У травні 2011 року він, 26-річний студент архітектурного факультету з Країни Басків, виступав із вантажівки перед багатотисячним натовпом на центральній площі Мадрида Пуерта дель Соль, представляючи низовий рух «Реальна демократія зараз!». Той стартував у березні 2011 року, а до травня, напередодні місцевих виборів в Іспанії, виливсь у багатомільйонні демонстрації, що стали відомі як «М‑15», або «Індіґнадос» («Обурені»). Деякі ЗМІ охрестили цю ініціативу натхненницею антикапіталістичних протестів на кшталт «Окупуй…» у Лондоні чи Нью-Йорку. А ще писали, що це передвісники кардинальної зміни західної політики.
Помітингували. Посварилися
На той час країна намагалася виборсатися з глибокої фінансової кризи, що почалася 2008 року. Її називали і Великою рецесією, і Великою іспанською депресією. Окрім усього іншого, вона призвела до різкого стрибка безробіття, особливо серед молоді. Не останньою чергою це було пов’язано із жорсткими умовами захисту працівників, через які працедавці не поспішали звільняти наявний штат і наймати новий, не мали гнучкості в питанні зарплат. Це робило іспанську робочу силу неконкурентною на тлі інших країн єврозони. Коли для вирішення проблеми нещодавно 
обраний консервативний уряд провів реформи трудового законодавства, які спрощували ці умови, проти виступили профспілки, адже зміни послаблювали захист працівників. Це на додачу до величезних скорочень бюджетних видатків у всіх сферах і корумпованості політичного класу стало одним із тригерів дальших мільйонних виступів.
Читайте також: Преса vs популісти: німецький кейс
Окрім мітингів проти безпосередньо економічних факторів — «диктованого з Брюсселя та Берліна» режиму суворої економії, безробіття, виселення родин із житла, за яке вони не змогли сплатити кредити, — на демонстраціях звучали й більш філософські вимоги. Представники «Реальної демократії зараз!», наприклад, вважали, що наявна політично-економічна система не здатна чути й представляти своїх громадян, тому її треба змінювати. У маніфесті руху йшлося про те, що «пріоритетами будь-якого прогресивного суспільства мають бути рівність, прогрес, солідарність, свобода культури, стійкість і розвиток, добробут і щастя людей», «уряд і економічна система в нинішньому стані не дбають про ці права, а багато в чому гальмують прогрес людства», «демократія належить народові… однак в Іспанії політичний клас здебільшого навіть не слухає нас… дбаючи тільки про диктатуру основних економічних сил і зберігаючи їх владу через двопартійність на чолі з НП та ІСРП». Ці абревіатури позначають консервативну Народну партію та лівоцентристську Іспанську соціалістичну робітничу партію — дві мейнстримні сили, що чергувалися при владі від 1982 року. Вони справді провадили безвідповідальну економічну політику, яка призвела до кризи 2008-го. І утворювали так званий істеблішмент — негнучку й доволі закриту для «свіжої крові» систему, від якої суспільство почало втомлюватися. Тим паче подеколи в ній вибухали корупційні скандали. На цьому тлі постулати про «благополуччя для всіх» і «владу кожному» звучали, погодьтеся, привабливо.
Протягом кількох наступних років світові ЗМІ говорили вже про «обурених» в інших частинах світу. Тим часом безробіття в Іспанії сягнуло майже 25% влітку 2014 року, а відтак його показники почали знижуватися (до 18,75% станом на січень 2017-го, щó все одно дуже високо, у Франції в грудні 2016-го воно становило трохи менше ніж 10%, у Великій Британії — 4,8%). Економіка поверталася до зростання. Але коли у 2015 році в країні пройшли парламентські вибори, про неї заговорили знову. Нова партія «Подемос», яка постала з руху «Обурених», але на той час із політичного досвіду мала хіба що п’ять місць у ЄП, фінішувала третьою. Четвертою стала ще одна нова політсила, що зародилася в Каталонії і вийшла на тих виборах на національний рівень, — центристська «Сьюдаданос» (з іспанської — «громадяни»).
Заклики «Подемос» у чомусь були слушними і привабливими для частини виборців, але в іншому — токсичними для інших політичних сил. У своїй програмі партія, зокрема, закликала до кардинального перегляду умов членства Іспанії в єврозоні, підвищення мінімальних зарплат, скасування згаданої реформи трудового законодавства, обмеження робочого тижня до 35 год та пенсійного віку, збільшення бюджетних видатків на соціальні потреби. Щоправда, під впливом політичного мейнстриму і для залучення більш поміркованих виборців вона згодом відмовилася від частини радикальніших пропозицій, що містились у попередньому маніфесті до виборів у Європарламент (як-от запровадження універсального базового доходу, вибірковий дефолт за деякими боргами країни). Компенсувати ці витрати пропонувалося, збільшуючи податки для багатих та 
борючись з ухилянням від їх сплати. Передвиборчий маніфест надрукували у вигляді каталогу IKEA, де політика бачилася красивим і доступним домом, до конструювання якого міг долучитися кожен.
Читайте також: Ґійом Шойрер: «Не повинно бути відчуття відокремленості між тими, хто керує, і тими, ким керують»
Але після електоральних кампаній настають рутинні будні. На цьому етапі іспанські переосмислювачі політики частково стали заручниками власної риторики, яка й принесла їм успіх. Кампанію вони будували на різкій опозиції до політичного мейнстриму. Та достатньої кількості голосів для формування більшості не здобули. Відтак постав вибір: рухатися ближче до компромісу із традиційними партіями, зокрема соціалістами і консерваторами, чи залишатися протестною силою і триматися лінії конфронтації. У цьому питанні партія розділилася (подібна ситуація, до речі, сьогодні бачиться у правій «Альтернативі для Німеччини»): кілька місяців там тривала внутрішня боротьба за лідерство між більш поміркованими та більш крайніми лівими. На початку цього року останні витіснили перших. Нині, після виборів 2015-го, півроку безрезультатних переговорів про формування коаліції, а відтак довиборів у 2016-му, іспанський парламент — це правляча меншість консерваторів, нові центристи «Сьюдаданос» і лівий фланг із розколотих соціалістів та протестних «Подемос». Хвилі обіцяної революції серйозно підмили традиційну двопартійну систему, але глибинних змін у політиці поки що не принесли. Тепер на революціонерів чекає випробування рутиною практичної політики.
Не щастить і мейнстримним лівим Великої Британії, де несподівано оголошені Терезою Мей дострокові вибори відбудуться в червні цього року. У лейбористів на відміну від іспанських соціалістів немає настільки серйозних конкурентів серед крайніх. Але по них ударив Brexit: більшість лейбористів підтримували варіант «залишитися». У них немає харизматичного лідера: за даними одного з опитувань, проведеного в березні, рейтинг схвалення нинішнього «номера один» партії Джеремі Корбіна серед британців становить 17%, а несхвалення — 58%. Для порівняння: у Терези Мей аналогічні показники: 46% і 33% відповідно. Цього року політсила намагається звабити виборців дуже лівою програмою. Остання передбачає ренаціоналізацію залізниці та пошти (послугами яких, треба сказати, багато британців незадоволені), частини енергетичного сектору тощо. Прихильники Корбіна називають програму «трансформаційною» і розраховують на значну її підтримку серед населення. Критики тим часом кажуть, що це «найдовша передсмертна записка в історії», і вважають, що таким чином лейбористи штовхають своїх поміркованих прихильників, які підтримали Brexit, до консерваторів. Притулком для лівоцентристських і прогресивних британців могли б стати ліберал-демократи. Але в їхніх лавах не видно того запалу, який нині рухає, скажімо, партією Емманюеля Макрона, чи того, що виніс у національну й міжнародну політику «Подемос». Що ж стосується британських популістів, то Партія незалежності Сполученого Королівства після активної агітації за Brexit та успіху на референдумі замість виграти лише втрачає голоси: після плебісциту її лідер Найджел Фарадж відмовився очолювати політсилу, бо його «мета досягнута». А з наслідками нехай розбирається істеблішмент.
Покричали. Посварилися
Ще донедавна аналітики з обережністю говорили про ймовірні результати виборів до німецького Бундестагу. Але після того як у січні найбільша «загроза» у вигляді «Альтернативи для Німеччини» дала потужний збій і замість 16%, за інформацією найсвіжішого опитування центру Forsa, набирає 7%, всі трохи розслабилися. Понад те, за результатами цього ж таки дослідження, зросла підтримка політсили нинішньої канцлерки Анґели Меркель. Позиції Вільної демократичної партії, яка на минулих виборах вилетіла з Бундестагу, також зміцніли. Згідно з опитуванням вона здатна набрати 9%. Такі показники дають змогу припустити, що наступний уряд можуть сформувати християнські демократи з лібералами. Ці партії також наразі ведуть переговори про створення урядової коаліції в землі Північний Рейн — Вестфалія, де нещодавно відбулися вибори до ландтагу. Ці, останні, перегони часто називають репетицією парламентських: через густонаселеність регіону (тут проживає 18 млн німців, а це більше, ніж у будь-якій іншій землі ФРН) та його економічну вагу (ВВП Північного Рейну — Вестфалії становить майже чверть ВВП країни). Вільні демократи здобули там третій результат, а ХДС переміг. Тому аналітики прогнозують таку саму чорно-жовту коаліцію і після федеральних парламентських виборів.
Читайте також: Дік Пелс: «Патріотизм може бути дуже позитивним явищем, якщо буде сповнений прогресивних ідей»
Але, попри такі позитивні дані, німецькі журналісти й політики закликають не розслаблятися. Видання Die Zeit нещодавно оприлюднило власне розслідування про те, як хакери Fancy Bear (групу пов’язують із Кремлем) два роки тому 
протягом кількох тижнів мали доступ до серверів із поштою канцлерки Меркель та депутатів Бундестагу. Це насторожує, і в Німеччині вже очікують на брудні зливи інформації напередодні виборів, адже щó потрапило до рук хакерів, досі достеменно невідомо.
Загалом німецька електоральна картина напередодні виборів доволі спокійна. Хоча, звісно, навіть 7% для популістської та праворадикальної «Альтернативи для Німеччини», як і присутність цієї партії в 11 із 16 ландтагів країни, трохи насторожує. Однак якщо взяти загальноєвропейський тренд, то для країни, що прийняла в себе понад 1 млн біженців (АдН — апологет насамперед антиміграційної риторики), це дуже здоровий результат. Крім того, рівень підтримки партії вже не так різко, але знижується, тому не виключено, що вона врешті й знову не потрапить у парламент.
Серед популістів лівого крила, які є в нинішньому Бундестагу й, за прогнозами, потрапляють у наступний, німецькі «Ліві». Нащадки Соціалістичної єдиної партії Німеччини (відповідника радянської Компартії в НДР) не такі різкі євроскептики, як АдН, одначе крило з такою позицією в лавах партії є. Варто зазначити, що німецькі ліві дуже близькі до Кремля. Про це свідчать і риторика, і візити керівництва та членів партії не лише до Москви, а й на окуповані Росією території України.
15 жовтня дострокові парламентські вибори мають відбутися також в Австрії. З одного боку, дехто очікує на успіх Себастьяна Курца, адже 30-річний новообраний голова Австрійської народної партії та міністр закордонних справ має неабияку популярність. Згідно з опитуваннями, якби голосування відбувалося безпосередньо за кандидатуру канцлера, він переміг би. Із другого — місцеві оглядачі припускають, що складна електоральна кампанія завадить двом основним партіям — лівоцентристській Соціал-демократичній та консервативній Австрійській народній — сформувати коаліцію. У такому випадку партнером по більшості для обох може стати праворадикальна Австрійська партія Свободи. Це дасть їй змогу ввійти до уряду вперше від 1999 року. Поки що кампанія офіційно не розпочалася, а Себастьян Курц уже намагається піти шляхом новообраного французького президента Емманюеля Макрона, сформувавши новий рух під назвою «Список Себастьяна Курца — Нова народна партія». Прогнози щодо його успіху можна буде робити ближче до осені.
Ближче до нас
Цієї осені на парламентські вибори чекають і в Чехії. Голосування відбудеться 20–21 жовтня. Під час минулої передвиборчої кампанії до Європарламенту більшість партій там не соромилися використовувати антиєвропейські або євроскептичні гасла. І це стосувалося не лише опозиційної Громадянської демократичної партії, яка взагалі заперечувала потребу членства в ЄС, а й однієї з політсил керівної коаліції — AНO (з чеської «так», але водночас абревіатура від Akce nespokojených občanů, що перекладається як «Дія незадоволених громадян»), лідер якої Андрей Бабіш останніми тижнями опинився в центрі гучного корупційного скандалу.
Чехія, як і більшість країн Східної Європи, наразі зберігає в собі євроскептичний сентимент. Найбільшим його виразником є президент Мілош Земан, який після референдуму у Великій Британії навіть заявив, що не проти провести такий у Чехії і сам голосував би на ньому за вихід із ЄС. Слід, однак, зазначити, що Чехія — парламентська держава, а Земан — перший президент, якого обирав народ, а не парламент.
Читайте також: Що топ-політики обіцяють і як за це (не) голосують
Найбільша опозиційна політсила країни — Комуністична партія Чехії та Моравії — грає на ностальгічних настроях певної частини чеського населення стосовно часів соціалізму й теж має євроскептичний сентимент, називаючи Лісабонську угоду «нав’язуванням реакційної політики проти інтересів людей».
За даними березневого опитування центру Medea Research, партія міністра фінансів Андрея Бабіша, який, щоправда, 22 травня оголосив, що подає у відставку, набирає найбільше голосів — 32,5%. Тим часом Чеська соціал-демократична партія прем’єра Богуслава Соботки — лише 14,1%. Третій результат — у Громадянської демократичної партії — 10,1%. За цим опитуванням до парламенту також потрапляють комуністи й партія TВП 09. Загалом ймовірна перемога соратників мільярдера та медіа-магната Бабіша не найгірше, чого можна очікувати в нинішній ситуації, але й дуже небезпечна тенденція. З одного боку, AНO є членом європейського Альянсу лібералів та демократів за Європу й подає себе як ліберальна партія, що бачить майбутнє в ЄС, однак за певних реформ у спільноті. Крім того, сама партія зажила популярності завдяки антикорупційній риториці. Із другого боку, небезпечною є постать самого Бабіша. Він крутиться довкола чеської політики ще від початку 1990-х і є одним із найвпливовіших мільярдерів світу. Бабіш заробив свій капітал на оборудках кінця 1980-х і завжди мав зиск від співпраці з владними елітами, зокрема нинішнім президентом Земаном. За часів прем’єрства Земана у 2001 році Бабіш купив на той час державну хімічну компанію Unipetrol.
Під час нинішнього скандалу, коли прем’єр Соботка звинуватив Бабіша в корупції, Земан також став на сторону міністра фінансів. Крім того, разом із цим звинуваченням у пресі з’явилися два записи, де Бабіш обговорює із журналістом Mladá fronta Dnes (видання, власником якого він був донедавна) публікацію матеріалів про політиків із Чеської соціал-демократичної партії, головної суперниці AНO. Поки що вся ця ситуація не має розв’язки. Так само складно прогнозувати, як вона вплине на електоральні успіхи AНO та соціал-демократів. Однак єврооптимізму чехам, вочевидь, це не додасть.
А наступної весни парламентські вибори мають відбутися в Угорщині. Тамтешній прем’єр-міністр Віктор Орбан уже давно є об’єктом нищівної критики з боку ЄС за свої авторитарні підходи й близькість до Кремля.
Читайте також: Ніколя Енен: «Конфлікт між лібералами та популістами, на мою думку, значно важливіший, ніж боротьба правих та лівих»
Але, попри гучні протести в Будапешті проти нового освітнього законодавства в Угорщині, через яке фактично довелося б закритися Центральноєвропейському університету (навчальний заклад у Будапешті, фінансований Джорджем Соросом), особисто проти Орбана й на підтримку ЄС, його рейтинги залишаються високими. Проєвропейська партія «Моментум», яка заявила про себе спершу як громадська організація (зібрала підписи проти спроби Будапешта прийняти в 
себе Олімпійські ігри 2024 року), за даними цього опитування, набирає лише 2%. Утім, ця політсила поки що навіть не має власної програми. Обіцяє презентувати її восени. «Моментум» може спробувати зіграти на прагненні виборців відшукати щось нове. Однак з огляду на покращення економічних показників та падіння рівня безробіття в Угорщині уряд Орбана має безапеляційний козир для перемоги на виборах навесні.
Східноєвропейський тренд — це євроскептичність, але без небезпечних заявок (окрім як від зовсім маргінальних партій) про вихід із ЄС чи проведення референдуму на кшталт британського. Одним із головних прикладів тут є Польща, де вибори відбулись у 2015-му, привівши до влади консерваторів із «Права і справедливості». Попри незадоволення міграційною політикою ЄС, спроби часом проводити протекціоністську політику та авторитарні нахили у внутрішній політиці, ця країна залишається проєвропейською. Нинішній президент Анджей Дуда за кожної можливості наголошує на важливості єдності в ЄС та потребі спільноти залишатися відкритою до нових членів.
Загалом у Європі політичні процеси останніх кількох років показують, що суспільство має запит на нові обличчя та ідеї. Частіше його підхоплюють ті, хто обіцяє ідеалістичні й привабливі, але не зовсім реальні речі. Рідше — як-от у випадку Емманюеля Макрона у Франції, принаймні поки що: на його хвилі постають ті, хто дозволяє собі адекватний популізм, але не настільки, щоб згодом стати його ж таки жертвою самому й пожертвувати заради нього країною. Природа популізму й запиту на нього в Україні та ЄС схожа. Різниця в одному: сили на кшталт «Подемос» чи «Альтернативи для Німеччини» діють у країнах, поки що захищених НАТО, які не відчувають постійної зовнішньої загрози. Тамтешні суспільства вже вибудували державні інститути, системи стримувань і противаг. Ці держави мають певний запас міцності. А Україна тільки-но починає над цим усім працювати.