Економіка підпілля

 

Підпільні «копанки» стали певною заміною державних шахт, коли почали реструкторизовувать вугільну галузь. У другій половині 1990-х тільки у Луганській області ліквідували близько 50 великих шахт – без роботи залишилися щонайменше 30 000 гірників. Планувалося, що усім колишнім шахтарям створять нові робочі місця. Зокрема, перекваліфікують у шевців та закрійників. Уряд навіть виділив на це кошти, але їх, звісно, не вистачило. Кілька швейних фабрик, які таки відкрили у регіоні, дали роботу лише кільком сотням шахтарям. Решті ж довелося або їхати на заробітки за кордон, або лізти у «копанки».

 

Спочатку гірники-нелегали працювали поодинці, іноді родинами, вугілля в основному видобували для себе і трішки на продаж. Однак великий вугільний бізнес швидко оцінив переваги «тіньового» палива з «копанок». Як правило, це енергетичне вугілля, можливо, не надто високої якості за вмістом золи, проте його собівартість в кілька разів нижча, ніж вугілля, видобутого в легальній шахті. Перші тони «підпільного» палива переважно продавали побутовим споживачам, однак значно прибутковіше виявилося працювати з електростанціями.

 

Нелегальні гірники розробляють запаси закритих шахт, майже в кожній з яких лишилося вельми багато вугілля, а також пласти, що залягають порівняно неглибоко, в кількох метрах від поверхні. Найдешевшим, тобто найперспективнішим, є видобування у відкритий, кар’єрний спосіб, там, де вугільні пласти фактично виходять на поверхню. Сьогодні підпільне видобування вже є розвинутою системою збуту вугілля і забезпечення нелегалів необхідними інструментами. Тільки в Луганській області у «тіні», за різними оцінками, працюють від 5000 до 10 000 шахтарів, усього ж тут діє щонайменше 500 великих і малих «копанок». Більшість з них зосереджено в чотирьох вугільних районах області: Антрацитівському, Лутугінському, Свердловському і Перевальському. Щоночі з залізничної станції маленького містечка Перевальськ відправляється потяг, завантажений нелегальним вугіллям. Куди він прямує? Спробуємо дізнатися й ми.

 

 

Рядові вуглеруби отримують на копанках лише по 50–75 грн за тонну видобутого палива. Дуже часто це – вугілля першого сорту, справжній антрацит із зольністю 3%, тобто такий, що згоряє практично «на нема». Державні копальні, що отримують дотації від держави за загальний обсяг піднятої на-гора так званої гірничої маси, часто «женять» паливо з пустою породою, аби більше вийшло. На такому от «коктейлі», який на теплових електростанціях змушені «підсвічувати» мазутом, аби хоч якось горіло, держкопальні звикли заробляти в середньому аж 290 грн ???. Але ТЕС та коксохімічні комбінати закуповують паливо через низку посередників за ціною до 500 грн за тонну. Отже, «підйом» у 10 разів.

 

Якось спантеличені міліціонери із міського відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків Харцизька розповідали мені, що, за їхніми спостереженнями, місцеві «круті пацани» терміново виводять гроші з надприбуткового нелегального продажу макової «ширки», аби вкласти їх у вугільні «копанки». Хоча, якщо розібратися, тут просто спраьовує елементарна економічна формула про норму прибутку на капітал, проголошена ще Марксом.

 

 

Неважко також зрозуміти, чому «копанковий» бізнес дає шалені прибутки у той час як потужні державні копальні ледь жевріють на бюджетні дотації. На копанках системи забезпечення безпеки людей немає як явища – усих цих схем «свіжої струї», аварійних виходів на поверхню, автоматичного контролю за метаном. Здебільшого робітники не мають навіть елементарних «саморятівників». Що й підтверджує статистика гірнично-рятувальної служби регіону, бійці якої регулярно змушені піднімати з підпільних шахт мертвих «копанкарів».

 

Дорогоцінний ліс для кріплення підземних виробок нелегальних копалень гірники по-бракон’єрському рубають десь по сусідству, електричні кабелі тягнуть від трансформаторів, що живлять їхні ж селища. Про шкоду, яку копанки спричиняють майбутньому індустріального регіону, ніхто взагалі не думає. Як стверджує авторитет вітчизняної вугільної науки, професор Донецької політехніки Борис Панов, наші предки були не дурними, коли залишали незайманими «хвости» вугільних пластів, що виходять назовні. По-перше, це давало змогу уникнути такого неприємного явища, як просідання ґрунту і як наслідку руйнування будівель. По-друге, нинішня сукупність «копанок» працює як велетенська дренажна система, збираючи з поверхні природні води та перепомповуючи їх у лабіринт старих шахтних виробок, що простягнувся на сотні кілометрів під усим Донбасом. Колись – і на думку Панова дуже скоро – ця надто мінералізована, отруєна промисловими відходами, вода повернеть на світ Божий, перетворюючи край на суцільну мертву пустелю. Проте, за нинішніми шаленими зисками фатальна перспектива вбачається на Донбасі не багатьом.