Мій товариш – будівельник. Не так собі, а бригадир опоряджувальників. І навіть не просто бригадир, а – увага! – заслужений будівельник України. Нещодавно я мав нагоду побачити результат його роботи. Звичайнісінький квартирний ремонт.
Тема близька майже кожному, бо хто з нас не склив лоджії, не клав кахлів, не міняв сантехніки? І хто з нас не потрапляв на цей гачок, коли рахував гроші, планував граничний термін «розрухи», а потім з’ясовувалося, що кошторис – це для наївних, графік – для дебілів, а список недоробок, як-то кострубаті стики, криво покладений паркет і тиньк, що відпадає на другий день, – норма життя. І от виявляється, що я відстав від часу. На моїх очах бригадир показав господареві усі бездоганні за геометрією куточки, всі покриття й усе начиння, віддав усі чеки на придбані будматеріали й поцікавився, чи немає рекламацій. Картина донедавна настільки фантастична й неймовірна, що можна було б робити далекосяжні висновки. Тобто за тих приблизно 20 років, відколи в наш обіг увійшло урочисте слово «євроремонт», вітчизняний маляр, паркетник, сантехнік перестав бути карикатурним «Афонею» з пляшкою в кишені, а став цілком поважним майстром, який має знатися на новітніх технологіях, бути в курсі всіх матеріалів, що є в продажу й, головне, забезпечувати якість не гіршу, ніж на спільному цивілізаційному просторі від Варшави до Дубліна. Ура!
У тім-то й річ, що ні про яку перемогу прогресу над руїною звітувати не вдасться. У своєму будуправлінні мій товариш перебуває в неоплачуваній відпустці й заробляє собі на хліб випадковими халтурами. Я випадково знаю, скільки отримує його колега відповідної кваліфікації в Німеччині й скільки в Канаді, але йому не кажу, бо спровокую депресію. Утім, він і так підозрює. Ані він, ані я не можемо зрозуміти, в чому проблема. Він не ледачий і не мрійник, хапається за будь-яку роботу, працює на об’єктах у людей більш ніж забезпечених, про якість я вже казав… Теоретично до нього мала б стояти черга клієнтів, і кожен мусив би платити так, щоб мій товариш і сам уже жив би в пристойному будинку та їздив пристойним авто, як у Канаді чи Німеччині. То в чому ж річ? Маю лише одну робочу гіпотезу, та й то не вельми переконливу. Схоже, всі його замовники – класичні жлоби, які не вміють – ну не вміють – цінувати професіоналізм навіть тоді, коли їх це стосується особисто й безпосередньо. Інакше кажучи, на цій конкретній території закони ринку не діють, і мій товариш зі своїми золотими руками не має природної, здавалося б, переваги перед халтурниками й брехунами.
Просто так збіглося, що останнім часом я вислухав чимало скарг від осіб, які не можуть знайти людину на різні відповідальні посади – від бухгалтера до телеоператора, від перекладача до сисадміна. Коли ж їм радиш справжнього фахівця, виявляється, що платити гроші, на які можна вижити, вони не готові. Мовляв, он скільки молодих погоджуються на копійки. А потім знову скаржаться, що нема з ким працювати.
Я чув, що на виробництві бракує досвідчених робітників і водночас знаю кількох слюсарів шостого (!) розряду, які торгують на ринку. За останні два десятиліття ми всі спостерігали еволюцію людей, які за совка нарікали, що їм не дають бути професіоналами. Їх обдурили багато разів. Спочатку – коли розповіли, що в СРСР праця почесна. Далі – коли змушували нехтувати професіоналізмом заради плану. Потім – коли переконливо пояснили, що СРСР сконав і вони нікому не потрібні. А ще – коли дали зрозуміти: вони мають бути вдячні за те, що взагалі мають роботу. Це старшим. А молодшим – що в жодному разі не треба ставати фахівцем, який продає свою працю, а треба ставати функціонером, який продає свою позицію в системі стосунків. А там свої закони. Лікарю важливіше стати дистриб’ютором ліків, аніж ставити діагноз. Адвокатові вигідніше знати, в які двері занести, аніж вивчити закони та підзаконні акти. Менеджерові доцільніше встановити контакт із начальством, аніж налагодити процес.
Я стверджую, що суспільство (суспільство, а не лише економіка!) зіткнулося з критичним падінням – навіть порівняно з часами «розвиненого соціалізму» – виробничої культури й технологічної дисципліни, інакше кажучи, професіоналізму в найширшому сенсі слова, й суспільству на це начхати. От і виходить, що тотальна дискваліфікація – не ознака часу, а його вимога.
Не знаю, наскільки це проблема конкретно-економічного чи загально-цивілізаційного характеру. Але якщо вже президент раптом – ні сіло, ні впало – береться виховати за рік еліту нації, я хочу нагадати про важливість сантехніків. Бо коли в нього в квартирі зламається унітаз, жоден випускник юрфаку його не полагодить.