Електричка на Жмеринку

 

Стартували з Києва опівдні: потяг оголосили на Фастів. Ми сіли у вагон й одразу зрозуміли, що у своїх інтелектуальних буднях уже дещо відвикли від подібного екстриму. В електричці стояв кислий дух. Довелося час від часу висовувати голову в вікно, відкривати рота, мов риба на березі, – і так майже до самого Фастова, поки не призвичаїлися.

 

Пасажири фастівської електрички зазвичай одягнені в спортивні штани й майки чи футболки, на ногах – ляпанці або кросівки. Їхати довгенько, тож час від часу їх розважають невідомі особи, які, бажаючи підзаробити копійчину, ходять із вагона у вагон.

 

От з’являється жінка з картонною коробкою: «Морозиво. Купуємо, мої любі!» Стоїть спека, тож люди лізуть до кишень по гроші, при цьому ніхто не запитує, що це за морозиво й скільки воно коштує. Всі й так знають: найдешевший пломбір, і їсти його треба якомога швидше, бо вже тече.

 

До вагона заходить мужик у камуфляжі з гітарою. «Мабуть, військовий шансоньє», – бурчимо. Їхати поруч із туалетом під хрипіння «в черном тюльпане, с водкой в стакане» – задоволення сумнівне. Проте співак, радуючи м’яким голосом, спочатку бажає всім доброї дороги, потім вибачається: «Даруйте, якщо заважаю, але, сподіваюся, вам буде приємно зустрітися з творчістю великого барда ХХ сторіччя Булата Окуджави!»

 

Співає природно, без театрального надриву – дрібні гроші шарудять і дзвенять у целофановому пакеті. Хоч ми й не поціновувачі бардів-шістдесятників, але теж розчулюємося й розщедрюємося.

 

За дві години шляху до Фастова в електричці тричі перевіряють наявність квитків. Залізниця залучає до цієї операції товстих лайливих тітоньок, справжніх сердючок – такі виймуть душу в біса. Хоча проїзд коштує, здається, недорого – все ж таки знаходяться ті, хто воліють їхати зайцем. І сердючки їх не милують. Фастівський вокзал – досить жалюгідне видовище, будь-яка доброчинна їдальня для бомжів виглядає імпозантніше за місцеве кафе. Посеред зали встановлений музичний автомат ще радянського виробництва, з якого чутно музику а-ля «дискотека 80-х». За столами п’ють горілку опухлі посинілі люди, вони щось кричать один одному на вухо.

 

За випивкою й поспіхом мало хто з відвідувачів фастівського вокзалу помічає вагон-музей, що причаївся за будівлею. У ньому в 1918– 1919 роках був штаб на колесах, саме цим вагоном їздив сам Симон Петлюра. Хоча музей на колесах, певна річ, встановили вже за часів незалежності.

 

Але найголовніше про Фастів – інше. Саме тут – «гніздо» всіх столичних електричок. У фастівське депо вони приїхали після свого «народження» (зазвичай звагонного заводу в латвійській Ризі), тут їх ремонтують, тут старі вагони й умирають, віддаючи свої деталі молодим.

 

 

 

Ми збиралися подорожувати тільки звичайними електричками. Але довелося б заночувати у Фастові, чого не хотілося: вітер мандрів кликав уперед. Пішли на компроміс із совістю: вирішили діставатися до Козятина модним електропотягом – швидкісним, підвищеної комфортності. Опинившись у вагоні, зрозуміли, що недарма квитки на звичайну електричку (умовно назвемо її «соціальною») і швидкісну продаються на вокзалі в різних касах.

 

Навіть третій клас швидкісного електропоїзда відрізняється від комфорту, що його пропонує звичайна електричка. Тут є провідники, досить чисто, немає зайвих запахів, у туалеті навіть зачиняються двері – як ззовні, так і зсередини. Пасажири швидкісного електротранспорту охайніше і краще одягнені, ніж ті співгромадяни, які подорожують «соціальним» транспортом. Дехто зі «швидкісників» має ноутбуки й сидить в Інтернеті просто під час подорожі. Ось так: люди їдуть електричками наче й в одному напрямку, але в паралельних світах. Ніби за часів царату.

 

 

Тих, хто прибувають на станцію Козятин, зустрічає не вагон, як у Фастові, а цілий бронепоїзд. Його встановлено тут на довічну стоянку на згадку «про бойові й трудові традиції козятинських залізничників». Тутешній вокзал – споруда унікальна: збудований у 1889 році, він вважався чи не найкращим у царській імперії. Будівля починається з шикарного круглого буфету-ресторану й далі розділяється на два крила – вздовж шепетівського й він ницького напрямків колій. На вокзалі досі збереглися дореволюційні написи: «Казатинъ» (так «облагороджено» звучав за царату Козятин), «Залъ І і ІІ класса» (все, як зараз!), «Кипятокъ» (фірмовий рецепт тих часів – чай «біла троянда»: окріп з цукром)…

 

Усередині – унікальний розпис, зроблений у довоєнний час. Буфет і зараз виглядає як ресторан. Так і уявляєш, як офіцери з військового ешелону цмулять шампанське, а на сцені витанцьовує яка-небудь циганщина. Зараз на сцені, просто на підлозі, встановлено інший культурний артефакт – кольоровий телевізор 90-х років минулого століття. А шампанське можуть взяти (разом із бутербродом з червоною ікрою або шпротами) й сучасні пасажири, навіть транзитні – потяги зазвичай стоять у Козятині довго, хвилин по 20, поки їм змінять локомотив.

 

Місцеві кажуть, у козятинському ресторані зупинявся обідати сам імператор Микола ІІ. Але про це – жодної пам’ятки, натомість бовваніють аж два монументи Леніну, який ніколи не куштував тутешнього борщу. Жив тут, одначе, чоловік, який для нас цікавіший за царя й вождя. Чимчикуємо козятинською вулицею до центру міста. «У цьому будинку народився й провів дитячі роки Віктор Михайлович Іванов, визначний майстер української комедіографії», – читаємо напис на меморіальній дошці.

 

Постановник комедії «За двома зайцями»! Здається, тепер зрозуміло, в якому містечку виник Голохвастов… З відстані сьогоднішнього часу ми замислилися над феноменом безсмертя картини Іванова. Все, на чому спекулював головний герой фільму «За двома зайцями», так або інакше торкалося двох речей: гламуру й понтів.

 

Обідаємо не без гламуру: на імператорському вокзалі з виглядом на телевізор. Їжа – смачніша й дешевша, порції – більші, ніж у Києві. Цар вибрав місце харчування напрочуд вдало. Сідаємо в наступну електричку – тепер на Вінницю.

 

Крокуємо вулицею Соборною та заздримо вінничанам: на їхніх дорогах порожньо й спокійно. Це не Київ, де кожен менеджер з продажу, узявши кредит на уживану Mazd’у, може на мосту Патона з легкістю тримати в заручниках півміста.

 

Ночуємо в готелі, що в самому центрі Вінниці: тут досить комфортні номери, є гаряча вода – коротше кажучи, цивілізація. На ранок відвідуємо місцеву пам’ятку – краєзнавчий музей. Непогана експозиція, присвячена трипільській культурі: у Вінницькому краєзнавчому працював легендарний археолог Іван Заєць.

 

Під час війни він був контррозвідником, потім займався організацією охорони космодрому Байконур, дружив із Сергієм Корольовим. Рік тому археолога не стало, проте незадовго до смерті йому вдалося видати працю свого життя: «Трипільська культура на Поділлі». А поки ми розглядаємо черепиння, екскурсовод розповідає, як трипільці варили пиво.

 

До речі, про алкоголь. Після десятої вечора у Вінниці практично неможливо купити горілку. На запитання, де найближчий нічний магазин, нам відповіли: «В Києві. Ми орієнтуємося на європейські міста! А там вночі люди сплять, а не чаркують».

 

Ну, може, це й правильно. А то зайдіть уночі до будь-якого київського супермаркету: біля кас – черги «бідних» українців з переповненими візками, при цьому споживачі клянуть інфляцію, владу й жебрацьку зарплату.

 

 

 

Жмеринський вокзал за розмірами переважає козятинський. Лабіринт величезних зал, височезних коридорів, тунелів, входів-виходів і поверхів. І природно, що в цьому плетиві порожньо.

 

Ми блукали вокзальним лабіринтом, фотографуючи всі його повороти – щоб знайти зворотний шлях, про всяк випадок. І тут із-за рогу на нас наскочив мінотавр у формі залізничниці-сердючки, який повідомив: вокзал – це стратегічний об’єкт, тому тут знімати й фільмувати зась. Ми вступили в дискусію, мінотавр утік, пообіцявши запросити всю місцеву міліцію. Передбачаючи цікаву пригоду, з нетерпінням чекали, але, на жаль, більше ніхто так і не підійшов. Зате ми зустріли Остапа Бендера.

 

Великий комбінатор – себто монумент йому – стоїть в оточенні семи стільців, а восьмий, з відламаною ніжкою, тримає в руці. Пам’ятник спорудили в 2001 році за підтримки міського голови Віктора Жеребнюка та благодійних внесків громадян. Можна не сумніватися: внески робили охоче, адже, якщо вірити Ільфу й Петрову, Остап Сулейманович якось прорік: «Останнє справжнє місто на землі – це Жмеринка». Мабуть, у містечку ще не встигли увічнити й Шуру Балаганова: «зі світових вогнищ культури він, окрім Москви, знав тільки Київ, Мелітополь і Жмеринку». На прощання чуємо з репродуктора пісню: «Жмеринка – місто моє. Добре, що ти є!» Схоже, автор цього гімну був цілком щирий.

 

 

Пересіли в ще одну електричку, просякнуту все тими ж «соціальними» ароматами. Шлях проліг до одного з найменших обласних центрів України – Хмельницького. Чогось особливого тут не побачили: чисто, затишно, камерно, зелено. Вулицями ходять студентки й студенти, п’ють пиво, спілкуються. На вокзалі зустріли місцевого Богдана. На відміну від жалюгідного козятинського Леніна й респектабельного жмеринського Бендера, Хмельницький Богдан був досить грізним. Ще грізнішими виглядали його кінь і булава.

 

Пізно ввечері ми сіли в потяг до Києва. В тамбурі розбалакалися з Василем. У його очах тремтіла скор- бота, що зазвичай видає біль утрат. Так і було: людина щойно пережила смерть близької істоти.

 

«Корова в нас була, Квіткою звали, – співрозмовник виявився сільським теслею. – Але продав я її в сусіднє село… А вона так звикла до нас, що за два дні сама прийшла назад. Як собака чи кішка! Поки йшла, напоролася вим’ям на щось гостре. Почалося нагноєння, от вона й померла. Але тепер господар, якому я її продав, править: давай назад гроші. Ти спеціально навчив корову, щоб вона додому поверталася. Він думає, що я, напевно, дресирувальник. Що робити?»

 

Василь довго курив у тамбурі, а вночі вийшов на одній із маленьких станцій. Тих, куди не доходять столичні електрички.