У березні минув рік відтоді, як в Україні було запроваджено перший локдаун, покликаний пригальмувати темпи поширення коронавірусної інфекції та врятувати країну від колапсу системи охорони здоров’я. З того часу влада вже неодноразово запроваджувала обмеження у більшому чи меншому обсязі на всій території країни чи в її окремих регіонах. І хоча накопичений досвід, здавалося б, мав би забезпечувати дедалі вищу ефективність і мінімізувати виявлені під час попередніх експериментів проблеми, в сучасних українських реаліях виходило з точністю до навпаки.
А єдина навичка, якої набула за рік навчання на власних помилках як центральна, так і місцева влада — це перекладання відповідальності на інших, а також використання пандемії та пов’язаних із нею обмежень як універсального виправдання за свої провали. В результаті замість планомірної реалізації заздалегідь продуманих стратегій із управління та попередження загроз в основі політики не лише «слуг», але й їхніх політичних опонентів на місцях — імпровізація та хаотичне реагування на поточні подразники.
Тож усі локдауни як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях упродовж останнього року були несистемними імітаціями, своєрідним «каргокультом» тих обмежень, які застосовувалися для стримування пандемії в інших країнах. Адже значно суворіші обмеження там мають цілком зрозумілу мету та інструментарій її досягнення. А найголовніше — супроводжуються ефективними пакетами цільових компенсацій для найбільш постраждалих від таких обмежень категорій громадян чи бізнесу.
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
Обмеження ж в Україні мали зняти з центральної чи місцевої влади політичну відповідальність за можливий колапс медичної системи й не зачепити фінансові інтереси впливових бізнес-середовищ чи принаймні зробити це мінімально. І при цьому потребувати якомога менше додаткових бюджетних витрат на компенсації, щоб не заважати освоювати гроші через давно заплановані канали «розпилу». Якщо ці ключові умови для влади різних рівнів виконувалися, то інші наслідки обмежень чиновників уже не цікавили. А про дієві цільові компенсаційні пакети для найбільш постраждалих від їхнього запровадження ніхто думати й не збирався.
Тимчасом аналіз економічної динаміки в країні за останній рік, та й значно триваліший період, свідчить про доволі помірну ціну локдаунів для економіки чи бюджету країни загалом. Принаймні коли йдеться саме про запроваджені в Україні обмеження, а не коронавірусні пертурбації на світовому ринку. Власне внутрішніх обмежень ряд ключових для економіки та бюджету галузей часто або взагалі не відчувала, або реагувала на них мінімально. Спад під час минулих карантинів міг бути навіть меншим або принаймні не особливо вирізнятися на тлі нелокдаунних місяців і періодів. І залежати від зовсім інших, часто довготермінових чинників, породжених відсутністю ефективної економічної політики в Україні (див. «Перебільшене значення»).
Наприклад, локдаун у січні на бюджеті взагалі фактично не позначився. Найвідчутніше зменшилися податки на прибуток підприємств — з 2,3 млрд грн до 0,7 млрд грн. Хоча в лютому його надходження також було значно нижчим, аніж торік без локдауну (7,3 млрд грн та 5,3 млрд грн відповідно). Втім, на загальний збір податків у січні карантин мало вплинув (60,2 млрд грн проти 44,2 млрд грн у січні 2020-го), позаяк левову частку доходів бюджету уже давно становлять ПДВ, акцизи та ПДФО, які і в січні, і в лютому 2021-го демонстрували зростання порівняно з аналогічними місяцями 2020-го. Так ПДВ у січні було зібрано 36,8 млрд грн проти 23,5 млрд грн торік, акцизів — 8,8 млрд грн порівняно з 6,7 млрд грн минулого року.
Проти світового тренду
Попри спроби уряду прикривати економічні провали періодичними локдаунами, насправді глибина падіння у розрізі різних секторів свідчить. Наприклад, у січні 2021 року значно глибшим, аніж у середньому по економіці, виявилося падіння у промисловості та сільському господарстві, які не мали жодних обмежень під час січневого карантину. Спад промислового виробництва у січні загалом становив 4%, а у переробній промисловості — навіть 6,5%. У машинобудуванні спад сягнув 9,8%, а в текстильній промисловості — усі 15,2%. В сільському господарстві (за рахунок виключно тваринництва) він склав 5,7%. Таких провалів у січні український агросектор не знав уже багато років. Обвалилося навіть виробництво в харчовій промисловості — на 8,4%.
Це удвічі більше, аніж у промисловості загалом. І це при тому, що в роздрібній торгівлі тривало хай і сповільнене, але зростання. Понад те, індекс виробництва базових галузей у лютому 2021 року втратив 4,3% порівняно з усього 3,7% у січні. Зростання після завершення січневого локдауну пришвидшилося, по суті, лише у роздрібній торгівлі (до 5,6% проти 3,5%). Натомість спад у виробничому секторі тільки поглибився: у сільському господарстві — до 6,5%, промисловості — до 4,6%. Зростання експорту товарів (13,2%) відбувається майже виключно за рахунок подальшого підвищення світових цін на сировинні товари українського експорту. Виручка від продажу залізної руди б’є чергові рекорди. Водночас прискорилося зростання неенергетичного, переважно споживчого імпорту, який відбувається за рахунок автомобілів, готових продовольчих та промислових товарів. А дефіцит торгівлі зростає.
Читайте також: Занепад чи поштовх
Складна ситуація в українській промисловості, надто в її обробній частині, й далі різко дисонує з ситуацією у наших ключових торгівельних партнерів. Наприклад, у Китаї, який останнім часом став найбільшим імпортером товарів з України за рахунок сировини (руда та зерно), приріст промислового виробництва у січні-лютому порівняно з тим самим періодом 2020-го сягнув 35,1% (на тлі зростання на 2,8% тоді в умовах спалаху коронавірусу у Піднебесній). Польська промисловість у лютому також додала 2,7%, а за січень-лютий 2021 року — 2% порівняно з аналогічним часом 2020-го. Причому в обробній промисловості нашого західного сусіда показники аналогічні. Тоді як у нас прогресує індустріальний занепад, причому в обробній промисловості навіть глибший, аніж по галузі загалом.
Ведмеже втручання представників чинної влади у фінансово-кредитну сферу із вибірковим зменшенням відсоткових ставок за окремими кредитними програмами з символічними обсягами кредитування обернулося відтоком коштів із банківської системи.
Зростає лише маржа самих банків — прямий шлях до лихварської моделі економіки. Наприклад, за даними НБУ у лютому кредити підприємствам у середньому видавалися під 8,9% річних у гривні, а також під 29,8% для домогосподарств. За рік ці ставки знизилися з 12,9% для бізнесу та з 33,6% для домогосподарств. Хоча за депозитами вони знизилися значно більше: для приватних вкладників з 12,4% у лютому 2020-го до 7,5% — у лютому 2021-го, а для бізнесу — з 6,4% до 3,7%. Тож тепер бізнес платить за кредитами майже у 2,5 раза більше, аніж отримує за свої кошти від банків, а населення — взагалі учетверо більше.
Тож із грудня 2020 року триває стабільне скорочення обсягів коштів, особливо у національній валюті, на рахунках підприємств (з 549,5 млрд грн до 535 млрд грн у лютому). Також загальмував і темп зростання депозитів населення — з 730,3 млрд грн до 733,3 млрд грн. Ситуація кардинально відрізняється від минулої зими, коли з грудня по лютий депозити підприємств зросли на майже 20 млрд грн (з 433,7 млрд грн до 453,6 млрд грн), а населення — на понад 25 млрд грн (із 576,1 млрд грн до 601,4 млрд грн). На цьому тлі обсяг виданих кредитів був меншим, аніж у лютому торік, не лише для підприємств (це давня проблема), а й для домогосподарств, чого раніше не спостерігалося.
Критична ситуація
Однак низка галузей у сфері послуг, а також транспорт відчули спад у рази сильніше, аніж загалом по економіці. Наприклад, під час загальнонаціонального локдауну навесні минулого року спад у них був справді вражаючим і сягав 30—60% навіть за підсумками усього ІІ кварталу, хоча обмеження тривали не весь його час. Меншою мірю постраждали окремі галузі обробної промисловості, хоча в цьому разі більшу роль відігравали труднощі в зовнішній торгівлі. Для економіки загалом чи бюджету ситуацію рятувало лише те, що частка цих галузей у ВВП, зайнятості чи сплаті податків доволі помірна і не перевищує навіть чверті від загальнодержавних показників (див. «Прицільний удар»).
Однак це призводить до того, що обмеження, які минають менш помітно для більшості, критично впливають на меншість — як бізнесу, так і громадян. І ця меншість не має відповідати за загальнонаціональні проблеми, як-от задавнене недофінансування системи охорони здоров’я чи її об’єктивну нездатність у будь-якій країні впоратися з піковими навантаженнями критично важких хворих через нову хворобу. Не кажучи вже про те, що ця меншість не має нести відповідальність за неспроможність нинішньої влади. Проте, це означає, що держава має за рахунок усієї економіки таким самим чином забезпечити цільову компенсацію збитків тим секторам і бізнесам, які вибірково й непропорційно сильно постраждали через рішення цієї держави чи її місцевих органів влади.
Проте всього цього немає. Натомість якби тягар утрат через обмеження був розподілений рівномірно, і найбільш уражені галузі отримали відшкодування, то локдауни переносилися б легше. А також знизилася б байдужість до їхньої ціни і відповідальність за дії чи бездіяльність влади з боку менш постраждалої більшості. А ще активніше ставилися б питання про те, чому за минулий рік не вжили заходів вартістю значно меншою як для громадян, так і для економіки. Наприклад, як свідчить звіт Держказначейства про виконання державного бюджету України, за 2020 рік було профінансовано заледве більш ніж половину (50 млн грн із 90 млн грн) передбачених на субвенцію місцевим органам влади на створення тимчасових шпиталів для лікування хворих на COVID-19. На 300 млн грн недофінансовано субвенцію місцевим органам влади на реконструкцію та ремонт приймальних відділень в опорних закладах охорони здоров’я (1,68 млрд грн та 1,38 млрд грн відповідно). Взагалі не фінансувалася програма модернізації багатопрофільних лікарень інтенсивного лікування, на яку в бюджеті було закладено 1 млрд грн. І з початку 2021 року ситуація кардинально не поліпшилася. Наприклад, станом на 1 квітня 2021 року навіть не розпочалося фінансування програми з розвитку системи екстреної медичної допомоги та модернізації матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я.
Адже цілком очевидно, що ці та інші заходи, якби були вчасно реалізовані, забезпечили б ефективне стримування коронавірусу, завчасне розширення спроможності медичної системи до зростання захворюваності й закупівлю вакцин. Та врешті-решт, підготувало би країну до не першого і не останнього локдауну. Не кажучи вже про не виконуваний владою обов’язок забезпечення в разі їхнього запровадження максимальної ефективності за мінімально можливі для цього терміни. Врешті завчасне й поетапне вирішення названих проблем охорони здоров’я протягом 2020 року в межах спеціально виділеного навесні минулого року фонду цілком могло б зняти потребу в запровадженні локдаунів.
Читайте також: Увімкнути інстинкт виживання
Проте відбуваються цілком протилежні речі. Після того як левова частка коштів із коронавірусного фонду була розтягнута на абсолютно не пов’язані з ним цілі, як-от будівництво доріг, українці ще з кінця минулого року залишаються без вчасних виплат лікарняних та декретних. У грудні 2020 року Фонд соціального страхування прийняв на оплату лікарняні на суму 2,4 млрд грн — майже втричі більше, аніж у грудні 2019-го (0,9 млрд грн), але не отримав на це коштів із коронавірусного фонду, який і мав би перекрити ці надзвичайні видатки через пандемію.
Однак ще показовіше, як нині вирішують цю проблему у владі. Розроблено законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації функцій Фонду соціального страхування України», який передбачає перекладання відповідних проблем Фонду як на роботодавців, так і на самих найманих працівників. Перші муситимуть оплачувати лікарняні своїм працівникам самостійно вже протягом не п’яти, а десяти днів. А самі працівники отримуватимуть значно менші компенсації за час хвороби. Наприклад, якщо зараз працівникам, які мають страховий стаж до п’яти років, виплачують 60% їхньої середньої заробітної платні, то відтепер платитимуть лише 50%. А для тих, у кого страховий стаж становить десять років, замість нинішніх 100% заробітної платні, за пропонованими Мінсоцполітики проєктом, передбачається зменшення виплат до 60%.