Ви пишете про те, що музеї збирають людський досвід та приклади поведінки, а не лише певні об’єкти. Чи стають таким чином їхні голос та вага для суспільств потужнішими?
— Те, що відбувається в музеях, є закріпленою взаємодією людей, свідчень і сторонніх осіб. Річ у тім, що для останніх безпечне перебування в якомусь місці є елементом творення довіри. Якщо якась місцина небезпечна, то туди й близько ніхто не підступить. Коли в урбаністичному просторі бракує безпечності, то це не надто добре.
Із вікон музею Революції гідності видно перехожих, які йдуть вулицею і думають, що їм ніщо не загрожує. Це важливий елемент для мене: люди дивляться одне на одного й розуміють, що стороння особа не є ворогом, навіть на рівні підсвідомості. Якщо замислитися, то стає зрозуміло, чому терористи полюбляють здійснювати теракти в громадських місцях. Вони хочуть породити страх у сторонніх осіб, відчуття небезпеки. Чи підпадають музеї під їхню увагу? Власне, так. Зазначу, що не відмежовую музеї від решти громадського простору, не виключаю їх із тканини, якою, по суті, і є простір загального вжитку. Музей, бібліотека та церква мають дещо спільне — всі вони повинні бути безпечними місцями, адже належать до місць, якими користується та чи інша громада.
Коли йдеться про свідчення, то це те, із чого починається робота музеїв. Деякі з них такі унікальні, що подекуди доходить до містифікацій.
Читайте також: Між дорогами та історією
Які елементи роботи музейних установ трансформуються найважче й із якими, на вашу думку, доцільно найщільніше працювати?
— Кожен музей може бути таким, яким хоче бути. Один із важливих елементів навчання музейного персоналу полягає в тому, щоб донести: традиції і звичаї не є непорушними.
Частина тих звичних речей і практик, про які я кажу, полягає в тому, що музеї заточені на зберігання. Річ у тім, що вони хочуть показати певні об’єкти, артефакти в їхньому первозданному вигляді. Наративні музеї роблять акцент на тому, що об’єкти мають бути частиною певної історії, яку розповідає музейна установа. Отже, музеї можуть бути якими завгодно, але обраний ними фокус починається всередині них, а не зовні, тобто громадського простору. Мистецькі музеї хочуть, щоб їхній відвідувач розумів контекст. Власне, вони можуть бути наративними, якщо захочуть. Йдеться про способи вибудовування зв’язку між відвідувачами музею та мистецтвом.
Мені дуже важливо розповісти й навчити персонал музеїв, що ті «непорушні» традиції насправді змінні. Річ у тім, що вони не завжди дають змогу досягнути мети, яка полягає в діалозі між відвідувачем і тим, що показує музей. Наприклад, якщо мова про корінних мешканців США, то потрібно використати всі можливі засоби, щоб у тих, хто про них, можливо, не знає нічого, склалося враження, ніби вони в музеї присутні.
Кілька слів додам про наміри. Музеї раніше показували вияв чиєїсь влади. Усе відбувалося приблизно так: ось володар країни, що підкорила іншу, забрала її скарби та демонструє їх у себе. Це давня звичка. Що може спасти на думку? Ну, скажімо, Британський музей. Хоча нині ця установа важко працює над тим, щоб змінити давні практики. Але факт залишається фактом: дуже багато британських музеїв починалися як місця демонстрації влади Британської імперії та набутків завойованих нею народів. Крім того, це дуже змінні організації. Якщо ви сьогодні прийдете до Британського музею, то побачите певні перетворення, намагання зрозуміти нащадків творців тих скарбів, які там є, а не продемонструвати імперську силу. Але починати треба з чіткого розуміння, якими є наміри. Подекуди трапляється так, що старі музеї мають несучасні наміри, а нові — власне, навпаки. Кожен із них може змінитися і стати таким, яким хоче бути.
Чи є приклади реалізації змін, про які ви кажете?
— Національний музей Революції гідності повинен стати місцем, що розповідає не лише про відповідні події, а й про те, якими є їхні наслідки та що таке демократизація. Його наміром є показати, як стають демократіями та що нам потрібно для підтримання такого ладу. Підходи й установки, які буде використано, аж ніяк не назвеш старомодними, вони відмінні від тих, які можна побачити в українських музеях. Це сприятиме діалогу між громадянами та цією установою.
Музей Революції гідності зацікавлений у музеології нового типу. Мою нещодавню лекцію відвідало кілька осіб з Національного музею Голодомору-геноциду, бо їм цікаві нові засоби донесення цієї теми. Скажімо, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні нині триває процес декомунізації, який, дуже сподіваюся, не буде банальною заміною однієї пропаганди іншою. Це тема, яка потребує діалогу, української рефлексії. Так, це боротьба, непростий процес. І я кажу про те, що ті підходи, звичаї та практики, які ви використовуєте у своїх музеях, мають бути в злагоді з вашою філософією.
Читайте також: Ігор Пошивайло: «Побудувати Музей Майдану за рік чи два – це була б просто утопія і авантюризм»
Створення сучасних музеїв травматичних подій, очевидно, починається з дискусії між усіма зацікавленими в цьому сторонами. Що вона має включати?
— Те, що від мене чують у різних країнах, не дає чітких рішень того, що та як має бути. Подекуди це доводить лідерів різних країн до божевілля. Власне, відповіді мені не відомі, проте я знаю, які треба ставити питання. Найперше музейний світ має більше дізнатися про складність і показати її молоді, яка туди приходить. Завдання полягає в тому, щоб пояснити молодим людям, що ті відповіді, які вони там отримують, не є остаточними раз і назавжди. Для цього ми маємо використовувати ярлики з простими відповідями, вказуючи на те, що насправді це метафора й вони складніші.
Ми маємо прощати. Передусім самих себе. Потім інших у межах привітності. Люди не мають права бути жорстокими одне до одного. І ось це породжує додаткову складність, ще більшу, ніж та, що маємо сьогодні. Нехай діалог покаже, що дуже багато людей має частково відкриті відповіді. Наприклад, у моїй країні, Сполучених Штатах Америки, досі визнано, що наша позиція найліпша, а протилежна сторона не може запропонувати нічого гідного. Думаю, що від цього я стаю ще більшою центристкою. Наступна моя книжка матиме назву «Центризм у музеї», бо нам слід визнати факт: так, наші вороги — монстри, проте більшість тих, із ким у нас суперечки, монстрами не є. Тож доведеться подивитися на інструменти складності, інструменти нерозв’язних процесів, соціальної справедливості й так далі. Усе це мова про процеси. Не думаю, що в музеях є багато того, що демонструє їх. Важливо також, щоб там були ті елементи, які дають змогу різним людям ділитися
своїм досвідом та міркуваннями. Коли двоє індивідів зустрічаються в діалозі, кожен зі своїми поглядами та досвідом, під час розмови виникає щось третє. Ми маємо дивитися в музеях і цінувати моделі складності того, чим є життя. Власне, робити це таким чином, щоб пропонувати щось.
Одна з ваших книжок присвячена травматичному досвіду, який переживає і з яким стикається музейний персонал. Чому на це важливо звертати увагу?
— Усе почалося з психологічних досліджень, що стосувалися багатьох осіб і того, як організований колективний розлад. Власне, свого часу всі психологічні розлади називали травмами. Хоча сьогодні я не використовувала б термін «інституційна травма», а дещо інше означення.
Для тих, хто працює в музеї Голокосту, піклується про його колекції, має безпосередні контакти з наявними там речами, все це є професійною діяльністю. Але що відбувається з цими музейними працівниками, коли вони усвідомлюють, що відповідальні за пам’ять людей, яких було знищено в неймовірно жорстокий спосіб? Вони переживають ПТСР у клінічному значенні цього терміна, бо їх оточують спогади мертвих людей, і тільки ці музейники, а не хто інший, відповідальні за них. Щось схоже відбулося й із тими, хто прослуховував записи останніх дзвінків осіб, що загинули під час терактів 11 вересня 2000 року в Нью-Йорку та Вашингтоні. У цих повідомленнях люди прощалися з рідними та близькими, щось на кшталт: «Дуже вас люблю. Моя споруда горить, і я не можу з неї вибратися». І в першому, і в другому випадках ідеться про спогади тих, хто загинув. Не треба на все це заплющувати очі й казати, що нічого не трапилося. У такому разі слід залучати фахівців, які можуть виправити ситуацію.
Буває так, що музейна споруда знищена пожежею, повінню, якимось іншим природним катаклізмом. А з нею все те, що там перебувало. Власне, як трапилося з Бразильським національним музеєм. Ніхто не знає, що відбувається в душах і серцях його співробітників, хоча, очевидно, слід казати про колективну травму. Цей факт треба визнавати, бо у свою роботу людина вкладає дещицю себе, своїх емоцій тощо.
Стиль політики, який нині панує у світі, далекий від демократичного. Яким чином музеї можуть прислужитися громадянському суспільству, коли йдеться про практики демократизації?
— Наприклад, що стосується американців, то мені цікаво, якою мірою ми самі здивувалися. Думали, що демократія — це дещо значно міцніше. Американцям потрібен був час, щоб зрозуміти, що ні, вона таки дуже вразлива й крихка.
Музей у цьому випадку постає вмістилищем намірів. Це не якась нейтральна установа, як полюбляють подекуди стверджувати, а потуга для тих, хто її контролює в різний спосіб, визначає напрямок її руху. Коли ми кажемо про музей як засіб демократизації, це залежить від бажання тих, хто там працює. Погляньте, із чим стикаються і борються українські музейники. Я вважаю це дуже цікавим явищем. Вони хочуть використати музеї як знаряддя демократизації і водночас не мають досвіду того, як демократія працює всередині самого музею. Коли для демократизації використовують автократичні засоби, то така схема не спрацьовує. Нині в Україні спостерігається величезне, серйозне, щире зрушення в навчанні тих, хто працює в музеях. Вони навчаються тих форм роботи, які відповідають їхнім прагненням.
Уперше я приїхала до Києва шість років тому, у час, коли на майдані Незалежності відбувався фінал революційних подій. Відтоді щороку буваю в місті й спостерігаю. Раніше ентузіазму було більше, ніж тепер. Очевидно, це наслідки війни, що триває. Оптимізм перемоги Революції гідності надто крихкий. Попри це багато хто далі наполегливо працює в напрямах, які для них відкрила Революція гідності. Якщо казати про відчуття, то йдеться про дорослішання, певну міру цинізму як реакцію на події того часу, у якому ви живете.
Створення і діяльність музеїв травматичних для різних суспільств подій актуалізує питання, яким чином експонувати речі та спогади осіб, що загинули, але в них лишилися близькі та родичі. Чи потрібен музеям дозвіл на те?
— Про це мені теж доводиться говорити. Власне, ситуація чимось схожа до збирання усних історій із науковою метою. Постає питання, хто та як має дати дозвіл на їхнє використання. Аудиторія повинна бути готова до такого, і її готовність означає, що ці історії можна озвучити. Якщо йдеться про артефакти, які стосуються ваших близьких або рідних, то ви маєте працювати з музеями над тим, за яких умов і як ці речі експонувати. Це дуже чутливе питання, яке дуже часто не порушують.
Читайте також: Modern museum по-українськи
Скажімо, у Національному музеї американських індіанців нічого не показують без дозволу самих племен. Дозвіл від тих, хто створює інформацію, контролює її, є складним моментом для музеїв, але глибоко торкається мого серця. Можу з певністю сказати, що якщо в згаданому музеї йдеться про навахо, то саме це плем’я дало на те згоду. Це саме стосується маорі в Новій Зеландії. Коли йдеться про родини Героїв Небесної сотні, то теж надзвичайно важливо не забувати просити дозволу на оприлюднення певних речей. Адже йдеться про персональні спогади. Очевидно, це не те, що відкрито для всіх. Цей досвід не може бути франшизований. Також не забуваймо, що в людей є цілковите право відмовитися ділитися своїм досвідом, якщо вони того не хочуть.
На питання, коли можна розкривати чутливу інформацію, гадаю, відповідь буде універсальною. Для афроамериканців у США характерне відчуття, що їхня історія не була розказана належним чином. Тільки сьогодні це стало виправлятися. Зрозуміло, що вони реагують на питання про час інакше, ніж ті, хто вважає, що їхня історія розказана. Найгірше, коли немає кому говорити від імені якоїсь групи. У Центрально-Східній Європі дуже багато цих «примарних голосів». Думаю, не варто лишати цю ситуацію на самоплив.
——————-
Елейн Ґуріан народилася 1937 року. Викладачка музеології в США, Швеції, Аргентині, Великій Британії та Італії. Авторка книжки «Цивілізуючи музей». Консультантка низки музеїв світу. Зокрема, Музею міста Лондона (Велика Британія), музею Exploratorium (Сан-Франциско), Королівського музею Британської Колумбії (Канада), Музею спротиву (Домініканська Республіка), музею Powerhouse (Австралія), Єврейського музею (Німеччина), музею Te Papa (Нова Зеландія), Музею світових культур (Швеція), Муніципального дитячого музею Дубаї (ОАЕ). Фулбрайтівська стипендіатка. Лауреатка престижної музейної премії Американської асоціації музеїв.
Була президенткою асоціації незалежних музейних консультантів Museum Group, віце-президенткою і членом правління Американської асоціації музеїв, віце-президенткою Комітету ICOM США. Працювала заступницею директора Меморіального музею Голокосту та Національного музею американських індіанців у Вашингтоні, заступницею секретаря Смітсонівського інституту. 16 років обіймала посаду директорки виставкового центру Бостонського дитячого музею. Нині працює консультанткою, викладачкою, тренеркою і лекторкою у різних музеях світу, поміж яких Національний музей Революції гідності.