Експертний висновок

Ухвала Вченої ради НаУКМА

1. Аналіз внесеного 7 вересня 2010 року на розгляд Верховної Ради України проекту Закону України «Про мови в Україні» свідчить, що і концепція даного законопроекту, і більшість його ключових норм суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України та ґрунтується на довільному тлумаченні Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

2. Частина 1 ст. 4 законопроекту передбачає, що «засади державної мовної політики визначаються Конституцією України», а порядок застосування мов в Україні – «виключно цим базовим законом». Проте даний законопроект кардинально ревізує засади державної мовної політики в Україні, вводячи у правове поле такі не передбачені Конституцією України поняття, як «регіональна мова», «мовна група», «мовна меншина», «регіональна мовна група», «українсько-ро­­сій­­ська двомовність», «мовне самовизначення» (ст.ст. 1,3,7), і зобов’язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єд­­нання громадян, установи, організації, підприємства, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб – вико­­ристо­­вувати регіональну мову (частина 7 ст.8).

3. Весь зміст законопроекту дає підстави стверджувати, що в разі його прийняття як фактично закону російської мови (за змістом законопроекту), російській буде надано статус другої державної мови, що супе­речить Конституції України.

Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розді­­лі І «Загальні засади Конституції України», який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 ст.5 Конституції України). Поняття і терміни ст.10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому ст.156 Конституції.

4. Запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених ст.10 Конституції України, є порушенням Основного закону, яке слід кваліфікувати як зазіхання на засади конституційного ладу в Україні.

5. Законопроект спотворює суть Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, покликаної захищати такі мови, а не встановлювати статус мов і порядок їх застосування.

6. Українсько-російська двомовність трактується у ст.7 законопроекту як «важливе надбання українського народу». При цьому ігно­руються драматичні обставини ХVІІІ–ХХ століть, коли українська мова та її носії зазнавали утисків і жорстоких репресій з боку урядів як царської, так і радянської імперій.

У цій статті також стверджується, що російська мова «є рідною, або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України». Це не відповідає дійсності: згідно з результатами Всеукраїнського перепису 2001 року, рідною назвали російську мову 29,6% населення, а не «більшість громадян України». Що ж до кількості тих, хто «повсякденно користується» нею, то перепис не зафіксував таких даних.

7. Ключовою щодо використання регіональних мов є частина 3 ст. 8 законопроекту: вона передбачає, що «заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин», можуть застосовуватися «за умови, якщо кількість осіб носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення».
Визначена кількість носіїв регіональної мови – 10 % і більше – є довільною (такого критерію немає в міжнародно-правових актах) і покликана забезпечити статус, рівнозначний статусу державної мови, лише для російської мови, оскільки «носіями регіональної мо­­ви», як це випливає з частини 5 ст. 8, слід вважати не тих, для кого вона є рідною, а тих, хто її «переважно вживає». Ця норма унеможливлює виконання частини 4 Прикінцевих положень, згідно з якими Кабінет Мі­­ністрів України має доручити «спе­­ціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у галузі статистики в тримісячний термін забезпечити відповідні місцеві ради даними Все­­українського перепису населення про мовний склад населення адміністративно-територіа­­льних одиниць», оскільки Всеукраїнський перепис 2001 року визначав мовний склад населення за критерієм саме рідної мови. Питання про мову, яку громадянин «переважно вживає», не ставилося.

8. Ст. 21 законопроекту цілковито руйнує освітню практику, що склалася в Україні після прийняття в 1989 році «Закону про мови в Українській РСР». Запровадження принципу вільного вибору мови навчання (та ще й «у будь-який час періоду навчання») провокує конфліктність на мовній основі всередині навчального закладу, серйозно ускладнює організацію навчального процесу, потребує бюджетних асигнувань для збільшення числа педагогічних кадрів та розширення матеріальної бази. У ряді випадків її буде неможливо виконати (якщо, скажімо, йдеться про реалізацію прав кримських татар навчатися рідною мовою в школі чи в університеті, де навчання здійснюється російською мовою).

9. У частині 4 ст. 21 законопроекту неприйнятним через його невизначеність є критерій «достатньої кількості» заяв, необхідних для відкриття окремого класу, в якому навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому: розмитість норми створює умови довільного тлумачення її.

10. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють принцип вільного мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

11. Законопроект не враховує принципової вимоги Європейської хартії регіональних або міноритарних мов стосовно того, що «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх», і не передбачає заходів захисту щодо української мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до ст. 3 Європейської хартії.

12. У разі ухвалення і втілення пропонованого законопроекту «Про мови в Україні» неминуче відбудеться марґіналізація української мови, витіснення її з найважливіших сфер суспільного життя, що врешті-решт призведе до зникнен­­ня української нації як системотвірного чинника незалежної української державності. Відсутність мотивації щодо опанування української мови спричинить у найближчій перспективі мовну ізоляцію і відчуження регіонів України один від одного, що, своєю чергою, покладе початок «мовної федералізації» України та її дезінтеграції як держави.

Висновки:

1. Законопроект має бути знятий з розгляду у Верховній Раді як такий, що суперечить основоположним принципам Конституції України, вимогам Європейської хартії регіональних або міноритарних мов і становить загрозу цілісності української держави та самому її існуванню.

2. Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект за участі фахівців, а не представників окремих політичних сил.

22 вересня 2010 р.