В’ячеслав Брюховецький, почесний президент Києво-Могилянської академії:
Позитивні тенденції 2013 року можна закріпити тільки послідовною працею в розширенні й консолідації громадянського суспільства. Для цього замало самих політичних гасел і скандувань. Треба в дуже простих формах довести, чому пора міняти нинішню владу: через її бездарність. А зовсім не тому, що вона з «донецьких». До речі, серед останніх чимало цілком притомних і кваліфікованих фахівців. А політичні аномалії типу табачно-олійних виробів (комп’ютер чомусь уперто виправляє на «виродків») аж ніяк не завжди походять із того краю…
Треба розглянути кілька проблем. Прем’єр Азаров заявляє, що без російського кредиту Україну підкосив би дефолт. Виникає запитання: а хто довів нашу економіку до такого стану? Адже в «Сім’ї», у провладних олігархів та й у бізнесі всіх членів уряду ознак дефолту не спостерігаємо… Регіонали неприховано-цинічно заявляють, що з кредитом від РФ можна сміливо йти на президентську кампанію. І що їм цих грошей вистачить на рік. А потім, щоб утриматися, знову доведеться брати кредит? Який, до речі, віддавати муситимуть наші діти… Оце й уся політика виходу із кризи.
Державний бюджет. Чому уряд катастрофічно зірвав підготовку проекту цього важливого документа? Адже для неї є конкретні терміни. Відповідь знову очевидна: непрофесіоналізм. Я вже не кажу про злочинні диспропорції, коли, як у поліцейській державі, безпрецедентно зміцнюють силові структури, але принижують науку й освіту, інноваційні галузі підприємництва і т. ін. І це сучасний уряд? Це зграя пітекантропів, у якій усе тримається на фізичній силі.
Згадаймо, як ми майже рік жили в ейфорії європейської перспективи. З усіх рівнів влади звучали бравурні реляції. Навіть нам, членам ініціативної групи «1 грудня», височайше дозволили зустрітися з одеськими, донецькими та луганськими студентами, що перед тим було зась… Ці дискусії виявилися надзвичайно цікавими й засвідчили, що в Україні виросло нове, проєвропейське покоління. Раптом за тиждень до підписання Угоди про асоціацію Кабмін «виявив», що в тексті є проблемні положення. Можливо… Але, вибачте, що ж ці «професіонали» робили попередні 365 днів? За таке уряд у цивілізованій країні негайно міняють.
А дикі беркутівські звірства? І ніхто не пішов у відставку, хоча стрілочників призначили…
Запитань багато. І опозиція повинна довести, що вона хоче не просто ввійти у владу, а позбутися професійно неспроможних персонажів. Заради реальних, послідовно впроваджуваних змін, а не міфічного «пакращення» на другий день. І цю стратегію слід також просто і зрозуміло викласти.
Як на мене, об’єднавча ідея може полягати в тому, що ми один народ і сповідуємо європейські цінності. Треба врахувати досвід створення й, на жаль, занепаду Народного руху України, щоб не повторити помилок.
Юрій Терещенко, історик:
Видатний український політичний діяч і теоретик вітчизняного консерватизму В’ячеслав Липинський у багатьох своїх політологічних спостереженнях, які не втратили своєї ваги й до сьогодні, зазначав, що творення держави так чи так відбувається внаслідок завоювання. Зовнішнього або внутрішнього. Таке зовнішнє завоювання мало місце в добу раннього середньовіччя, коли Русь, грубо кажучи, прийшла на терени східного слов’янства; внутрішнє – коли козацтво завоювало Україну зсередини, замінивши собою вже розкладену давнішу еліту.
На початку 1990-х у нас також відбулося завоювання: захоплення України криміналізованою олігархією в союзі з рудиментами старої компартійної системи. Чому так сталося? Бо коли українська незалежність, вибачайте, впала з неба, хоч як це парадоксально звучить, за неї насправді голосували її найлютіші вороги – комуністи. Вони вирішили відокремитись від єльцинської Росії, звідки відчували потенційну загрозу, думаючи, що перетворення, які відбуваються на пострадянських теренах, завершаться тим, що їх вішатимуть на ліхтарях, а тому захотіли убезпечити себе і створили собі в Україні оазис. Отож, попри всю ненависть до України, комуністи стали речниками її незалежності. Одначе реальний процес утвердження Української держави вони гальмували як тільки могли. Тому ми 22 роки, власне, борсаємося на одному місці. Вихід міг бути у 2004-му, коли повнокровне національне піднесення могло нарешті восторжествувати. Але завдяки панові Ющенку ми знову були відкинуті назад. А ці 22 роки ну не те щоб минули даремно. Певний досвід, звичайно, є… Запитань, чому не вдалося, можна ставити дуже багато.
Після здобуття Україною незалежності суспільству було притаманне тяжіння до лідера. На початку 2000-х років у нас було двоє таких яскравих політиків: Ющенко і Тимошенко. Вони вдвох прийшли до влади. Тимошенко, зокрема, напевне, виходячи із загальнонаціональних інтересів і щоб не розколювати загальнонаціональний рух, намагалася сприяти тому, щоб саме Ющенко став президентом. Але вибачайте, як то кажуть. Чи то виявившись зрадливим за своєю сутністю, чи то ще чомусь він здав усе, що міг, і врешті вручив владу своєму політичному опонентові. Залишилася з цих двох постатей Юлія Тимошенко. І для режиму вона стала найбільшим ворогом. Тому якраз Тимошенко й посадили в тюрму, хоча є і радикальніші політики. Саме вона становить потенційну небезпеку нинішній владі, здається, в найширшому ареалі України.
Питання в країні стоїть руба. Є національні сили й антинаціональні. На цьому ґрунті точиться, власне, вся боротьба. Або далі існувати Україні як національній державі, або вона буде якоюсь там радянською республікою, інтегрованою в нову імперію. Розмови ж про те, що громадськість нині народить із себе лідера, – це порожня балаканина. Нікого вона не народить. Треба просто не розбивати опозиційний фронт, який, здається, створився, а далі вже буде видно. Життя покаже. Головне – звільнити Україну від влади кримінальних олігархічних кланів, які зрослися свого часу з радянською системою. Свободу зазвичай здобувають через боротьбу. Власне, тепер тільки-но починається боротьба за Україну.
Дмитро Малаков, історик, києвознавець:
До позитивних тенденцій, які яскраво висвітилися 2013 року, можна зарахувати реакцію мислячої частини українського суспільства на ганебну поведінку правлячої верхівки. Аж надто несподіваною та підступною виявилася ситуація зі зривом підписання Угоди про асоціацію. Адже впродовж багатьох місяців тільки й мови було щодо євроінтеграційних прагнень України, аж раптом – нате вам! Здавалося, ось той самий консолідуючий момент, ат – ні. Цього не очікували ні в Україні, ні в Європі. Звідси й масове обурення суспільства, підтримане в усьому світі.
І знову народ залишився сам по собі, а влада сама по собі, кожне зі своєю правдою. От тільки владній «правді» з її платними антимайданами не повірив ніхто.
А до матеріалізованого позитиву 2013 року можна зарахувати знищення пам’ятника Лєніну в Києві. Як мовиться, під гарячу руку. І не випадково, а історично справедливо. Бо не міг стояти монумент особі, через утопічні ідеї якої та жорстоку практику їх утілення загинули мільйони людей у багатьох країнах світу, де намагалися здійснити той нечуваний за масштабами соціальний експеримент. Пам’ятник особі, яка ніколи не була в Києві, не любила України, спорудили 1946 року на тому місці, де нацистські окупанти першим повісили канібала, а потім грабіжників та інших злочинців. Восени 1943 року на тих самих ліхтарях (тепер стоять інші) вішали енкаведисти.
Але звідти, від Хрещатика, починається прямий шлях на Захід, до Європи (Брест-Литовське шосе). Ось і тема для нового пам’ятного знака: євроінтеграція, за яку рішуче виступив Євромайдан-2013. Хай там буде віночок із зірочок, одна з яких – блакитно-жовта – має символізувати Україну. Цікаво, що на Євромайдані панували саме блакитно-жовті кольори, а не офіціозні, зумисне темно-темно-синьо-жовті.
Виклики для українців на 2014 рік зрозумілі: якомога швидше домогтися асоціації України з Євросоюзом та розробити таку систему наступних виборів, яка раз і назавжди виключала б можливість фальшування на всіх рівнях. Досвід обох Майданів (2004-го та 2013-го) вимагає миттєвої реакції на примітивні провокації, до яких вдається влада, та рішучих протидій аж до використання такої потужної зброї, як… нездоланний український гумор. Нікчемних можновладців він страшенно сердить, а розумники владного керма ніколи й не прагнуть. Майдан тому й дратує владу, бо там присутні дух волі, порядності та гідності, дух правди й здорового глузду, врешті, нездоланна сила інтелекту. Тому Майдан ненавидять ті, хто ховається в масках, хто примітивно мстиво палить автомобілі, хто не здатний позбутися рабської свідомості. Євромайдан має знайти такі методи впливу на суспільство, які поширили б ідеї справжнього волевиявлення українців незалежно від працедавців.
А позиція Європи – річ специфічна, давно відома з хрестоматійної фрази циніка й пройдисвіта Остапа Бендера, героя роману «Дванадцять стільців». Пам’ятаєте: «Европа нам поможет!». Сказано це було за свіжою пам’яттю, лише через 10 років після провалу інтервенції Антанти. Надто мляво реагував і реагує Захід на події в Україні.
Народ завжди був розумнішим за владу, через що й траплялися соціальні потрясіння, причому завжди з вини самого керівництва держави, коли те переставало розуміти народ, яким правило. Владо, пам’ятай про це. А ми шануймося!
Віктор Брехуненко, історик:
Через 22 роки після проголошення Україною незалежності, на жаль, є очевидним, що її влада не самостійна і не здатна на самостійну проукраїнську політику. Основна причина полягає в тому, що через усі ті суспільні катаклізми, яких зазнала Україна в ХХ столітті, було втрачено принаймні три національні еліти. Першу – під час поразки в революції 1917–1921 років, другу – найкращих господарів на селі – під час розкуркулення, виселення та Голодомору 1932–1933-го, а третя загинула в лавах УПА або емігрувала під час Другої світової війни на Захід. Після всіх цих катаклізмів неможливо було зі здобуттям незалежності в 1991-му відразу отримати повноцінну еліту, а не компрадорську буржуазію на чолі України. Потрібно принаймні два покоління, щоб ситуація змінилася. Ми на шляху до цього. І події 2004-го, і сьогоднішні показують, що в Україні поступово народжується справжня еліта. А от теперішня влада, навпаки, є уособленням усього найгіршого, що можна було очікувати. До керма прийшли особи, виховані на суто радянських засадах, цінності яких сформувались у викривленій, нелюдській системі координат, що була притаманна СРСР.
Сучасні політичні партії в Україні створювалися не під ідею, не під ідеологію, а під інтереси конкретних людей, конкретних груп чи осіб із грішми. І, властне, керівництво усіх цих партій за кілометр не підпускає до себе розумних людей, здатних мислити категоріями державних і національних інтересів України. Їх практично немає там нагорі, й зараз це виявилось особливо помітним, коли Майдан переріс на дві голови своїх політичних лідерів. Їхня жалюгідність помітна неозброєним оком.
У зв’язку з досягнутими в Москві домовленостями про $15 млрд кредиту й ціну на газ нині можна констатувати зраду державних і національних інтересів України. Ці обидва рішення мають явні ознаки зради, бо закривають для неї перспективу бути суб’єктом міжнародних відносин. Ціна на газ коригується згідно з додатком щокварталу. І саме в цьому додатку записано, що коли сторони не дійшли згоди стосовно тарифу, то вони повертаються до старого. І це гачок, на який повісили державу. Відтепер Росії може не сподобатися будь-що, і цим вона тиснутиме. Кредит на $15 млрд виконує аналогічну функцію. Він буде спрямований на проїдання, і за нього Україна платитиме відсотки. Відтак зосередження в руках Москви понад 50% боргових зобов’язань Києва, номінованих в облігаціях, створює загрозу стовідсотково. Люди, які готували й підписували ці угоди, уявлення не мають що таке національні інтереси. Бо для них, Україна – це лише територія для заробляння грошей, і більш нічого вона для них не означає.
Іван Дзюба, літературознавець:
Наскільки пам’ятаю, всі чотири президенти України незмінно говорили про її національні інтереси. Але кожен із них по-своєму уявляв змістове наповнення останніх, тоді як у масовій суспільній свідомості переважало їх риторичне, а не конкретно прораховане оформлення. І все-таки законодавчо європейська інтеграція була визнана пріоритетним напрямом зовнішньої політики України, хоч і в сув’язі з «багатовекторністю». Формально (юридично) не можна, мабуть, говорити сьогодні про зраду національних інтересів саме в цьому контексті, оскільки влада не відмовляється від «європейської» риторики. Але йдеться про зраду сподівань більшої частини громадян України. І про ті загрози, які несе капітуляція перед Путіним.
Здебільшого обговорюємо суб’єктивні моменти парадоксу «узалежненої незалежності» під кутом зору якості політичних лідерів та «еліти». Але це суб’єктивне зумовлене об’єктивним. Не забуваймо: упродовж століть Україна була частиною Російської імперії в різних іпостасях. Особливо у радянські часи її цілеспрямовано «освоювали» демографічно, економічно, ідеологічно, ментально, побутово, маскультно. Цілком подолати цю «зрощеність» на масовому рівні нелегко було б навіть за наявності цілеспрямованої політичної волі державного керівництва та відповідної тривалої політики. А цього якраз і не існувало. Може, й не тому, що хтось незугарний, а хтось чийсь ставленик. Із причини простішої і глибшої: чи не половина населення України, принаймні представники старших поколінь, залишається «людьми советской национальности». Це електорат, який тяжіє і ще довго тяжітиме над нашими державними мужами. Бо вони бачать не народ, а електорат. І мало хто здатен поставити ідею вище виборчого ризику.
Майдан вражає і своїм масштабом, і емоційністю, і прикладом самоорганізації. Це ніби прообраз майбутньої України (хочеться так думати). Але він іще не встиг породити нових лідерів загальнонаціонального рівня. Отож «відставляти» старих зарано. І ще одне: вибори у «проблемних» округах програно. Хоч там опозиція мала небезпідставні надії. А як у майбутньому голосуватимуть ті регіони, яких опозиційні сили, скажімо прямо, побоюються? Адже серед робітництва вони не працюють, та й серед селянства не дуже. Апологія «середнього класу» часто поверхово-риторична: хто його по-справжньому вивчає і чим він сьогодні є? Народний рух, на мій погляд, потребує ширшого соціального представництва.
Володимир Панченко, письменник, літературознавець:
Політична криза, яку переживає Україна, має системний характер, і я поки що не бачу ознак того, що влада це усвідомлює. Діагноз можна сформулювати двома словами: УЗУРПАЦІЯ ВЛАДИ. Вона почалася з кінця вересня 2010 року, коли в неконституційний спосіб було змінено конституційний лад в Україні. Зробили це півтора десятка суддів КСУ, які «забули», що змінювати Основний Закон може тільки парламент. Янукович дістав «диктаторські» повноваження, котрих не передбачала та Конституція, на якій він присягався. Весь негатив, який ми отримали за три роки (корупція, нечуване збагачення «Сім’ї», перетворення судів, прокуратури й міліції на персональну обслугу Януковича, відмова від євроінтеграції), випливає саме з факту узурпації влади президентом. Отож, щоб закріпити позитивні тенденції-2013, потрібно разом домогтися або прийняття нової Конституції, або ж повернення до Конституції 2004 року. Основні чинники розвитку громадянського суспільства – усвідомлення того, що владу слід поставити під контроль суспільства, і віра в те, що це можливо. Об’єднуюче гасло вже прозвучало: «Дістали!». Влада повинна постійно відчувати, що низи не хочуть!
Найтяжчий виклик у 2014 році – загроза поглинання України Росією, а також «білорусизація» України. Ми, на жаль, стали заручниками комплексів Януковича, для якого утримання влади в 2015-му є питанням життя і смерті. Протиставити цим викликам можна:
1) самоорганізацію суспільства (взявши за приклад Євромайдан); 2) якісну політичну опозицію. І з тим, і з тим у нас чимало проблем. Але боротьба на те й боротьба, щоб у ній народжувалася нова якість.
Перший крок зроблено 22 грудня на Вічі: оголошено про створення Народного об’єднання «Майдан». Тепер важливо, щоб це об’єднання було ефективним. У жодному разі не можна допускати його «приватизації» політиками. Дуже важливим, якщо не вирішальним, має бути голос громадського сектору. Здається, політики його все ще недооцінюють або ж хочуть бачити в себе «на побігеньках». Щоб пасивних людей ставало менше, потрібні авторитетні лідери, причому на всіх рівнях. Дуже бажано, щоб їх «пропонував» середній клас. І, звичайно, потрібні перемоги – від маленьких до більших, крок за кроком. А щодо об’єднавчої ідеї, то вона вже сформульована Майданом: «Україна – це Європа!».
Станіслав Кульчицький, історик:
Політики в Україні за своїм масштабом не відповідають поняттю «національний інтерес». Часто вони керуються інтересами груповими чи навіть особистими, і це, звичайно, дуже небезпечно для країни. Але що вдієш, у нас громадянське суспільство тільки зароджується і минуле тяжіє над нами. Наприклад, якщо взяти наші профспілки, вони мало чим відрізняються від тих, які були за радянських часів. Якщо подивитися на робітничий клас загалом, а профспілки – це його частина, то він більше зважає не на власні сили, а на тих-таки олігархів, бо зацікавлений у тому, щоб мати роботу й зарплату.
Наша нинішня ситуація не є неочікуваною. Схожа і в Росії, і в Білорусі. У нас, може, трошки інша. Україна справді-таки не Росія. Зокрема, оскільки тут немає таких валютних резервів і природних багатств. РФ може заморозити свою пострадянську структуру, а Україна ні. Тому й змінюється шляхом майданів, таких собі міні-революцій, котрих уже було кілька. Я не вважаю революцію 1989–1991 років позитивною. Це була революція розпаду. Три покоління жили, змирившись із тим, що було, і раптом усе змінилося, всі опинилися як риба без води на березі. І тоді почалися оці лихі 1990-ті, почалася самоорганізація суспільства, яка на поверхню висунула насамперед олігархів та злочинні структури. Все це перемішалось, і в результаті, як каже наш класик, маємо те, що маємо.
Іноді складається враження, що народ іде далеко попереду політиків. Але це буває лише в окремих випадках. Наприклад, після нічного розгону студентів на Майдані 30 листопада. Насправді народ не об’єднаний. Тому що об’єднуватися можуть тільки якісь організації. І хоч у нас є дуже багато політичних партій, це не показник. Бо й на Заході політичні партії вже відмирають, і сьогодні існують зовсім інші засоби згуртування людей. Передусім соціальні мережі. А серед політичних партій, які маємо, фактично тільки дві організовуються за ідеологічним принципом. Це КПУ та ВО «Свобода». Решта – кишенькові, зокрема і «Батьківщина», і, звичайно, ПР, які фінансуються не членськими внесками, а грошима певних груп олігархів. Я не знаю, наприклад, фінансової основи УДАРу. Не думаю, щоб його фінансував Кличко зі своїх зароблених чесною працею грошей. Якісь грошовиті люди пристали до нього, щоб чогось досягти, й можуть його фінансувати, а він уже на це мусить зважати.
Політичні еліти, які ведуть свій родовід іще з радянських часів, залишаються на плаву, бо не з’являються нові. Причому це характерно не тільки для частки колишньої радянської номенклатури, яка стала держслужбовцями незалежної України, а й для тих, хто народився під час ґорбачовської Перебудови. Наприклад, усім відомою організацією «Просвіта» всі ці роки керує одна людина. Невже за весь цей час не знайшлося їй якоїсь заміни? І як усе те може позначитися на ефективності організації, коли немає конкуренції. В Україні взагалі немає конкуренції. Вона успішно виключена.
Є, звичайно, поняття середнього класу, і в нас він існує, часом може влаштувати свій податковий Майдан, але він дуже послаблений тим, що йому не дають змоги розвиватися. Саме через те, що олігархи в цьому не зацікавлені. І так само не дають тут розвиватися іноземному бізнесу, який міг би становити велику конкуренцію олігархічному капіталу. А цей капітал, звичайно, не зовсім національний, він до національних інтересів України не пристане, і зважати на його підтримку не варто. Та й знайти у ХХІ столітті суто національний капітал доволі важко.
Україна залежна насамперед тому, що не відбуваються реформи. По суті, ми проїдаємо все, що залишилося ще з радянських часів. Уже практично все проїли, окрім кількох заводів, які, можливо, зараз стали забезпеченням тієї позики, яку дала Україні Росія. Адже насправді треба, щоб функціонувала передусім економіка. А ми багато років живемо на тому самому металі, котрий продається як напівпродукт. Я думаю, що показовим символом економічного стану сучасної України є знаменитий завод «Більшовик», який став «країною бутиків». Він, звичайно, вже нічого не запропонує, окрім своїх площ, на яких можна розмістити торговельні точки.
Коли в Києві повалили Лєніна, ми від учительської асоціації «Нова доба», яку я очолюю, написали осудливий відгук, і не тому, що його любимо. Ні. У принципі, це треба було робити ще 10 років тому чи навіть 20. Але суспільство до того не дозріло. А його до цього змушують окремі політсили, і це вже стає провокацією. Адже не в Лєніні одному річ, а в тому, що в нас досі є Дніпропетровськ чи Кіровоград, вулиці названі іменами колишніх радянських керівників. Якось випадково побачив, як із кабінету, здається, міністра Захарченка виносили портрет Всеволода Балицького (народного комісара внутрішніх справ УСРР у 1934–1937 роках. – Ред.). Формально він міг бути там на стіні як керівник структури цього міністерства. Але все ж таки Балицького свого часу називали гільйотиною України. Його не реабілітували, коли була масова реабілітація і навіть після цього. Він злочинець, а злочинців чіпляти на стіни якось не дуже добре.
Тарас Прохасько, письменник:
Наразі жодних оригінальних пропозицій, якими можуть бути національна ідея України та стратегія її розвитку, на жаль, не оголошено. Стратегія того, яку роль мала б відігравати Україна в Європі та світі, не є сформованою. Ми дотепер живемо якимись соціалістичними, постсоціалістичними ідеями, щоб вийти з біди, щоб були кошти, щоб зарплати підвищили… То все якісь такі щоденні речі, які самі собою мали б бути вирішені за умов належного розвитку країни. Намагатися жити краще – я розумію, що це питання сприймає болісно більша частина населення України. Але це не та стратегія, яка дала б силу для зміни ситуації, для внутрішнього розвою, бо незрозуміло, заради чого. Коли ідеалістична частина не сформована, матеріалістична – втрачає свій сенс.
Якраз тепер народжуються, з’являються ті, хто через кілька чи кількадесят років зможе стати справжніми лідерами українського народу. Адже всі люди, які себе виявляють нині, не випадкові; найактивнішими є ті, хто вже займається важливою громадською роботою. Це кількадесят, кількасот осіб, які справді спроможні бути лідерами і які прийшли з певних середовищ із різноманітними реальними напрацюваннями. Усі вони щось намагаються зробити у громадському житті або вже зробили до того, як почалися події на Майдані. І саме такого типу лідерів нам бракувало. До цього ми йдемо і прагнемо, щоб їх було двоє-троє-десятеро. Мова про те, щоб існувала горизонтально розгалужена система людей, які вміють підтримувати контакти між різними мікросередовищами, групами. І, власне, такий тип лідерства – це те, що проявляється й народжується саме сьогодні.
Оксана Міхеєва, науковець:
Найбільший виклик, який постане перед українським суспільством у 2014 році, – зберегти цілісність країни. У мене відчуття загрози цього сценарію з’явилося від самого початку протестних дій. Воно постійно підігрівається, і, на жаль, широкий загал також включається в нього, до того ж на рівні політичних кліше «ми тут – вони там», що якраз найнебезпечніше. Власне, в мене є один сценарій, який може допомогти об’єднати людей. Згідно з Основним Законом Україна – соціальна, правова держава, і я не зустрічала людини, яка не хотіла б жити в такій країні. Щоправда, Конституцію й закони в нас не читають, хоча саме ці речі можуть подолати силу стереотипів та пропаганди. Адже якщо люди будуть просто задоволені життям, тоді й проблем не буде. Тобто їх можна цілком об’єднувати ідеєю загального благоденства, адже наразі всім усього не вистачає, тому є загальне велике незадоволення. Але паралельно конче потрібно виховувати в них патріотизм і просто налаштовувати спілкування. Не секрет, що Захід і Схід у нас роз’єднані не тільки ментально, а й суто територіально. Наприклад, немає прямих авіарейсів і потягів зі Сходу на Захід. Приміром, я з Донецька до Львова маю добиратися цілу добу з пересадками. Справжня Terra Incognita – це Центр країни, який, на відміну від двох полюсів, узагалі не має усвідомленої позиції. До того всього додамо, що в нас украй немобільне населення, яке рідко виїздить за межі свого міста чи села. Тож усім нам треба більше спілкуватися одне з одним, втягуватися у спільні проекти та обговорення, формувати єдину націю.
Олег Покальчук, соціопсихолог:
Можливо, не всім сподобається моя думка, але мені здається, що рецепт успіху для всієї країни і виходу з кризи – знизити рівень вимог. Євромайдан зараз нагадує армію Будьонного під Варшавою, яка прорвалася далеко вперед, але абсолютно занедбала свої тили, зовсім не розуміючи, що саме в цьому й полягає стратегія всієї війни. Якби радянська армія тоді зупинилася у Львові, результат конфлікту, може, був би інший.
І тому є великий ризик потрапляння в «чудо на Віслі», тим більше що сучасні троцькі та тухачевські кидають лави вперед, але самі не надто поспішають у перші ряди. Тож потрібно визначити реалістичний рубіж для себе й на ньому зупинитися, не розпорошувати не такі вже й великі сили, хоча для противника постійно показувати свою готовність перейти в миттєвий наступ. І в жодному разі не можна впадати в манію величі, ілюзію всеможливості – саме на тому горіли навіть найбільші імперії, тож усе це стосується й громадянських рухів. Звісно, всім нам хочеться, щоб було, як у кіно:
є хороший герой, є поганий, усе зрозуміло, і в кінці хороший перемагає. Але так не буде – ми зараз стали свідками нового історичного періоду зародження справжнього громадянського суспільства, у якому все буде по-новому.
Вадим Скуратівський, історик, мистецтвознавець:
Навіть найгеніальніші політики ніколи не в змозі сформулювати абсолютно переконливо й вичерпно те, що стосується біжучих національних інтересів. Із цим нічого не поробиш. Ми живемо у світі певної історичної процесуальності. З усією певністю й водночас не без суму мушу сказати, що ніхто з українських політиків не сформулював і не оформив самого лексикону національних інтересів України. Можливо, це зумовлено тим, що ми маємо невгамовного сусіда, Росію, яка перебуває в нескінченних неоімперських експромтах та імпровізаціях. Окрім того, ми живемо у великому світі, що його від певного часу охопила чимала матеріальна, моральна тощо криза. Реалізовувати власні інтереси й разом із тим враховувати інтереси сусідньої країни, які незрідка мають украй агресивний характер, в цих умовах доволі важко.
Я не сказав би, що в Україні не було автентичних лідерів, але всі вони без винятку – провінційного характеру. Це однаковою мірою стосується і Януковича, й Тягнибока. Йдеться про те, що, на превеликий жаль, ми не враховуємо факту: Україна надзвичайно строката. Вона перебуває на околиці двох грандіозних світів, які насуваються на нас зі сходу й заходу. Вимагати, щоб така пістрява країна з абсолютною певністю могла зупинити свій погляд лише на одному лідері, неможливо.
Святійший Патріарх Філарет, предстоятель Української православної церкви Київського патріархату:
2013-й важливий тим, що ми в цьому році святкували 1025-ліття хрещення Руси-України. Більш ніж тисячу років Русь, а потім Україна була частиною Європи. Відзначення ювілею ще раз нагадало про те, що дало нашому народу християнство. Насамперед воно змінило вчення про Бога, зробило міцнішою сім’ю, розширило культуру, принесло на наші землі освіту й писемність, різні мистецтва. Усе це слугує фундаментом до того, що наше місце не в євразійському просторі, а в Європейському Союзі.
Коли все було готове, щоб підписати Угоду про асоціацію з ЄС, українська влада відмовилася від цього кроку. Народ сприйняв це як обман. Говорили, що ми йдемо в Європу, а виявилося, ми до цього ще не готові. Тому першими виступили студенти, тобто ті, хто не належить до жодної політичної партії, не є причетними до політики. Вони виступили, бо вважають, що місце України в Європі.
І справді, подивіться: де тримають гроші українські багатії, де вони лікуються, де своїх дітей навчають? У банках, медичних установах та університетах Європи. Значить, вона краща, ніж Азія. Якщо вона краща, то чому ми не входимо до неї?
Коли жорстоко побили студентів, які мирно протестували проти того, що Україна не підписала Угоди з ЄС на Вільнюському саміті, піднялися і політичні партії, опозиція, піднявся увесь український народ. Надворі морози, сніг, негода, а люди стоять, тому що хочуть досягнути своєї мети. Досягнемо її чи ні? Я думаю, що досягнемо. Тому що треба поважати народ і його бажання.
Що дає нам Європа? Насамперед вона зберігає українську державність. Усі країни, які входять до ЄС, є незалежними. Україна, якщо буде в Європейському Союзі, збереже свої державність і суверенітет. Якщо ж долучиться до Митного союзу, до євразійського простору, утратить їх. Росія має імперіалістичні наміри, хоче знову приєднати до себе Україну, Білорусь, Казахстан створити імперію. Українці туди не хочуть. Це не значить, що ми є ворогами Росії. З нею нас багато що поєднує, але ми бажаємо бути самостійними, незалежними і приєднуємося до кращого, а не до гіршого. У 2014 році найбільшою небезпекою для України стане входження в Митний союз. Яким чином цього не допустити? Як народ стоїть сьогодні на Майдані, так і повинен стояти до кінця. Він переможе. Якщо суспільство чогось не хоче, його силою довго не втримаєш. Це не значить, що серед українців немає тих, хто хоче єднатися з Росією. Проте Україна загалом, не тільки її Захід, а й Схід, хоче до Європи. Тому ми переможемо.
Я не можу давати якісь рекомендації, закликати до чогось, тому що церква не втручається в політику. На порозі Нового року і світлого Різдва Христового зазначу: вона завжди була, є і залишатиметься з народом. Тяжко буде вистояти на Майдані довгий час. Тому ця ініціатива може бути перенесена на місцевий рівень, щоб у кожному обласному центрі виникли майдани, подібні до київського. Це буде нагадування місцевій владі, що суспільство хоче до Європи, прагне кращого майбутнього. Якби в Росії було краще, тоді українці туди прагнули б. На жаль, там не краще.
Церква молиться й молитиметься, щоб Господь допоміг українцям. Проти волі Божої ніхто і ніщо не встоїть. Тому що на боці Бога правда, яка завжди перемагає.
Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету (Львів), єпископ УГКЦ:
2013-й увійде в історію Майданом, мужнім піднесенням українців, жертовність і стійкість яких дивують увесь світ. Суспільство перегортає важливу сторінку своєї історії.
Хочу зупинитися ще на двох подіях. 2013 рік заповідався проблематичним для українсько-польських відносин з огляду на 70-ліття Волинської трагедії (1943), ті драматичні братовбивчі події під час Другої світової війни, які останніми роками спливають на поверхню.
Обидві сторони, зокрема влада, інтелігенція та католицька церква у Польщі й українське громадянське суспільство та духовне середовище на чолі з Блаженнішим Святославом Шевчуком, доклали всіх зусиль, щоб преобразити це критичне й болісне питання в нагоду для примирення між двома народами. Це має велике історичне, моральне, а також політичне значення. У 2013-му, як і раніше, польська влада та дипломатія інтенсивно й доволі ефективно працювали над питанням української євроінтеграції.
І Україна, і Польща, розташовані між потужними Росією та Німеччиною, мають стратегічну політичну й економічну необхідність у розвитку цих відносин. Не менш важливим є моральний плід примирення. Варто згадати, що ідея об’єднаної Європи зародилася з історичного консенсусу між німцями і французами. Примирення українців та поляків – це рух морально об’єднаної Європи на схід, який міг би стати моделлю для українсько-російського порозуміння. Співпраця з Польщею, малоймовірна ще в 1950–1970-х роках, засвідчує, що воно можливе. Треба засукати рукави і працювати над українсько-російськими відносинами, розуміючи, що результат буде лише через десятиліття.
Доволі широко в країні й поза нею відзначалося 1025-ліття хрещення України-Руси. Цей ювілей скріпив Богом дану українську духовну тотожність і вкотре показав надуманість та духовну штучність концепції «Русского міра» з його імперськими ностальгіями.
2014 рік, мабуть, буде позначений продовженням соціального напруження й економічної нестабільності, а тому потрібна духовна консолідація. Важливо, щоб українські лідери, зокрема політичні, стали служителями народу. Є один простий критерій. Кожен, хто йде до влади, має пообіцяти, що збідніє в ній бодай на копійку. Служіння має бути жертвою. Той, хто збагатиться на політичній посаді на хвилі нинішнього піднесення, у новий етап нашого державного, соціального й духовного розвитку, цей рух зрадить, це натхнення спотворить і цю нагоду змарнує.
Найкращий спосіб рзоширити територію Майдану – це втілювати його дух гідності, радість, солідарність, порядок, самодисципліну, що виявилася, наприклад, у «сухому законі», його духовність і патріотизм. Усе здобуте й відчуте на Майдані треба втілювати в конкретні трансукраїнські проекти, які спонукатимуть людей із різних частин країни зустрічатись і працювати разом. Творити разом. Бути разом. Буття разом у дусі Майдану запер