішила спробувати працювати інакше. Я запитала двох сестер, Ольгу й Сашу, чи не могли б вони вести щоденники про війну — кожна зі свого боку. Саша казала, що вона не воює, живе як усі інші й не знає, чи впорається… А Ольга — що так багато біженців з України у Франції та «чому я?». «Не знаю, — відповідала. — Бо я тебе знаю. Бо ти можеш спробувати — хоча б тиждень!»
І я запропонувала ці щоденники газеті Le Monde. Вони сказали, що «так, так, один тиждень»… У підсумку вийшов не тиждень, а рік. А на сьогодні ми робимо вже один «лист» на сім днів. Тому що й писати щодня Ользі та Саші важко, й інтенсивність подій уже не така.
Щоденники двох сестер після першого року стали книжкою.
Він показав мені відео, на яких чоловік співав
Моя історія в Україні почалася з Майдану й добровольців, продовжилася завдяки Ользі та Саші, але паралельно 2019 року випадково почула про Василя Сліпака. Я не знала його особисто.
Була в Парижі й хотіла купити каву. Зайшла в кав’ярню, там продавали й чай. Один з них мав назву «Одеса». І я сказала продавцю:
— О, «Одеса», я візьму цей чай!
— Чому?
— Бо я бувала в Україні, але ніколи не була в Одесі. Однак завжди хотіла побувати!
Мій співрозмовник був абсолютним французом. І я ніколи не очікувала, що він розмовлятиме зі мною про Україну. Але він запитав, чи є в мене час. Сказала, що треба йти, але що ж поробиш… Тоді він попросив пройти в кінець магазину й на комп’ютері почав показувати мені відео. Там чоловік, дуже високий, співав в опері. Я не дуже розуміла, що відбувається. На інших відео хтось також співав, але вже у військовій машині.
За декілька хвилин я зрозуміла, що це одна й та сама людина. А хлопець з кав’ярні сказав: «Його звали Василь Сліпак. Я хотів поділитися з вами його історією».
Я багато думала про нього згодом. І про інші історії, раніше записані в Україні, про те, що змушувало людей іти на війну. Хотіла зрозуміти, чому оперний співак, успішний у Франції, загинув на Донбасі. Спробувала зустрітися з близькими Василя Сліпака у Франції, і там багато хто з місцевих не розумів його мотивацію. А коли я вже зустрілася з українцями, його українськими друзями у Франції — уже зрозуміла Василя краще. Французи не уявляли, як він почувався після Майдану… Для багатьох українців за кордоном Майдан і початок війни 2014 року — це було щось дуже сильне. Щось, що розбудило їх.
Василь спочатку відправляв в Україну безліч речей, які могли б допомогти. Але потім, певно, подумав, що може відправити… І себе самого. Думаю, на ту мить для нього це стало найкращим способом бути самим собою.
Я пишу не лише про Василя Сліпака як солдата, а й про його музичну кар’єру. Я не знала його, і для мене це пазл. Кожна людина, яка була близькою для Василя, додає до нього свій шматочок. Те, що розповідають його побратими, відрізняється від того, що розказують рідні. І саме так ми отримуємо цільну картину.
У моїй книжці будуть і події після 2022 року. Сьогодні триває та сама війна, на якій він загинув. Показати історію через одну людину, у прив’язці до однієї людини — завжди краще.
Сьогодні я прибула в Україну, тому що швейцарська газета попросила мене приїхати й завершити історію. Вони публікуватимуть її окремими епізодами, поки що.
Моя робота з Ольгою та Сашею і робота над історією Василя Сліпака — це не щоденні новини з вашої держави. Але вона допомагає не лише знати, що відбувається в Україні, а й зрозуміти українців.