«Іноді складається враження, що маєш справу не з органами однієї державної влади, які забезпечують виконання заздалегідь визначених державою завдань, а кожен із цих органів є «державою в державі», що живе за власними принципами і виконує якісь власні, автономні завдання», – пише автор.
Наприклад, законодавча влада. Автор відзначає, що проектні заходи нерідко передбачають розвиток законодавства в напрямі, необхідному для досягнення мети проекту. У випадку з кадастровим проектом це, скажімо, прийняття закону про єдиний реєстр прав на нерухоме майно, а після відмови від ідеї створення такого реєстру – про Державний земельний кадастр. Тож Закон «Про Державний земельний кадастр» був ухвалений лише в липні 2011-го, тобто через сім років після початку втілення проекту, спрямованого на розвиток системи кадастру.
«Понад те, у цьому документі і єдиного земельного кадастру не передбачено (місто Київ наразі має автономний), та й застосовувати його не можна, допоки немає підзаконних актів, наприклад, про порядок ведення Державного земельного кадастру. Це означає, що держава не встигає створити законодавче поле під продукт, який прагне отримати за результатами проекту», – пише автор.
Про шість проблем, які стоять на заваді тому, щоб міжнародні фінансові організації вважали Україну вигідним діловим партнером читайте у статті «Ні дати ні взяти» у №7-8 Тижня.