Доволі слабка відповідь демократичного Заходу на експансію тоталітарних режимів, відповідь повільна та непослідовна спонукає до роздумів про причини таких ситуацій. Є підстави вважати, що їх треба шукати в сучасних соціальних механізмах демократичного правління, котрі мають величезний вплив на ухвалення та втілення в життя геополітичних рішень.
Нині в західному світі суть демократії здебільшого ототожнюють із таким її виявом (між іншим, лише одним із багатьох), як вибори. Якщо в країні відбуваються регулярні й не зовсім бутафорські вибори, чимало західних спостерігачів вважають, що така країна є загалом демократичною, хоч і з певними можливими особливостями регіону, стадії розвитку та національного темпераменту. І немає значення, кого там обирають, головне дотримання формальних вимог. Владімір Путін, знаючи цю специфіку західного політичного мислення, вибори проводив регулярно, навіть сам не пішов на третій термін президентства, залишивши натомість «мєстоблюстітєля престола» Дмітрія Мєдвєдєва. Тому аж до 2014 року Захід мав справи з чекістською диктатурою в Росії як із цілком демократичною країною, хоча й не без політичних недоліків.
Читайте також: Die Welt: Страх на сході перед некерованістю
У перекладі з грецької «демократія» — влада демосу, себто народу. Однак протягом останніх століть демос поступово перетворився на специфічну спільноту, яку можна назвати іншим словом — електорат. Це велика група людей, що виступає як своєрідна фабрика голосувань. Мало хто запитує, а чим же є якісно той демос як основа, центр, ядро демократії? Адже він час від часу може вироджуватися в «охлос», тобто в юрбу, що прагне лише постійного підвищення рівня життя і всіляких розваг, «хліба і видовищ», як римський плебс. Чи здатний такий демос протистояти світовому злу, тоталітарним режимам, іти на якісь жертви в ім’я збереження демократії в інших регіонах світу? Чи варто йому заради якихось політичних абстракцій обмежувати своє благополуччя?
Цю ситуацію яскраво описав автор історичних бестселерів Віктор Суворов, який багато років живе у Великій Британії: «Про злочини комуністів було розказано достатньо для того, щоб усю ідеологію й практику комунізму визнати злочинною. Але Захід цього не робив. Хтось мав дуже прибутковий бізнес, вивозячи з Радянського Союзу скарби та невідновлювані природні ресурси. Хтось перебував на утриманні Кремля та Луб’янки. Комусь було вигідно викреслити Радянський Союз із низки цивілізованих держав і зовсім забути про нього, оголосивши, що Росія не Європа. А для більшості обивателів результат останнього футбольного матчу між «Арсеналом» і «Челсі» був значно важливішим, аніж загибель мільйонів у якійсь далекій незрозумілій, ізольованій від усього світу країні».
А західні суспільства справді є демократичними, де влада нерідко цілковито залежна від примх і забаганок демосу-електорату. Тому Захід часто не здатний вчасно реагувати на дії тоталітарних режимів, на зовнішні загрози, бо на все те треба мандат від електорату, а це доволі складно, адже його настрої формуються потужними інформаційними потоками зі ЗМІ, лідерами громадської думки, шоу-бізнесом тощо. Нерідко демос-електорат, підігрітий певним сегментом мас-медіа, зовсім не хоче виходити зі своєї зони повсякденного комфорту, не хоче «воювати за Данциг» (як писали французькі газети в 1939-му).
Західні держави в 1918–1921 роках обмежилися лише мінімальними акціями проти більшовиків на теренах колишньої Російської імперії, бо їхній демос-електорат, змучений Першою світовою війною, не хотів продовження воєнних кампаній. У таких питаннях узагалі дуже важко досягти демократичного консенсусу. США встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом якраз у період українського Голодомору 30-х років ХХ століття. Адже тоді Велика американська депресія підштовхувала шукати бізнес-перспективи будь-де і будь із ким.
Читайте також: Геополітичний контекст
Демос-електорат був не від того, тому американські фірми (разом із європейськими) будували товаришу Сталіну важку індустрію та воєнно-промисловий комплекс. Мюнхенська змова 1938 року з боку Британії та Франції була зумовлена категоричним небажанням тамтешнього електорату воювати проти нацистської Німеччини та фашистської Італії. Хоча саме тоді, починаючи з німецької ремілітаризації Рейнської зони, унеможливити агресію німецького нацизму можна було досить легко. Секрет успіхів Гітлера тоді полягав не в його силі, а в слабкості демократичного Заходу, що була зумовлена панічним страхом демосу-електорату перед можливою війною. Гітлер і Муссоліні на настрої своїх суспільств могли зважати значно менше.
Власне, і вступ США в Другу світову війну був надзвичайно важкою справою, бо американський обиватель затишно почувався у своєму ізоляціонізмі: нехай вони там у Європі якось самі розбираються, а Японія з’ясовує відносини з Китаєм, щоб не чіпати Америку. Знадобився шок Перл-Гарбору, щоб американський демос погодився вийти зі своєї «мушлі» й взяти до уваги аргументи Франкліна Делано Рузвельта. Демократично-гуманістична риторика Заходу далеко не завжди передбачає конкретні практичні кроки на захист тих країн, що стали на демократичний шлях розвитку, чим охоче користаються різноманітні тоталітарні диктатори.
Електорат і його панівні настрої часто визначають межі активності політиків, що забезпечує інертність західної геополітики. Найвіртуозніше на цьому полі природної західної слабкості грає Кремль. Останнім часом цього мистецтва навчилися ісламські фундаменталісти. Саме тому російські ЗМІ та інші структури так активно безпосередньо працюють із широким загалом західних суспільств, щоб вплинути на формування їхнього порядку денного.
Читайте також: Ризик!
Демократична сторона таких можливостей маніпулювати публікою в тоталітарних країнах не має, а якби мала, то це навряд чи щось змінило б. Наприклад, Україна може як завгодно ґрунтовно й успішно впливати на свідомість жителів окупованого Криму, це нічого не вирішить, допоки зберігаються репресивна вертикаль російської влади та потужна машина насильства як на півострові, так і на території РФ. Отже, диктаторські, тоталітарні, клептократичні режими мають певну перевагу, фору, особливо на перших етапах протистояння, адже вони здатні діяти швидше, без усіляких консенсусних етапів, що забирають багато часу й не завжди мобілізують суспільство. Антидемократичні режими, що добре уявляють політичні механізми функціонування західної демократії з її культом голосувань, виборів, референдумів, плебісцитів, абсолютно не випадково намагаються втрутитися в ці механізми, щоб мати контроль над Заходом, насамперед у геополітичних рішеннях. Якщо західна демократія — це передусім електократія, то тоталітарні діячі хочуть у тому брати участь, впливати й маніпулювати. І їхні зусилля в цій сфері досі досліджують правоохоронні органи США (щодо втручання в президентські вибори), громадськість Великої Британії (щодо Brexit), спецслужби Іспанії (щодо подій у Каталонії).
А демократичні політики з їхньою залежністю від демосу-електорату нерідко змушені діяти в надзвичайно вузькому коридорі можливостей. Приміром, у 1944–1949 роках Захід міг обмежити вплив Сталіна на Центрально-Східну Європу, якби наважився на жорстку конфронтацію з Радянським Союзом. І мав би хороші перспективи успіху, оскільки в нього вже тоді була ядерна зброя, а в СРСР ще ні. Проте західний електорат відчував велику втому від війни і не вимагав від своїх лідерів рішучої позиції. Ось чому в жовтні 1944 року Черчилль хотів мати зі Сталіним так звану відсоткову домовленість. Він сам писав про це так. «Момент якраз підходив для обговорення справи, і тому я сказав: «Давайте узгодимо наші позиції на Балканах. Ваші армії перебувають у Румунії та Болгарії. У нас там свої інтереси, свої диверсанти й агенти. Давайте не будемо сперечатися про дрібниці. Говоримо лише про Росію та Британію. Що як ви матимете 90% впливу в Румунії, ми стільки само в Греції, а в Югославії буде 50 на 50»? На тому погодилися. А в лютому 1945‑го Рузвельт привіз на Ялтинську конференцію офіційний документ — Декларацію визволеної Європи. СРСР, Велика Британія, США ухвалили її, проте СРСР дуже швидко продемонстрував, що вона його ні до чого не зобов’язує. Москва руками своїх спецслужб і комінтернівської агентури під контролем армії організувала всупереч Декларації захоплення влади в Польщі, Чехословаччині, Угорщині, Румунії та Болгарії комуністичними угрупованнями. Захід мляво протестував, фактично погодившись на здачу Центрально-Східної Європи радянській диктатурі. Бо на той час західна електократія не бажала жодних неприємностей, серйозних конфліктів, справжнього протистояння, що тільки й могло дещо змінити ситуацію на сході Європи на користь демократії. Символічним виявом західної капітуляції перед Сталіним став той факт, що США встановили дипломатичні відносини з комуністичним режимом Болгарії через тиждень після того, як комуністи повісили лідера парламентської опозиції Ніколу Петкова. Розраховуючи на допомогу Заходу, Україні треба не забувати про особливості західної електократії, що суттєво визначає геополітику тамтешніх демократій.