"У Паризькій хартії з клімату зазначено, що "країни складають амбітні плани щодо запобігання зміни клімату". Відповідно до цього всі країни разом мають зменшити викиди CO₂ на планеті на 50%: хтось більше, хтось менше. Але обов’язково – амбітно!", – зазначають автори.
Водночас у матеріалі наголошується, що уряди, які підбурюють амбіції потрапити до топу "країн – зелених траснсформаторів", відмовляються від серйозних розрахунків соціально-економічних, гуманітарних наслідків "зеленого переходу". А також не аналізують обсяги інвестицій, необхідних не тільки для адаптації до нової реальності господарювання, а й для пом’якшення наслідків переходу, зважаючи на галузеву специфіку країни. І що менш розвинена країна економічно, то важчі економічні наслідки на неї чекають від зайвої амбіційності.
На думку Натілії Резнікової та Володимира Панченка, необхідно визначати побічні ефекти політики в процесі впровадження моделі "зеленого зростання", що виникають у ситуації, коли політичне втручання у функціонування одних секторів економіки фундаментально змінює тип компромісів в інших.
"Проблема в тому, що під пропонованими нововведеннями на шляху "озеленення" промисловості часто маскують необхідність створити абсолютно новий тип виробництва, що можна порівняти з закриттям наявного, а отже, насильницькою відмовою від спеціалізації країни. Саме тієї сировинної спеціалізації, яку фактично нав’язував країнам другого і третього світу глобальний ринок, коли просував ліберальні й неоліберальні теорії порівняльних переваг", – йдеться у матеріалі.