«Той факт, що «Україна – не Росія» краще пояснюється не стільки відмінностями між політичними культурами Росії та України, скільки структурними факторами, які сильно впливають на внутрішню політику цих двох пострадянських країн.
У Росії ці чинники допомогли елітам Москви консолідувати свою владу в формі (відносно) м'якого авторитаризму, тоді як в Україні, структурні обмеження виступають в якості перешкоди на шляху консолідації чи то авторитаризму, чи демократії. Це призводить до горезвісного політичного глухого кута в Україні, який спонукав аналітиків назвати її «нерухомою країною», – зазначає експерт.
За його словами, за два десятиліття, що минули з моменту здобуття Україною незалежності, було здійснено тільки дві наполегливі спроби вийти з глухого кута і рухатися в бік Росії, як моделі всемогутньої виконавчої влади.
«Кучма зробив першу спробу під час свого другого президентського терміну. Вона з тріском провалилася завдяки «помаранчевій революції», коли Кучма намагався завадити «плавному переходу» і зробити свого наступника Віктора Януковича президентом через фальсифікацію виборів 2004 року.
Другу спробу наразі робить сам Янукович. Хоча навряд чи йому це вдасться, все ще існує ймовірність, що його невдача врешті консолідувати авторитаризм призведе до консолідації української демократії», – пише Торбаков.
На його думку, регіоналізм в Україні є, «можливо, найбільш серйозною перешкодою на шляху до монополізації політичної влади будь-якою однією політичною силою».
«Різні моделі голосування стійко зберігалися впродовж усіх національних виборів з 1991 року. В них не відбулося жодних суттєвих змін, і країна як і раніше розділена приблизно 50 на 50. Це підштовхнуло деяких спостерігачів до думки про існування загрози, що Україна може в кінцевому підсумку розділитися по лінії, здавалося б, антагоністичних «проросійського сходу» і «проєвропейського заходу».
Ця точка зору, проте, ігнорує найважливішу роль Центральної України, включно зі столицею Києвом, про яку один з коментаторів сказав: говорить як Донецьк (російською), а голосує як Львів (проєвропейский). І тут мається на увазі те, що глибинний регіональний поділ України створює структурні основи для вічної появи політичної опозиції. Той, хто хоче перемогти на українських виборах, а потім залишитися при владі, змушений спочатку шукати міжрегіональної підтримки, а потім правити з допомогою створеної в парламенті коаліції.
Саме це лежить в основі «культури компромісу», яка існує в українській політиці», – зазначає аналітик.