«Ніхто й уявити не міг нічого подібного”, – розгублено розводять руками французи, відмовляючись повірити у збіг численних закономірностей, що призвели до теракту 7 січня.
Над державними установами Французької Республіки — напівсхилені прапори. Країна в жалобі. Дванадцять загиблих, чотири важко поранених, троє підозрюваних, один затриманий. Париж та близькі передмістя оперативно обклеєні фотографіями двох братів — Шеріфа та Саїда Куаші, яких підозрюють у вбивствах.
“Я не здивований цим варварством, – каже Клеман, який мешкає у трьох кварталах від місця трагічної події. – Шокований — так. Але я — постійний читач журналу, і десь внутрішньо, підсвідомо, був готовий до того, що колись щось недобре станеться. Власне, один з карикатуристів, через постійні погрози, весь час мав при собі охоронця. Але це його, як бачимо, не врятувало”. Журналісти “Charlie Hebdo» проголосили: “Справа честі, ми вийдемо, як було заплановано, наступної середи”.
Жалобна церемонія у середу ввечері зібрала небачене число учасників. Нову демонстрацію “на захист республіканських цінностей та свободи слова” оголошено в четвер, навпроти Національної Асамблеї Франції.
Читайте також: Кияни вночі приносили квіти та лампадки до посольства Франції
Поліція шукає вбивць та опитує свідків, політичні лідери активно консультуються: праві з лівими, чинний президент — з трьома колишніми. Загроза,- внутрішня та зовнішня, – мобілізує, українці знають про це з власного досвіду. “А при чому тут Путін?” – вдає наївного акредитований у Парижі російський колега. Власне, ніхто не закликає бачити в усьому “руку Москви” та шукати пряме замовлення з Кремля. Мова про інше. Про те, що вперто впадає в око, відчувається шкірою та вловлюється підкоркою. Це – концентрація люті, агресивності та невдоволених амбіцій, які напитують повітря над Європою, – що у Парижі, що в районі Донецького аеропорту.
“Путін не хоче захопити Східну Україну, – розповів пресі Франсуа Олланд аккурат за день до розстрілу журналістів з “Charlie Hebdo». – Він тільки хоче залишатися впливовим…” Справді? Але ж ісламські радикали також хочуть залишатися впливовими. Або стати! Яка різниця? Коли Європа стає рингом, з якого впали мотузки, мовою міжнародного спілкування стає дискурс сили. Навіть не просто сили — брутальної, необмеженої агресії.
“Не варто нагнітати пристрасті довкола мусульман,” – закликають помірковані французи, які звикли жити, працювати та вчитися з вихідцями з різних країн. Вони, хвилюючись, перелічують імена друзів арабського, іранського, ліванського та іншого походження, наголошуючи, що не треба трактувати поодинокий випадок як правило. У контексті релігійної або етнічної приналежності, згідна, не треба. Люди не обирають, де та якими народитися. Але вони обирають принципи, за якими будують свої відносини зі світом. Обирають систему координат, модель поведінки, друзів та ворогів…
Справа не в релігії, яку фанати-радикали читають у зручний для себе спосіб: за форматом VII cтоліття. Проблема в іншому. А саме — в тому, що технологічний, облаштований, не бідний західний світ чим далі більше виглядає нездатним адекватно відповідати на виклики. Зокрема, на загрозу грубої, лютої, озброєної та безжальної експансії — не важливо, в інтересах певної держави чи віри.
“Charlie Hebdo» був замислений як рупор свободи. Цілковитої, необмеженої, неполіткоректної, без табу та авторитетів. Гасло “Забороняю забороняти" в дії. Медіа зажило слави неприборканого та різкуватого, пройшло через десятки судових процесів, проте за сорок з гаком років існування собі не зрадило. Мусульманські фанатики вже раз підпалили примішення, і редакція мусила переїздити, не називаючи фізичну адресу у вихідних даних. Але захисні заходи виявилися недостатніми.
Тоді, кілька років тому, приводом до підпалу редакції була карикатура. На ній було зображено пророка Мухамеда, який, приречено підвівши до неба очі, казав: “Як це нестерпно, коли тебе люблять ідіоти!” Журналістам радили: зважайте на заборону малювати пророка, що існує в ісламі.” Але карикатуристи не побажали поступатися залякуванням. Ціла Франція живе, ніби заплющивши очі, сподіваючись на професійність силових структур та маргінальність фанатиків.
“Я зовсім не здивований подіями у “Charlie Hebdo» , – розповів Тижню журналіст та письменник Раймон Клярінар. – Це неминуче мусило статися, рано чи пізно. Про поодинокий випадок не йдеться. Якщо держава не зуміє надзвичайно жорстко виступити на захист свободи громадян, стануться нові подібні трагедії”.
Читайте також: Померла працівниця поліції, яку поранили під час стрілянини в Парижі
Франція завмерла від болю, ніби дитина, якій несподівано випало подорослішати. Чи готові політичні лідери країни знайти переможну стратегію? За день не скажеш. Вже зрозуміло, що тактика умиротворення агресорів — внутрішніх та зовнішніх — механізм вельми обмеженої дії. У приватних розмовах відновилася тема нової світової війни — як перспектива протистояння християнської та мусульманської цивілізацій.
“Можна буде серйозно говорити про загрозу Третьої світової війни, якщо Росія та Китай об”єднають сили у протистоянні з Заходом, – вважає Раймон Клярінар. – Нині ж ми спостерігаємо “пост-колоніальні конфлікти”, – і коли Захід збройно втручається до ситуації на Близькому Сході, і коли Росія нападає на Україну. Ці конфлікти, хоч і ніколи не сягають планетарних вимірів, можуть виявитися досить тривалими та руйнівними”.
Що робити з вихідцями з імігрантських родин, які ненавидять країну, в якій мешкають, та сподіваються, терором та вбивствами, накинути свої середньовічні погляди іншим? Що робити з державним керівником, який, у пошуках “впливовості”, винищує громадян сусідньої держави? Відповідь одна: давати відсіч. Різку й жорстку, без танців живота та задобрювання. Не слід боятися жити в небезпечному світі. Треба навчитися приймати реальність такою, як вона є, та відмовлятися від тих стратегій, що вичерпали себе в часі.
