«Оце моє життя», — розгублено розводить руками кремезний дядько в чудернацькій панамці, насунутій на очі. Він стоїть посеред ущент розбомбленого й згорілого двору та ледь стримує розпач і сльози. З усього його майна частково збереглася лише пасіка — кілька десятків вуликів якимось дивом вистояли посеред пекельної пожежі.
«Це була батьківська хата, — каже, — пробачте, що на емоціях. Сім’я моя розширялася, і я збільшив своє помешкання. Вкладав усі свої сили сюди, усе життя».
Чоловік таки не стримує сліз, клубок підкочується йому до горла, але розповідь не перериває: «Були великі плани. Вийшов на пенсію. Щоб жити було краще й веселіше, зайнявся розвитком пасіки. На радість дітям, онукам, які завжди приїжджали, допомагали. Усі допомагали. Малі, старші — усі працювали. У нас так не було, що один працює, а другий ні.
Усі йдемо на город. Я вперед, жінка за мною й чотири доньки слідом, далі внуки. Копаємо картоплю. Ти бур’ян рвеш, ти біля вишні лежиш, коли покличемо, принесеш води. Їду на базар, продаю картоплю, купую гостинці, усі мене ждуть. І собака ждав, і коти ждали, коли приїду… І так ми жили все життя. До 24 лютого, коли зайшла оця грязь російська, оці тварі».
Господар зруйнованого обійстя — Віктор Федорович Рєзніков, 1955 року народження, українець. Колишній учитель фізкультури в місцевій школі. Утікати від окупантів чоловік не збирався. Увесь його світ зійшовся на цьому подвір’ї на краю Нового Бурлука, невеликого села на Харківщині.
«Куди втікати? Зрештою, і часу, щоб виїхати, не було. О четвертій ранку почалася велика війна, а о пів на четверту дня, вони вже стояли тут, на вулиці все було заставлено технікою. Стільки її сунуло 24-го! Одна колона, друга, третя. Ідуть і йдуть: танки, бетеери, заправники. Куди ти виїдеш? Три доби канитель була страшна.
Коли на другий день війни дочка із зятем пішли в другий кінець села, то їх обстріляли з танкового кулемета. Черга перед ногами — попадали, щойно підвелися — знову черга. Не дали йти. Проте після того, як колони пройшли, село завмерло. Місяць — жодної влади. Потім з’явилися деенерівці. «Я комендант, ми тут, щоб наводити порядки», — згадує пан Віктор і підсумовує, — це останні тварі з українськими паспортами».
Новий Бурлук — село старовинне. Засноване ще в 1695 році, коли ці краї заселяли українські козаки й селяни з Правобережної України, понівеченої численними багатолітніми війнами. Розкинулося воно неподалік траси, що веде від російського кордону, але сховане в ярах і долині річки, тож окупанти перетворили його на свою тилову базу. В одній частині жили й тримали техніку, а на іншу приїздили розважатися. Щоб почуватися в безпеці, заборонили місцевим виходити з дворів і користуватися телефонним зв’язком. А ще одразу кинулися нишпорити по хатах, шукали атовців (мали підготовлені списки) або просто грабували.
«Я так зрозумів, що їм було дозволено заїхати сюди, погуляти, відпочити, пограбувати, помародерствувати, — каже чоловік. — Ходили всім селом, із хати в хату. Усе облазили, усі шафи, горища. Як знаходили зарядку до телефону чи коробку від нього, одразу: «Де телефон?». Не даєш — відлуплять. І машини забирали покататися. І баня в них була. М’ясо смажили-парили й гуляли від душі на повну».
Прийшли з обшуком і до Віктора Федоровича. Якогось дня зранку грюкнула хвіртка — за воротами стоять троє з автоматами. Господар пішов відчиняти, його відштовхнули й мовчки зайшли на подвір’я. Поводилися жорстко й нахабно.
— Військовий квиток, паспорт, телефони, — каже один в масці, — зброя є?
— Є, — відповідає господар, — законна, зареєстрована, у сейфі лежить.
— Ану, покажи!
Чоловік показав сейф, рушницю, документи. Окупант довго крутив папери, написані українською мовою, і врешті гаркнув: «Та що ти мені даєш, я тут нічого не розумію».
— Ну, у нас так, — каже Віктор Федорович.
— Ми зброю конфісковуємо, — заявив окупант.
— Добре, а хто ви такі? — запитую.
— Ти що, не бачиш?
— Ну, бачу, що ви військові, бачу, що озброєні, але ви повинні мені, якщо вилучаєте рушницю, згідно з законом, дати розписку. Тому що зброя законна і зареєстрована.
Орк помовчав і каже: «Я тобі можу зараз ножем на спині підписатися». «Можеш, — згадує Віктор Федорович, — але ти ж нормальний, а я нічого зайвого не вимагаю. Ти ж військовий, знаєш, як поводитися зі зброєю, як її реєструють».
Ситуацію врятував коротконогий бурят, який саме забіг до хати зі словами: «Слухай, так вони русскіє».
«А в мене дружина з Кам’яної Яруги, — пояснює Віктор Федорович, — це російське поселення. Орки з нею розмовляли, і вона їм про це сказала».
На Харківщині є чимало так званих російських поселень, заснованих упродовж XVII – XVIII соліть. Спочатку з наказу царя для охорони південних кордонів Московщини, а потім і для того, щоб розбавити український етнос у регіоні. Здебільшого новозасновані села заселяли вихідцями із центральних, південних і навіть північних регіонів Московії. Мешканці цих сіл переважно не були кріпаками, їх вважали державними людьми. Упродовж кількох століть, перебуваючи в українському середовищі, вони трохи українізувалися, але не надто. Зазвичай залишалися острівцями «русского міра» на Слобожанщині — живим свідченням системної колонізаторської політики росіян щодо підкорених ними народів.
Почувши таку інформацію, окупанти помітно пом’якшали. Виявилося, що пацанам, які прийшли трясти дідову садибу, всього 20, 22 й 24 роки. Вони артилеристи. Спочатку їх кинули з Білорусі на Київщину, у Бучу, але там у перший же день їх повністю розбили. Потім знову озброїли й завезли на Харківщину.
«З розмови чую, що люди освічені, офіцери, — згадує пан Віктор. — Кажу: «Хлопці, чого ви сюди прийшли, за чим? Та займайтеся бізнесом, заводьте сім’ї, забезпечуйте їх усім, живіть, як нормальні люди. Хоч я й у селі живу, у мене в хаті гаряча вода, холодна, бойлер, чисто, прибрано, ремонт, усе нормально. Як у всіх людей. А у вас як, ви як живете? Вони голови посхиляли: «У нас такого немає». «А ти відкіля родом?» — запитую. «Із Забайкалля». «А ти?» «Із Чити. У нас одне місто, і в радіусі 100 км більше нічого. Ніде працювати. Раніше було добре, коли був Совєтський Союз, колгоспи були, більше було роботи», — каже».
Балакав господар із ними, балакав, а потім повів на пасіку.
— О, у тебе така пасіка, — здивувалися вони, — у нас мед дуже дорого коштує.
— То займайтеся цим. Дорого, то працюйте, продавайте мед!
— Та ні, у нас такого немає. У нас не так. Ми не так живемо.
— Так отож, хлопці, а ми так живемо. Жили до вас… — і вже напряму звертаюся до них. — А чого ви прийшли, кого шукаєте?
— Та ми ж вас хочемо від нацистів визволити.
— Ти хоч скажи мені, який він, цей нацист? Покажи мені, чим він відрізняється?
— Та хто його знає…
Наприкінці весни 2022 року ситуація в селі загострилася. І не лише тому, що комендант, пияк і бандит, зі своєю ватагою щоразу нахабніше поводилися з місцевими людьми. Агресори просто із села почали стріляти «градами» й гаубицями, навіть не змінюючи позицій.
«Вони стояли на тому краю, — каже чоловік, — стріляють і в той бік, і в той, і туди, абсолютно безладно. Луна йде по всьому селу. Удень і вночі, вранці і ввечері, у будь-який час. Це таке страхіття. А потім «отвєтка» відтіля прилітає. Це такі фонтани б’ють жахливі, не дай Боже. Я бачив це все лише збоку. Не знаю, як ті наші хлопці на передовій переживають таке».
Коли вчергове дядька з дружиною ледь не вбило уламками, жінка запропонувала чоловікові таки виїхати. «Я більше не можу, казала, отакий страх щодня. Ночами стріляють, ти не спиш, думаєш, куди полетіло. Добре, — кажу, — будемо виїжджати».
Окупанти саме тоді нібито відкрили коридор через зруйновану дамбу на Печенізькому водосховищі. Щоправда, молодих не пускали, тільки літніх.
Щоб виїхати, молодь вигадала нехитру схему. У стареньку машину, яку не шкода, садили двох пенсіонерів і везли до блокпоста. Якщо щастило і там пропускали, довозили їх щонайближче до дамби, кидали машину й самі переходили зі старими на неокуповану територію.
За такою схемою чоловіку з дружиною виїхати вдалося лише з третьої спроби. «Раз поїхали — не пропускають. Другий раз — колона зібралася у понад тисячу машин, не проїхали. Запитую в того, хто пропускає, як виїхати. Він сказав: «О п’ятій ранку приїжджай, щоб першим був. Перші 5-10 машин пропустять». Але коли приїхали втретє, окупанти оголосили, що всі охочі потрапити в Харків повинні повертати на Шебекіно та їхати через Росію. Це фактично означало виїзд через країни Балтії. Жінка двічі ходила просити, плакала, падала на коліна, і таки пропустили. Доїхали до дамби, кинули машину, перейшли — нарешті свої. Зовсім інші відчуття, — ділиться пан Віктор, — ніби повернувся додому, вийшов на свободу».
«Свої» посадили до автобуса й повезли до Харкова. «Я сумок набрав, — згадує чоловік, — хоч казали не брати, бо одне місце, не пропустять, мовляв, купиш у секондхенді. А що мені втрачати? У мене вже немає нічого, зима попереду, а черевики як є, то є. Тому брав уже, що міг. Червень надворі, а я ще й кожуха зверху надів. Ну, нічого, пропустили. Може, пощастило, але речі не викидали й навіть не оглядали».
Щоправда, щойно родина виїхала зі свого подвір’я і п’яний комендант упевнився, що вже не повернеться, окупанти кинулися грабувати хату. Компанію їм склали й місцеві колаборанти. Це була традиційна процедура. Так вчиняли з майном усіх, хто втікав із села. Власне, основна з версій, чому господарство виявилось спалене, — через бажання замести сліди тих, хто грабував. Чоловік упевнений, що до цього безпосередньо доклали руку місцеві посіпаки окупантів, які після звільнення села залишилися в ньому жити.
Розповідає, коли вперше приїхав і побачив, на що перетворився його двір, то холодний піт покотився спиною. Пройшовся двором, зайшов на пасіку, походив, пішов на город, озирнувся, а за плечима все життя. Не хотів нікуди їхати. Готовий був жити в оцих руїнах. Але змирився… «На душі боляче, а думаєш — війна ж. Спишемо на війну…» — згадує чоловік.
Списати можна, але не все так просто. Йому треба було виговоритися, і він кілька годин водив нас поміж спалених стін, по уламках цегли, розповідав історії свого життя, якісь свої мрії та плани й показував, на що вони перетворилися. І це, мабуть, була чи не найстрашніша екскурсія в моєму житті. Екскурсія попелищем, яке ще зовсім недавно було чиїмось острівцем радості й щастя.
«Оце все моє життя. І яблуні, і прищепи нові. Оце зять, коли оженився з дочкою, заробив грошей, купив машину, привіз і поставив: «Батьку, хай постоїть…» Тут і лишилася. А це була батьківська хата, ми жили тут із жінкою. У мене четверо дітей, сім’я росла, діти підростали. Добре нам усім було. Добудуймо трошки. Мені оту кімнату, а мені оту. Так і зробили. Діти повиростали, повиходили заміж… Отут був коридор. Тут зал — телевізор, диван. Тут ще одна кімната, а тут душ був. Плиткою все обкладено, по-людськи. Там стіл стояв журнальний, книжок повна шафа була. Думав, на пенсії потроху читатиму. А тут я сидів за столом, шторку відсував, а до мене бджоли залітали. Тут спальня була, дивани дітям зробив, там комп’ютер стояв. Ремонт робили з жінкою вдвох, потихеньку. Перегородки своїми руками робив, воно таке дороге. Зробив хороший стіл, такий здоровий. Лавки добротні зробив, ремонт, щоб було чистенько, світленько. Думаю, навесні приїдуть, а дід хоч похвалиться — отак я вас зустрічаю. Онуків тут годував. Сядемо за стіл, радіємо.
Сім’я здорова — приїжджає людей зо десять. З онуками кашу варимо. Треба ж, щоб вони запам’ятали діда!
Ти будеш картоплю чистити. «Та я не вмію», — каже. Я тобі покажу. Ти — капусту, а ти — м’ясо. Кашу як забацаємо у 20-літровому казані, сала туди свіженького затовчемо. Тепер будемо їсти, ви ж самі варили. Та по дві порції. Онучка колись каже: «Дідусю, добре, що ти мене навчив кашу варити: мені якось довелося, а я вмію».
Ось так я жив. Усе робив своїми руками, усе в мене було. Я себе підготував до пенсії. Тут був цех із відкачування меду. Кажуть, що в бджоляра дуже важка робота, але якщо правильно організувати, то воно легко. Мед ми качали з жінкою вдвох. Я витягую по одній рамці, даю їй, вона ставить у вулик. Але щоб це розуміти, треба цим жити. Але це все згоріло. Нічого не залишилося. От що залишає війна після себе, ота твар»…
Чоловік замовкає. Очі знову наливаються слізьми. «Плачу весь час. Може, це й не по-чоловічому, але це по-людськи… Однак життя треба любити», — каже на прощання.