За його словами, не можна відмовити русифікаторам у певній винахідливості, зокрема в тому, щоб постійно пристосовувати форми асиміляції, русифікації до становища в Україні, яке радикально змінюється.
«1989-го в УРСР було прийнято закон про мови, який зобов’язував бюрократів за наступні 10 років навчитися української. Нічого цього не сталося. Чому? Бо виникла така річ, як декоративна незалежність, декоративна мовна політика, декоративна держава. Усі атрибути в неї є – національний гімн, кольори, бюрократія, президент, армія, – але за суттю своєю вона керована тими самими комуністами, Кравчуком і Кучмою. Червоні директори – люди, яким ця культура й ідея державності не просто дивні, а глибоко ворожі й чужі. Інша річ – вони раптом зрозуміли, що на цьому можна зробити великі статки», – відзначає Шевчук.
«Усі без винятку політологи на Заході, яких я чув або читав, говорили, що головною рисою української політичної еліти найвищого щабля є відсутність державного мислення, абсолютне небажання лишити після себе в історії щось, крім статистики власного збагачення. Це риса, властива всім без винятку українським президентам», – додає науковець.
Більше про це читайте в інтерв’ю Юрія Шевчука «Коли мова має значення» у № 22 Тижня.