Таку думку в коментарі Тижню висловив релігієзнавець Андрій Юраш, прокоментувавши рішення Собору п’яти найдавніших православних церков щодо необхідності дотримуватись тих канонічних кордонів, які були установлені при заснуванні національних православних церков.
«Всі говорять про одну фразу із постанови, що кожна церква діє в межах канонічних територій, затверджених в Томосах про автокефалію. Тобто з цього виходить, що Томос про автокефалію, який Російська церква отримала в 1589 році, тоді як Українська київська метрополія була під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Тому багато хто це тлумачить як натяк на те, що Константинополь не визнає теперішню канонічну територію Московського патріархату, а лише в межах 1589 року. І тим більше ця позиція була підтверджена 1924 році в Томосі про дарування автокефалії Польській православній церкві. Втім, я притримуюся дещо іншої думки. Україна не є активним самодостатнім фактором в міжправославних стосунках – вона є знаряддям обох патріархатів для впливу один на одного. Тобто це як футбольний м’яч, який перекидають один одному для досягнення певних цілей», – стверджує Юраш.
Для підтвердження своєї думки він наводить приклад:
«Наведу один факт – у 2008 році приїзд святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія І, від якого всі чекали ледь не блискавичного визнання української автокефалії, настільки налякав Москву, що вона, я в цьому переконаний, неформально на рівні кулуарних домовленостей погодилася на особливу роль Константинополя, аби Константинополь не втручався в українську справу. Як результат потім був приїзд Алєксєя ІІ (доволі в тяжкому стані) до Константинополя на нараду, яка дала поштовх теперішнім пошукам міжправославної єдності. І це приклад того, як ідеологічна інтервентська подія в Україні змусила Москву піти на певні поступки».
За словами релігієзнавця, «проблема української ситуації можливо і буде звучати, але як засіб тиску обох сторін одне на одного».
«В принципі це добре, коли є дві позиції, адже можна якоюсь скористатися. Однак, для того, щоб Україна реально чогось досягла в цій ситуації, потрібно не тільки сидіти в кущах і дивитися, що вирішать два центри впливів. Один – з історичними претензіями, другий – з політичними амбіціями. Треба робити самостійну інтервенцію. А для цього потрібно шукати хоч якийсь консенсус в середовищі українського православ’я. Виникає питання: які має підстави, наприклад Константинополь, активно втручатися в ситуацію, бачачи, що тут немає єдності. Тим паче, що визнання однієї частини українських православних не призведе до 100% єдності, але однозначно спричинить повний розкол світового православ’я і конфлікт з Російською церквою», – додав Юраш.
Як зазначив експерт, Україні не варто чекати позитиву від стосунків Константинополя і Москви.
«Кожна зі сторін буде прораховувати дивіденди і в цій ситуації і чекати чогось блискавичного і позитивного для України навряд чи можна. По-перше, варто прораховувати всі ходи і якщо українці хочуть соборно чогось досягти, то тоді робити певні рухи всередині країни – до прикладу, об’єднавчий собор всіх юрисдикцій. Втім, найближчих перспектив цього я наразі не бачу», – запевнив релегієзнавець.
Нагадаємо, 1-3 вересня у Фанарі, резиденції Вселенського Константинопольського патріарху, відбувся Собор (Синаксис) п’яти найдавніших православних церков. Як повідомляв Тиждень, Собор підтвердив неодноразові заяви Константинопольського патріархату, щодо неканонічності твердження Російської православної церкви про свої претензії на Україну, оскільки "наголошував на необхідності для всіх православних Церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій, в тому вигляді, як вони встановлені священними канонами та Томосами про створення цих Церков".