Людині з плином часу властиво змінюватися. Переглядати ставлення до життя, фільтрувати цінності, розчаровуватися, зрікатися ідеалів, віднаходити нові чи переконуватись у правильності тих, що є. Це нормально. А що політики також люди, то їм теж доводиться еволюціонувати. Ба більше, такі трансформації життєво необхідні. Ідеться саме про еволюцію, а не здатність триматися на плаву. Не тонути можуть різні субстанції. Особливо в політичному сенсі. На жаль, вітчизняні політики доволі часто саме їх наслідують і їм уподібнюються, плутаючи праведне з грішним. Але здатність пристосовуватися, прогинатися та домовлятися навіть із чортом — це не еволюція. Така собі еластичність, що часто-густо підкреслює безхребетність, порожність і нікчемність, яку рано чи пізно помітять та оцінять.
Тиждень вирішив дослідити, як змінювалися вітчизняні топ-політики впродовж тривалого часу, були еластичними чи все-таки еволюціонували, що говорили й чим намагалися сподобатися.
Петро Порошенко
Нинішній президент — доволі яскравий приклад того, наскільки багатовекторним може бути еволюційний процес. Він зростав у системі координат, яка формувалася в країні з часів незалежності й остаточно склалася в епоху президентства Леоніда Кучми. Йому притаманні всі ці не надто привабливі риси, якими змушені були себе наділяти діячі постсовка, якщо мали бажання пробитися на вершину Олімпу. Ба більше, він формувався в умовах олігархічної моделі відносин, і, схоже, не готовий її зруйнувати. Є базові речі, які людина не здатна переступити. У деяких моментах Петро Порошенко все ще залишається собою 20-річної давності, і нічого з цим не вдієш.
Утім, до його честі, він помітно еволюціонував. Іноді кардинально, а іноді просто заповнив прогалини, які для топ-політика неприпустимі. Якщо раніше в його риториці зразка 2000 року проступали такі висловлювання, як-от: «Мені важко уявити якісь жорсткі домовленості з комуністами та націоналістами», то тепер він проводить декомунізацію та вітається націоналістичним привітом «Слава Україні!». Очевидно, що теза «ми […] ліві серед правих і праві серед лівих. Ми не між, ми над. У нас немає жорсткої ідеологічної зашореності» все ще актуальна, але принаймні вектор руху обрано правильний. Немає вже й бажання зміцнювати відносини між Україною, Білоруссю та Росією й переводити їх на вищий рівень, яке він висловлював у 2001-му напередодні з’їзду слов’янських народів у Москві. Неактуальне «…інтеграція з ЄС для України та економічне зближення з Росією також доповнюють одне одного й відповідають інтересам нашої держави». Натомість лунає: «До свиданья, наш ласковый Миша, возвращайся в свой сказочный лес. І таки до побачення. Геть від Москви, даєш Європу!».
Читайте також: У пошуках змісту
Але, мабуть найзнаковіша трансформація відбулася в духовному житті президента, адже вплинула на долю цілої країни. Порошенко — людина побожна, здавна був вірним УПЦ МП, як і переважна частина політичного бомонду. Утім, на відміну від більшості, з’являвся в церкві не лише на свята. Був християнином практикуючим, збудував понад 20 храмів. Після оприлюднення 2009 року фотографії, де він, голова наглядової ради Нацбанку, одягнений у стихар, під час хресного ходу у Свято-Троїцькому Іонівському монастирі УПЦ МП несе ікону Трійці, навіть з’явилися чутки про його висвячення в диякони. Потім сам архімандрит монастиря Іона спростував цю підозру (нікого ніхто не висвячував), але легенда в народ пішла й міцно закріпилася. Врешті, були й підстави. Порошенко здавна активно лобіював інтереси МП, був її «адвокатом», навіть у 2005‑му з крісла секретаря РНБО запевняв Московського Патріарха Алєксія II, що українська влада не втручатиметься в питання церковного життя, і нібито вважав неприпустимим втручання Константинопольського патріархату в міжцерковний конфлікт в Україні. Але все змінюється.
Майже через десятиліття Порошенко несподівано скаже: «Для нас, українців, власна церква — це гарантія нашої духовної свободи», поїде до Константинополя, умовить Вселенського Патріарха посприяти створенню цієї церкви й дати їй томос. Напевно, не ставши президентом і не зваливши на плечі весь той тягар відповідальності за країну, Петро Олексійович ніколи не пережив би такої дивовижної трансформації й не доріс до розуміння, що «томос для нас — це фактично ще один акт проголошення незалежності України, він довершить утвердження самостійності Української держави, укріпить релігійну свободу, міжконфесійний мир», але, на щастя, це трапилося.
Юлія Тимошенко
Лідерка «Батьківщини» — невмирущий міф, створений політтехнологами, соратниками та піарниками. Уся її політична кар’єра — похід за владою. І блискучі всеможливі трансформації, які відбуваються з нею, підпорядковані саме цій великій меті. Вона каже те, що хочуть почути, що збільшить коло її симпатиків і надасть додаткових бонусів. Залежно від ситуації її риторика може кардинально змінюватися. На жаль, точку зору визначає точка сидіння, а не трансформація поглядів. Це чудово ілюструють її слова. «…Наші наміри привести ціни на газ, що сплачуються кінцевими споживачами, у більшу відповідність із собівартістю, — зазначала вона в Меморандумі свого уряду з МВФ 2008 року. — Для того щоб продовжити тривалу базу для продовження здорового фінансування, а також впорядкувати фінансові відносини НАК «Нафтогазу» з бюджетом, до кінця 2011 року ми зрівняємо ціни на газ внутрішнього видобутку та ціни на імпортний газ». Усе змінилося, коли Юлія Тимошенко виявилася вкотре в опозиції. «Нові ціни на газ — злочин проти українців, — кричить Тимошенко у 2016-му. — Усіма можливими силами ми захищатимемо людей від несправедливої ціни на газ, тепло, воду, на всі комунальні послуги».
Будучи прем’єром у 2008 році, Юлія Тимошенко наголошувала на нагальній потребі впровадження структурних реформ, серед яких вирішальне значення матиме в найближчій перспективі «створення працюючого ринку сільськогосподарських земель». 2016-го вона вже була проти цього. «Разом з аграріями ми ухвалили рішення піднімати загальнонаціональний рух. Він ставить ультиматум президенту, прем’єру та уряду, щоб діяв мораторій на продаж сільськогосподарської землі». «Парламент має негайно припинити розпочату владою стратегію приватизації землі, яка зараз де-факто відбувається в тіньовому режимі, на корупційних основах та під прикриттям вищих посадових осіб держави».
Головне сподобатися. Напередодні президентських виборів 2010 року штаб Юлії Тимошенко вирішив купити луганського виборця таким нехитрим прийомом
Утім, вершиною непослідовності є її позиція щодо введення воєнного стану. 28 лютого 2014 року на засіданні РНБО, де обговорювалися варіанти відповіді на агресивні дії Росії в Криму, Тимошенко категорично заявляла: «Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, бо це означатиме програш… Ніякого воєнного стану й активізації наших військ!». Мине кілька місяців — і її риторика зміниться. Уже 27 червня 2014-го вона закликатиме президента перейти до плану рішучих дій і ввести воєнний стан у частині Донецької та Луганської областей, якщо до 22 год — завершення відведеного терміну — Росія не покине територію України. Усе б нічого, та в червні 2018 року, коли на горизонті засіяють президентські вибори, вона знову змінить погляди: «Порошенко хоче ініціювати початок великої війни. Він хоче, щоби були додатково захоплені території України, щоб усе горіло, палало, щоб війна перейшла на найвищий рівень… Він хоче вводити воєнний стан і не проводити вибори в принципі». За введення куцого воєнного стану її фракція, щоправда, за кілька місяців таки проголосує, але лише для того, щоб не обвалився рейтинг.
Читайте також: Початок президентської кампанії: буря в склянці Facebook
Ну й найцікавіша тема — відносини з Росією. Багато років Тимошенко ніяк не могла визначитися: цього сусіда треба стримувати чи будувати з ним спільне майбутнє. «Захід повинен створювати противаги російському експансіонізму, а не робити ставку виключно на просування внутрішніх реформ у країні», — писала вона в статті «Стримування Росії» для американського Foreign Affairs 2007 року. «Нинішня напористість Росії, яка живиться нафтогазовими доходами, будується на фатально помилкових передумовах: кремлівські лідери просто втратили почуття міри», — не вгавала тодішня лідерка української опозиції. Утім, буквально наприкінці 2008-го в статті для World in 2009, щорічного проекту The Economist, на той час уже прем’єр-міністр раптом закликала ЄС зробити все можливе, щоб Росія та Україна якомога швидше стали повноцінними членами європейської спільноти. «Європа повинна зрозуміти, що тільки забезпечивши європейське покликання Росії та України, ЄС зможе продовжувати шлях стабільності й процвітання».
Сьогодні Юлія Тимошенко знову передбачувано вважає інакше й заявляє, що РФ — це країна-агресор і на руках Кремля кров загиблих громадян України. Не факт, щоправда, що вона так само вважатиме, коли ненароком стане президентом. Але наразі мейнстрим саме такий.
Анатолій Гриценко
Свій політичний шлях він розпочав у 2005 році. За цей час устиг побувати депутатом двох скликань парламенту. Однак найбільше запам’ятався громадянам як міністр оборони. Як політик, Гриценко часто апелює до власного проекту Конституції 2009-го. А що окремі його пропозиції вже втілено в життя, то за нагоди він критикує, як це бездарно й непрофесійно було зроблено. Наприклад, що стосується медичної реформи. «Законом затвердити мінімальний пакет медичних послуг, який держава гарантує кожному громадянину безоплатно (коштом бюджету)», — пропонував Гриценко у вересні 2012 року. Коли нинішня медреформа, основою якої став саме гарантований державою пакет послуг, почала втілюватися, Гриценко заявив: «Люди не очікували такого. Їм розповідали, що буде поетапно, що буде певний пакет, який робиться безкоштовно; якщо це ургентно, в режимі авралу, то будь-яку людину прооперують чи допоможуть їй. А тут людина телефонує, у неї, я відчуваю, бринить голос, сльози, як бути? Значить, якісь елементи не продумані… Роль МОЗ є ключовою. Якщо воно не спрацювало, значить, це докір пані Супрун. Це негативна частина її оцінки. Але є й позитивна, ясна річ». Що саме позитивно, полковник не уточнює і, звісно, нічого не пропонує.
Очевидних суперечностей у його позиції чимало. Напередодні виборів 2014-го він пропонував зменшити повноваження глави держави. «По-перше, децентралізація, по-друге, це забрати частину повноважень президента, зокрема в питанні призначення керівників силових органів», — зазначив він під час дебатів. Гриценко зразка 2018 року вже пропонує «освічений авторитаризм». «Президент — це єдина посадова особа в країні, яка обирається всім народом, він має найвищий рівень легітимності, і саме він, я вважаю, повинен формувати і особисто очолювати уряд».
Незвідані стежки. Сьогодні Анатолій Гриценко є одним із найбільших критиків і Петра Порошенка, і Юлії Тимошенко, але так було не завжди
Цікавими є й погляди Гриценка на відносини з Росією. На виборах 2014-го він заявляє про необхідність побудови ефективної міжнародної коаліції проти Росії та про беззмістовність будь-яких переговорів із Путіним. «Які питання можна обговорювати з Путіним? Такі самі, як і з Гітлером. Негайне відсторонення від влади та ядерної кнопки. Треба усвідомити, що Путін — це фашист третього тисячоліття. Це людина, яка вирішила зруйнувати все міжнародне право, безпеку. Не тільки Крим і Донбас, а все повністю… Необхідно створювати міжнародну антипутінську коаліцію… Єдині питання, які можна зараз обговорювати з Росією на дипломатичному рівні — це гуманітарного характеру. Жодних розмов із Путіним. Тільки його відставка», — зазначив політик.
Читайте також: Розсмішити клоуна
У 2018 році риторика м’якшає. Він заявляє про участь у таємній робочій групі з врегулювання ситуації на Донбасі, результати діяльності якої нібито кладуть на стіл і президентові Путіну включно. «Пошуком гідних умов для повернення миру на Донбас займаюся з листопада 2017-го у складі чотиристоронньої групи, яка збирається в Європі та вже підготувала проект мирного плану, який лежить на столі у п’яти глав держав, зокрема в Порошенка. І далі працюватиму над цим… Він (формат перемовин. — Ред.) чотиристоронній: Україна, Росія (її адекватна частина, яка має вихід для того, щоб покласти на стіл Путіну документи), Європа — насамперед це французи й німці — та Америка. Хто ці люди? Я не можу назвати прізвищ. Ми так домовилися». До честі Гриценка, свої слова він усе ж таки пам’ятає, а тому додає: «Будь-чиї перемовини особисто з Путіним не мають сенсу, окрім питання про капітуляцію».
Володимир Зеленський
Кар’єра Зеленського-коміка розпочалася в 1990-х, популярним він став після потрапляння його команди до російського КВН. Згодом «переїжджає» на українське телебачення з гумористичним шоу під назвою «Вечірній квартал». Його студія починає знімати фільми, серіали. До початку російської агресії активно виступав у РФ і співпрацював із тамтешніми проектами.
У грудні 2013 року підтримав Євромайдан. 1 березня 2014‑го звернувся до президента РФ Владіміра Путіна: «Росія і Україна — ми справді братські народи… Ми одного кольору, у нас однакова кров, ми всі одне одного розуміємо… Я можу благати вас на колінах, але не ставте на коліна, будь ласка, наш український народ». У тому ж таки зверненні попросив українську владу «відчепитися» від людей, які хочуть розмовляти російською на Сході та в Криму. Зазначимо, що тоді російська пропаганда активно поширювала фейки про «заборону» російської мови в Україні. У 2018 році в інтерв’ю Гордону Зеленський сказав таке: «У 10-й статті (Конституції. — Ред.) сказано: державна мова — українська. Усі знають українську, на Сході не знають — вивчать… Ну й усе, є українська мова — державна мова. А розмовляйте, як хочете, я так вважаю». Сам Зеленський спілкується російською, контент його студії російськомовний чи двомовний.
Слуга народу. Телешоу про «простого» президента одразу здавалося завуальованим політичним проектом і врешті таки трансформувалося в партію
Після початку війни на Донбасі зайняв проукраїнську позицію, припинив виступи в Росії. У серпні 2014-го його студія виступила на Маріупольській військовій базі. Артисти розповіли, що переказали 1 млн грн на потреби української армії. «Я вважаю, що нам не можна відмовлятися від таких концертів (на Донбасі. — Ред.), інакше ми повіримо, що в нас немає шматка країни. Люди в Маріуполі раді захисникам, українським солдатам. Я думаю, це місто гідне тільки миру й увесь цей край, як і вся наша країна. Гадаю, що він обов’язково настане. Хочеться вірити, що чимшвидше», — розповів тоді Зеленський. На запитання «Як закінчити війну?» він відповів Гордону, що готовий «хоч із чортом лисим домовлятися, аби тільки не померла жодна людина».
Святослав Вакарчук
Музикант і лідер гурту «Океан Ельзи» досі не оголосив про наміри йти в політику чи балотуватися в президенти, хоча часто публічно виступає з власним баченням реформування країни. Свої політичні погляди він почав демонструвати в 1999 році, коли підтримав Леоніда Кучму, який балотувався на другий тур. 2004-го музикант брав участь у Помаранчевій революції, підтримуючи Віктора Ющенка. У 2007 році став народним депутатом за списком «Нашої України — Народної самооборони», але через рік склав мандат, оскільки, за його словами, парламент не виконував своєї основної ролі — будувати Україну як європейську державу.
Читайте також: Президентські вибори: стартові позиції
До 2013-го «Океан Ельзи» був дуже популярний у Росії й часто бував там із концертами. 2005 року в інтерв’ю для сайта Запорізького національного університету Вакарчук попросив не спекулювати на темі його популярності в РФ: «Я спілкуюся з багатьма росіянами і приватно, і на концертах. Ми маємо спільну історію, культуру, цінності. І ми повинні дружити. Вони люблять нашу музику, ми їхню». У жовтні 2013-го Вакарчук в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» дякував російській і білоруській публіці, яка «піднялася над політичними відносинами». Останній концерт «ОЕ» в Росії був у грудні 2013 року, хоча під час війни російські пропагандисти намагалися запустити фейк, мовляв, гурт досі активно там виступає.
Музикант виріс у Львові, розмовляє українською, репертуар гурту теж переважно українськомовний. Та в листопаді 2004-го Вакарчук російською звернувся до мешканців Донбасу: «Ми любимо ваш регіон. У нас там були прекрасні концерти, які я запам’ятаю назавжди. Ми одна країна. Ми любили, любимо й будемо вас любити. Прошу вас, не ототожнюйте себе з тими, хто сьогодні намагається відібрати владу в народу», — повідомив він. У листопаді 2014 року на «Радио Вести» Вакарчук сказав, що націю слід будувати не на мові чи крові, а на цінностях.
Коли настане день. Музикант не поспішає озвучувати політичні амбіції чи плани, але активно висловлює своє бачення розбудови держави
«ОЕ» їздив із безплатними концертами в зону АТО, крім того, Вакарчук у грудні 2014-го на благодійному концерті зібрав майже 10 млн грн для Запорізького госпіталю. За його словами, щоб повернути окуповані території, слід розвивати підконтрольні. «Сьогодні наше завдання — зробити так, щоб територія, яку ми контролюємо, почала різко багатшати, зростав добробут населення, зростала сила українського війська й армії. Щоб Україна могла бути прикладом успіху. Це дасть нам змогу повернути наші території набагато швидше, легше, та найголовніше — такий сценарій реалістичний», — сказав він у 2018 році. Щодо політичних амбіцій, музикант не раз висловлювався, що не хоче у владу, проте прагне «зробити країну успішною».
Олег Ляшко
Нинішній лідер «радикалів» увірвався в українську політику стрімко й, незважаючи на численні скандали, збільшує свій уплив. Звинуватити Ляшка в непослідовності дуже складно. Просто тому, що він мало переймається такими речами. Політик може обіцяти будь-що й уже за кілька місяців порушити слово. Тому конкретні помилки стають просто непомітними на загальному тлі. «Я змушений відмовитися від особистого балотування в парламент. Ми наведемо лад у Києві й у 2015-му з мера піду в президенти України», — каже Ляшко у квітні 2012 року, а вже за кілька місяців його обирають депутатом Верховної Ради по мажоритарному округу.
«Депутати провладної коаліції були авторами закону про кримінальну відповідальність за неперсональне голосування. Замість того щоб дотримуватися Конституції та закону, вони протягують закони, які їм треба, займаючись кнопкодавством у гірших традиціях часів Януковича… Свиням-кнопкодавам у мене одна настанова — поприбирайте свої рила з корита й ратиці з кнопок для голосування! Не дозволю перетворити парламент на свинарник!», — каже Ляшко у червні 2018-го, звинувачуючи опонентів у кнопкодавстві. На той час минуло тільки півроку після того, як журналісти зловили на тому ж самого Ляшка. «Дуже поганий вчинок, дуже поганий. Мені соромно й серце в мене болить», — коментував тоді свої дії лідер радикалів.
Запеклі друзі. Взаємні образи Олега Ляшка та Юлії Тимошенко досі не заважають їм укладати ситуативні союзи
«Олігархи, які напряму організовували сепаратистів, віддадуть державі своє майно. Нам потрібно відновлювати інфраструктуру зруйнованого Донбасу», — безапеляційно йдеться в програмі Радикальної партії на виборах до парламенту в 2014-му. Вочевидь, поза підозрою Ляшка один із найвідоміших олігархів Рінат Ахметов. Нині лідер «радикалів» постійний гість на телеканалах медійної групи Ахметова. У 2012 році політик навіть назвав олігарха «гарантом незалежності України».
Особливими є стосунки Ляшка з Юлією Тимошенко, яка й дала йому шлях у велику політику. Після секс-скандалу й виключення Ляшка з фракції БЮТ вона називала його «чихуахуа і бобіком», а він постив у соцмережах фото своїх ротвейлерів із підписом: «Мої «чихуахуа» хочуть попробувати Юлькіну задницю». Також набули популярності епітети «драна лиса» та «московська зозуля», які Ляшко адресував колишній очільниці. Здавалося б, після такого відновити нормальні стосунки неможливо. Однак уже в грудні 2018-го Ляшко й Тимошенко мило спілкуються в парламенті, узгоджуючи рішення щодо голосування питання про воєнний стан. Журналісти й колеги шоковані, але Ляшко знає, що пам’ять виборців коротка, а перейматися непослідовністю точно не варто.
Юрій Бойко
У велику політику Юрій Бойко, хімік-технолог за освітою, прийшов 2001 року. У своїх виступах послідовно відстоює нав’язливу ідею «братства» з Росією. В інтерв’ю «РИА Новости» у квітні 2008-го заявив: «Я вважаю, що Росія має… вибудовувати відносини з нами як із країною своїх національних інтересів, які не мають залежати від впливу мінливої внутрішньополітичної кон’юнктури. Це і більш інтенсивні культурні програми, і спільні економічні проекти, виробнича кооперація. Росія має більше інтегруватися в Україну, якщо не хоче остаточно втратити її в духовному, культурному сенсі, треба виробити системну політику щодо нашої країни».
Читайте також: На роздоріжжі простих шляхів
Після Революції гідності та з початком російської агресії став «голубом миру» і взявся за критику української влади, зокрема щодо нібито невиконання мінських домовленостей і відсутність діалогу з Росією. Тривала війна на Донбасі, судячи з риторики Бойка, залежить виключно від «коаліції війни» у ВР, а про російську агресію політик воліє не говорити. «Опозиційний блок готовий негайно голосувати за всі закони, направлені на імплементацію Мінська. А щодо Росії, думаю, там теж люди хочуть, щоб в Україні був мир і народ жив достойно. Ми послідовно з першого дня створення Опозиційного блоку виступали як партія миру і були опозицією до провладної коаліції війни. Ми з першого дня підписання мінських домовленостей вимагали їх імплементації в законах України. Влада повністю провалила свої обов’язки з відновлення миру», — сказав у 2017-му Бойко в інтерв’ю виданню «Страна.ua».
Разом із тим політик уже заявив про готовність іти на прямі перемовини з представниками бойовиків на Донбасі, щоб «досягти миру». «Ми пропонуємо й після зміни влади проводитимемо прямі переговори зі сторонами конфлікту під надійним посередництвом для виконання досягнутих домовленостей, вважаємо, що іншого шляху немає. Потрібен чесний, відкритий діалог із суспільством. 70% наших громадян хочуть закінчення війни, (хочуть) миру. Ми повинні відповісти на це бажання», — заявив він в інтерв’ю телеканалу «112» наприкінці грудня минулого року.
Російська інтеграція. Екс-міністр економіки часів Януковича Юрій Бойко у своїх інтерв’ю підтримував ідею «братства народів» і навіть був не проти інтенсивнішої інтеграції з РФ
Що ж до мовного питання, то, на думку нардепа, утисків ані російської, ані української мови не було. «Я вважаю, що мовне питання використовується чинною владою як передвиборче. Насправді в нас не було жодного утиску української або російської мови до цього. Ми могли спілкуватися російською або українською, і не було жодних проблем. Але чому посварилися із сусідами? Я не беру Росію — беремо Польщу, Угорщину, Румунію», — заявив Бойко в грудні минулого року в інтерв’ю телеканалу «112».
Передбачуване ставлення й до питання єдиної української церкви. «Це пряме порушення Конституції (втручання політиків у справи церкви. — Ред.). Це посилює розкол у суспільстві, бо люди налякані й не розуміють, що відбулося. Коли політики кажуть, що ця церква хороша, ходіть до неї, а та погана, не ходіть до неї, це неправильно… Коли починається політична штовханина щодо церкви, нічого хорошого це не дасть. То прямий шлях до релігійного конфлікту, це дуже погано для держави», — сказав журналістам Бойко під час святкування Різдва в Києво-Печерській лаврі. Власне, ці тези перегукуються із заявами ще одного захисника інтересів православної церкви Вадима Новинського, який свого часу заявляв, що надання томосу українській церкві може спричинити громадянську війну.
Андрій Садовий
Широкому загалу Андрій Садовий став відомий завдяки перебуванню на посаді мера Львова впродовж трьох каденцій. У своїх виступах активно критикує нинішню владу, хоча його партія від початку роботи чинного парламенту входила до коаліції. Скажімо, регулярно нагадує владі про кума Путіна, якого потрібно покарати. «Серед великої кількості російської агентури, яка почувається нині в Україні досить вільно, «зіркою» є Віктор Медведчук, кум Путіна. Пропоную затримати його за державну зраду та обміняти на українських моряків або й на всіх політичних ув’язнених», — заявляв він у грудні минулого року у власному відеоблозі. «Медведчук в українській політиці й у майбутньому українському парламенті — вирок Україні після Революції і п’ятьох років війни. І цей реванш не зупинить ані Порошенко, ані Тимошенко. Бо вони і є реванш… Медведчук купує українські ТВ-канали, Медведчук продовжує заробляти на ринку нафти і газу в Україні, Медведчук очолює партію «За життя». Надіюся, всі прекрасно розуміють, що буде далі, якщо нічого не зміниться?» — писав Садовий у соцмережах восени минулого року.
Активно виступає проти того, щоб росіяни володіли стратегічними об’єктами в Україні. «Подивіться, хто в нас володіє надрами, хто має ліцензії. Подивіться, хто в нас є власниками обленерго. Той самий Бабаков (Олександр Бабаков, екс-депутат Держдуми РФ. — Ред.), громадянин Росії, є власником семи обленерго. Щось змінилося за час воєнного стану? Ну не може бути в часи війни представник країни-агресора власником критичної інфраструктури, такі речі недопустимі. Для цього мають бути відповідні рішення, ухвалені на рівні Ради нацбезпеки та оборони і має включатися закон», — заявляв він у грудні. Крім того, Садовий виступає за збільшення бюджету Міністерства оборони через зменшення фінансування державних службовців. «В Україні аж 200 тис. чиновників, на яких наступного року планують витратити 135 млрд грн. А на Міноборони в бюджеті передбачили лише 111 млрд грн. Я однозначно 10 млрд передав би з держслужби на потреби армії, для зарплат солдатів», — заявляв у листопаді минулого року.
Без тісних контактів. Мер Львова Андрій Садовий заперечує зв’язок із російським олігархом Міхаілом Фрідманом, із яким чиновника не раз бачили у Львові під час Alfa Jazz Fest
Отримання томосу для української церкви, на думку Садового, є ще одним кроком до незалежності від Росії. «Вітаю президента України та тих парламентарів, які голосували за звернення до Константинопольського Патріарха, з цією новиною. Ми можемо бути найзапеклішими опонентами на політичній арені, але будь-які правильні дії глави держави заслуговують на відзначення», — писав він у Facebook у жовтні минулого року після того, як стало відомо про рішення Константинополя надати томос українській церкві.
Читайте також: Президент-парламент: приспане протистояння
Не оминули Садового й скандали. Скажімо, йому не раз закидали дружбу з російським олігархом Міхаілом Фрідманом, власником консорціуму «Альфа-Групп», одним зі спонсорів Alfa Jazz Fest у Львові, на який збиралися впливові особи як з України, так і з Росії. А самого мера не раз фотографували в товаристві російського олігарха. До того ж уже кілька років у медіа ширяться чутки, що Фрідман причетний до створення партії «Самопоміч». Утім, будь-які тісні зв’язки з ним Садовий заперечує. «Раз на рік, коли він приїжджає на Джаз, ми десь сидимо в залі, «привіт-привіт». А так, чесно кажучи, немає спілкування», — розповів журналістам в інтерв’ю в листопаді минулого року.
Юрій Луценко
Шлях у політику нинішній генпрокурор почав у 1990-х у лавах Соціалістичної партії України (СПУ). Був революціонером, міністром, політв’язнем. Ще у 2005-му на посаді очільника МВС, коментуючи звернення до РФ із проханням видати чиновників, підозрюваних у злочинах, заявляв, що відносини між двома державами прохолодні і їх треба налагоджувати. За його словами, такі дві держави не можуть бути в стані недружніх відносин. Проте з приходом до влади Януковича риторика Луценка змінилася. У 2010-му в інтерв’ю Главкому він розповів, що виступає проти Януковича через його проросійську політику. «Перше: його політика антиукраїнська в силу того, що в Партії регіонів не визнають української основи цієї держави як окремої цивілізації від Росії. Друге: я проти них, бо вони антидемократичні».
У 2012-му в інтерв’ю «Голосу Америки» Луценко закликав українців обрати на парламентських виборах європейський шлях. «Країна перебуває в точці цивілізаційного вибору. Або повернення на європейський шлях політичної та економічної конкуренції та свобод, або сповзання в систему кримінально-олігархічної деспотії, яка невідворотно призведе до поглинання Кремлем», — казав він. Така сама лінія простежується в його словах дотепер. «Сьогодні Українська держава може протистояти такій колосальній силі, як Російська Федерація, лише з допомогою міжнародної спільноти. Наші ключові союзники — Сполучені Штати і Європейський союз», — заявив Луценко у 2015-му на «5 каналі».
Після початку російської агресії Луценко висловлював однозначно проукраїнські погляди. Свою присутність у російському санкційному списку в листопаді 2018-го прокоментував так: «Значить, я на правильному шляху».
Усе ще хочемо правди? Співголова акції «Україна без Кучми» дружньо тисне руку опонентові в річницю зникнення Гонгадзе, замовники вбивства якого не знайдені
У ЗМІ можна знайти передруки інтерв’ю Луценка «Московскому Комсомольцу в Донбассе» за 2002 рік. Там він розповідає, що виховувався в сім’ї з лівими поглядами, але «ходив за 3 км до української школи, попри те що російська була через дорогу» й що згадки про утиски української мови в СРСР йому здаються смішними. При цьому його обурило перейменування рідного міста з Ровно на Рiвне, мовляв, воно не рівне, бо стоїть на пагорбах. Там само згадує, як став свідком протистояння вірян Київського та Московського патріархатів на початку 1990-х. «Були сім’ї, де один член ходить до церкви Московського патріархату, інший — Київського. І мати з сином не спілкуються, бо в різні церкви ходять. Чоловік із дружиною розлучаються, тому що він схиляється перед героями УПА, а в неї троє загиблих у родині від рук УПА», — казав Луценко. У 2009-му закликав мешканців західних областей поводитися толерантно під час візиту російського патріарха Кірілла й показати «високу моральну культуру навіть в акціях протесту: політика політикою, релігія релігією».
Читайте також: За кого голосуватиме Південний Схід України у 2019-му
Арсеній Яценюк
У політику колишній український прем’єр-міністр потрапив завдяки Криму ще у вересні 2001 року, коли ВР автономії обрала його виконувачем обов’язків міністра економіки. Під час президентських перегонів у 2010-му критикував і Януковича, і Тимошенко. «Я не збираюся нікого з них підтримувати. Я можу підтримувати тільки Україну і той курс, із яким іду на президентські вибори. А вони повинні відійти в минуле. Почитайте їхні програми: «За все хороше проти всього поганого». І як зло може бути меншим або більшим? Зло — це зло. Яка різниця, яке воно? Вибір або Тимошенко, або Янукович — це вибір одного і того самого — вибір зла. Я їх не розрізняю», — заявляв він у січні 2010-го. А вже за кілька місяців критикував уряд Азарова. Щоправда, за кілька років до цього, у день народження Миколи Яновича, відпускав йому компліменти. «У далекі 1990-ті роки, коли Азаров очолював податкову адміністрацію, вже з того часу, Миколо Яновичу, у мене почав формуватися образ справжньої державницької людини. У мене, безпосередньо, цей образ асоціюється з одним прізвищем… Я не прошу нікого ані перебільшувати, ані применшувати, але це Микола Азаров», — говорив Яценюк. Відео, на якому зафіксована його цитата, вперше з’явилося у мережі 2014-го. Журналісти припускають, що мова може йти про 2007 рік, коли Яценюк працював в уряді Януковича.
Єдина опозиція. Під час президентських виборів 2010 року Арсеній Яценюк критикував опозиційну до влади Юлію Тимошенко. Але згодом у парламенті став її соратником і очолив опозиційне об’єднання «Батьківщина»
Нині Яценюк активно підтримує надання українській церкві томосу. «Це свято Держави Україна, яка змогла захистити вибір своїх громадян в умовах шаленого тиску на вибір їхньої совісті. Повага всім, хто завжди вірив і наближав нашу незалежність — державну і духовну», — заявив він у січні цього року. Росію Арсеній Петрович, звісно, називає агресором: «Жодних угод і компромісів за рахунок України. Відновлення територіальної цілісності Української держави. Повернення Донецька, Луганська та Криму. І продовження санкцій проти Російської Федерації, доки Україна повністю не відновить свій територіальний суверенітет», — заявляв він у зверненні від квітня 2016-го. Що цікаво, під час засідання РНБО в лютому 2014-го виступав проти запровадження воєнного стану. Мотивував це тим, що Україна лишиться сам на сам із агресором, без допомоги західних країн. А це «сценарій, який написали росіяни». «Введення військового стану — оголошення війни Російській Федерації… Нагадаю вам, як поступили росіяни в Грузії… Буде заява Росії одразу після введення воєнного стану «О защите граждан Росии и русскоязычного населения, которое имеет этнические связи с Россией». Це сценарій, який написали росіяни. І ми ліземо в цей сценарій!».
Загалом у нелюбові до Росії Яценюк послідовний. В інтерв’ю «Эхо Москвы» у 2011-му він пояснював: «Я б дуже не хотів, щоб Митний союз або будь-які інші форми інтеграції розглядалися як процес формування нового простору, у якому домінуватиме одна з наших партнерських країн. Це ми вже проходили. А то починаємо з Митного союзу, потім говоримо, що рубль буде конвертований, потім робимо спільну енергетичну політику, потім робимо єдиний культурний простір, потім робимо ще єдиний мовний простір. Слухайте, це все вже було».