Ікона «Розп’яття» з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки. Полтавщина, кінець ХVII століття. Національний художній музей України
Енциклопедична стаття визначає еліту як групу осіб, яка посідає керівне або провідне становище в політичній, економічній, військовій, культурній, науковій та інших галузях людської діяльності. Якщо застосувати це визначення до суспільства Гетьманщини загалом, то, імовірно, до неї варто зарахувати так звану нову шляхту — козацьку старшину й духовенство. Старшину, бо саме вона відігравала провідну роль у політичному й економічному житті соціуму, а духовенство — у релігійному. До того ж останнє через різні обставини було ще й найосвіченішою частиною суспільства.
На нижчому рівні, у межах Пирятинській протопопії, це вже конкретні козацько-шляхетські родини, що мали осілість на території шести сотень Лубенського полку: першої та другої Пирятинських, Городиської, Курінської, Чорнуської та Яблунівської. Серед найвпливовіших були Александровичі, Вакуловичі, Савицькі, Гамалії, Свічки, Огроновичі, Корнієвичі, Милорадовичі, Марковичі, Христичі й інші. З родин духовного звання вирізняються очільники тогочасних церковно-адміністративних одиниць — протопопи (Максимовичі й Козловські), а також їхні помічники — намісники (Котляревські, Петрановські, Яновські, Якубовські й інші). Щоправда, і парафіяльних євреїв, на мою думку, теж варто зараховувати до еліти, адже вони були наділені сакральним правом надання християнських треб.
Дозволю собі припустити, що принаймні на середину XVIII століття козацька еліта однією зі своїх суспільних функцій вважала піклування про спасіння душ не лише власних, а й своїх підданих.
Виражалося це в побудові храмів, іменуванні новозбудованих і ремонті старих церков, пожертвах на їхнє утримання, піклуванні про забезпечення парафії «добрим» ієреєм, відстоюванні інтересів своїх підданих у духовному суді тощо.
Фундатори церков
Зазвичай прохання про побудову храмів до керівництва протопопії надходили від місцевого клиру й парафіяльних спільнот вірних. Але в архівному фонді Пирятинського духовного правління зберігається чимало клопотань і від представників еліти, які дбали про задоволення духовних потреб своїх підданих. Так, зосібна, у лютому 1763 року значковий товариш Олексій Самойлович питав дозволу збудувати власним коштом дзвіницю Миколаївського храму в селі Мокіївка. У травні 1770-го лубенський підкоморій, бунчуковий товариш Іван Александрович просив дозволити ремонт ним же спорудженої церкви Йоана Богослова.
Такий самий запит, лише щодо Покровської святині в селі Карпилівка, у березні 1774-го подав і значковий товариш Семен Савич. У травні того самого року поміщики села Пізники — Степан та Іван Милорадовичі — клопоталися про санкцію на зведення у своєму селі нового Вознесенського храму. У грудні 1776 року до духовного правління звернувся роменський підкоморій, бунчуковий товариш і колишній полковий обозний Василь Кулябка. Він виявив бажання спорудити церкву на хуторі Миколаївка, де раніше не було такої святині. На цю справу суддя збирався офірувати доволі значну суму — 1500 рублів.
Вибір імен святих для новозбудованих храмів теж, імовірно, не відбувався без представників еліти.
З одного боку, саме козацька старшина, на думку дослідників, як найбільші жертводавці Православної церкви стала причиною домінування в регіоні храмів, іменованих на честь Богородиці. З іншого — таке масове вшанування Пресвятої Богородиці в ранньомодерній Україні відбувалося внаслідок її перебування в складі Речі Посполитої й інтенсивних контактів з католицькою релігійною традицією, з її надзвичайно розвинутим марійним культом. Усього в протопопії було 18 таких церков — 27,7 % загальної кількості храмів (65). Серед них переважали Покровські — шість святинь, п’ять були пойменовані на честь Різдва Пресвятої Богородиці, чотири — Успіння Пресвятої Богородиці, дві — Введення в храм Пресвятої Богородиці й одна на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Окрім цього, існували практики найменування храмів на честь небесних патронів їхніх фундаторів. Наприклад, Йоано-Богословську церкву в селі Круча збудовано стараннями бунчукового товариша Івана Ілліча Александровича, небесним патроном якого був святий Іван. Цілком вірогідно, що подібна історія з вибором назви місцевої святині була й у селі Денисівці, адже від 1709 року цим селом володів сотник Лубенської полкової сотні Іван Корнійович Огранович.
Лубенський полковник Леонтій Свічка. Джерело: «Стороженки: фамільний архів», т. 6, 1908
Поява єдиної в протопопії чудотворної ікони — святителя Миколая в Миколаївській церкві села Лазірки — теж була пов’язана з діяльністю козацьких очільників. За однією з легенд, його в середині XVII століття з «польського походу» привіз лубенський полковник Леонтій Свічка, який був осадником Лазірків, а за другою — полковий лубенський писар Максим Троцький. Ікона нібито походила з церкви білоруського міста Бихова, яке козаки захопили спільно з московським військом. Уже тоді образ вважався чудодійним. На його честь і звели в селі Миколаївський храм.
Унікальність Лазірської ікони полягала в тому, що й серед зцілених чисельно домінували представники козацької еліти, переважно з Лубенського полку — Савичі, Троцькі, Ограновичі, Александровичі й інші. Натомість пересічних посполитих у переліку тих, хто зазнав Божої ласки за посередництва цієї святині, не знаходимо взагалі. Можливо, місцеві ієреї просто не записували таких чуд або й самі оздоровлені селяни не повідомляли про це офіційно.
Добрі пастирі
Дбала еліта й про забезпечення своїх підданих добрими душпастирями, використовуючи для цього своє, так само успадковане від Речі Посполитої право патрона.
Згідно з ним, власники мали право подання кандидатів на ієрейські кафедри у своїх поселеннях. Практика Пирятинської протопопії свідчить, що перед тим, як порушити клопотання про рукопокладення перед київським митрополитом, претендент обов’язково заручався підтримкою власника поселення. Нерідко їхня позиція у виборі духівника була вирішальною (як-от у селі Мокіївці, де і клопотанням, і добором кандидатури ієрея займалася місцева поміщиця Марія Милорадович, чи в Троїцькій парафії Пирятина, де за претендента Андрія Євтіхієва клопоталися представники впливового старшинського роду Ограновичів, чи в містечку Яблуневе, де таку активність виявили представники сотенного правління).
Так само варто, очевидно, розглядати й прагнення представників еліти захистити своїх підданих від сваволі окремих душпастирів. Щоправда, захищаючи своїх підданих вони захищали передовсім власну честь, адже образа слуги в тогочасному суспільстві часто розглядалася як спроба образити його пана.
Через це шляхта доволі гостро реагувала на будь-яку агресію щодо їхніх підданих. Наприклад, військовий товариш Григорій Огранович у березні 1767 року позивався до ієрея Святотроїцької церкви міста Пирятина — отця Григорія Саржановича за побиття й образи його підданих.
Доволі резонансним був конфлікт, який розгорівся у травні 1773-го між бунчуковим товаришем Яковом Гамалією і священником, ієреєм Преображенської церкви міста Пирятина — Леонтієм Якубовським. Суть його полягала в тому, що священник ще від червня минулого 1772 року, «сговоря», утримував «при себе» дружину одного зі слуг бунчукового товариша, посполитого Йосипа Прядки — Катерину. Не відомо, скільки разів Йосип намагався її повернути, але коли 9 травня 1773 року він разом з іншим підданим Гамалії — Федором Шевцем — пішов-таки до панотця з наміром відібрати дружину, Якубовський, «пян тогда будучи», двічі вдарив Йосипа в обличчя й вигнав із двору. Наступного дня чоловік намагався підстерегти жінку на вулиці, але й того разу панотець виявився поруч і відвів Катерину у двір.
Відтоді в справу втрутився Яків Гамалія, і вона вийшла на якісно інший рівень: представник доволі впливового і в регіоні, і в Гетьманщині загалом старшинського роду став змагатися з неостанньою людиною в місцевій церковній ієрархії. Варто зауважити, що отець Леонтій був намісником — помічником протопопа.
Адвокатське доручення писцеві Пирятинського сотенного правління Іванові Шкляревичу від бунчукового товариша Якова Гамалії 12 липня 1773 року. Джерело: Державний архів Полтавської області
Намагаючись захистити інтереси свого слуги, бунчуковий товариш відрядив до отця-намісника двох своїх інших служителів — Павла Сірого й Семена Ґуленка, щоб ті переконалися, чи той дійсно утримує в себе жінку. Проте їхня місія теж була невдалою. Щойно люди Гамалії стали заходити у двір Якубовського, ієрей, «с изби пян вискочивши», разом зі слугами побив їх, завдавши Семену Ґуленку ще й фізичної шкоди — «боевіе знаки». Наступного дня Семен засвідчив їх відповідним «протестом» у духовному правлінні.
Печатка Київського митрополита Гавриїла (Кременецького) 1770–1783. Джерело: Державний архів Полтавської області
Це спонукало бунчукового товариша звернутися до Пирятинського духовного правління з вимогою відібрати в Якубовського Катерину й повернути її законному чоловікові, а за побиття його людей стягнути з панотця справедливе відшкодування. Однак у короткі терміни залагодити справу не вдалося, попри те, що духовне правління діяло напрочуд оперативно й невдовзі відрядило до намісника «нарочних» — диякона Григорія Яковліва й паламаря Лаврентія Михайліва зі спеціальним ордером. У документі містилися вимоги відразу після його отримання повернути Катерину Прядку чоловікові, а побитих Гамаліїних слуг «удоволствовать». Утім, отець Леонтій ці вимоги відкинув, і розпочалася доволі тривала судова й бюрократична тяганина, у яку був залучений сам київський митрополит — Гавриїл (Кременецький). Завершилася вона лише у квітні наступного 1774 року. Суд частково задовольнив позов бунчукового товариша, ухваливши стягнення відшкодування (дві копи грошей) лише на користь одного зі скривджених — Семена Ґуленка.
Попри те, що позивач залишився невдоволеним результатом позову, він, очевидно, турбувався не так про відшкодування збитків, як про захист власної честі. Як видно з протоколів засідань тогочасних судів, козацька старшина доволі часто ставала на захист своїх ображених слуг, захищаючи в такий спосіб і свою честь як честь шляхетних власників.