Як швидко змінюються декорації… Зараз уже мало хто пам’ятає, але три квартали тому на Київському міжнародному економічному форумі промови головних спікерів — китайського мультимільярдера Джека Ма та українських президента Володимира Зеленського і прем’єр-міністра Олексія Гончарука — принципово звучали в унісон. Перший розповідав, як бути ефективним і досягати успіху без найменшої допомоги від держави, а двоє інших, наче вловивши його хвилю, переконували, що Україна піде шляхом ліберальних реформ, який вони вважали єдиною дорогою до успіху, — принаймні таке враження складалося з їхніх слів.
Не минуло й року, а в нас уже інший прем’єр. І цікавий парадокс: при тому самому президентові ми спостерігаємо діаметрально протилежну економічну політику. Вона не має гучної назви, артикульованого й тиражованого цілісного програмного документа, зате якимсь дивом просочується у важливі державні рішення, викликаючи особливий суспільний резонанс. За останні кілька тижнів знакові кроки влади з’являлися з дивовижною регулярністю, сформувавши стійке враження, що Україна впевнено змінює економічний курс.
Читайте також: Кредити вповільненої дії
Перше важливе рішення із цього логічного ряду — відставка Якова Смолія з посади голови НБУ та призначення на його місце Кирила Шевченка. Першому дорікали, що занадто жорстка монетарна політика, висока облікова ставка й дорога гривня завдали важкого удару по національному товаровиробникові. А другий головним серед чотирьох пріоритетів своєї роботи на новій посаді назвав відновлення кредитування з метою підтримати цього-таки виробника. Ті, від кого лунали докори на адресу Смолія, схвально сприйняли призначення Шевченка. Тобто вони очікують, що з новим головою Нацбанк працюватиме, зважаючи на інтереси національного товаровиробника. Мабуть, небезпідставно. До того ж за якихось три тижні після призначення Шевченка НБУ не продовжив контракт з одним заступником голови, а ще один разом із начальником департаменту комунікацій звільнилися самі. Це неприхований натяк на те, що нове керівництво має намір серйозно міняти курс розвитку інституції, із чим колишні високопосадовці НБУ не згодні.
Друге важливе рішення — ухвалення в першому читанні так званого законопроекту про локалізацію. «З метою створення передумов для сталого розвитку та модернізації вітчизняної промисловості» він вносить зміни до закону «Про публічні закупівлі», так що з 2021-го держава купуватиме машинобудівні товари тільки тих виробників, у продукції яких принаймні 25–45% собівартості (для різних товарних груп по-різному) припадає на вироблене в Україні, а з 2024 року ступінь локалізації, необхідний для перемоги виробника в аукціонах публічних закупівель, повинен зрости до 40–60%. Законопроект невеликий, але нібито відверто спрямований на підтримку національного товаровиробника. І нікого з його авторів не цікавить, що дух цього документа суперечить положенням Угоди про асоціацію з ЄС, відповідно до якої Україна зобов’язується відкривати свій ринок державних закупівель для європейських країн, а вони відповідатимуть взаємністю.
Читайте також: Коли грошей забагато
І третє рішення із цього ряду — створення Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості. Поки що в такому рішенні конкретики мало: незрозуміло, які галузі вважатимуть стратегічними, які з їхніх проблем намагатимуться подолати та якими інструментами це робитимуть. Проте відповідним міністром із повноваженнями віце-прем’єр-міністра став виходець із військово-промислового комплексу Олег Уруський. Тому, імовірно, цей новий орган допомагатиме принаймні українському військовому машинобудуванню, що в умовах війни, можливо, не так і погано.
Отже, маємо справу не з якимись випадковими рішеннями, які десь комусь якось удалося провести. Ідеться про принципові зміни вектора державної економічної політики, адже вони торкнулися практично всіх головних органів державної влади: Національного банку, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Значить, у кожному із цих органів є достатня кількість прихильників нового шляху, а їхній голос тепер став визначальним. Тому слід поставитися серйозно до цих змін та проаналізувати, які потенційні ризики й можливі результати вони принесуть.
Почнімо з НБУ. Років зо три тому банкіри скаржилися, що готові кредитувати якісних позичальників під 14–15% річних у гривні, але вже тоді таких було вкрай важко знайти, до того ж вони часто були закредитовані під зав’язку. З одного боку, якість позичальника визначається вимогами Нацбанку, які стали значно жорсткішими внаслідок проведення реформи банківського сектору. Теоретично ці вимоги можна пом’якшувати, і, мабуть, новий голова НБУ готовий це робити. Але ж вони випливають із деструктивної української практики: банки й досі жаліються, що нерідко, коли позичальник перестає платити за кредитом, його застава виявляється неякісною, її неможливо продати, а під час вирішення конфліктів у судах судова система занадто часто й несправедливо стає на бік боржника. Усе це створює величезні ризики. Банкіри не просто закладають їх у відсоткову ставку. Вони стають надмірно обережними й демотивованими від активного кредитування. Статистика це підтверджує: за останні півроку облікова ставка була знижена майже вдвічі, курс долара до гривні зріс на понад 20%, а кредитування стагнує, бо з березня залишки кредитів, виданих банками, падають і за корпоративним, і за роздрібним сегментами.
Читайте також: Гривня в облозі ризиків
Проблема має не монетарну, а фундаментальну, ба навіть інституційну причину. Якщо влада хоче підтримати національного товаровиробника, то повинна якось навчити його бути прозорим та ефективним, щоб банки самі просилися дати йому кредит (такі компанії є, але в одиничних екземплярах), і створити всі необхідні умови (суди, податкова, митниця, силові структури), щоб він таким став. Звісно, можна послабити регуляторні вимоги НБУ й завдяки цьому навіть досягнути кредитного буму. Але це обернеться повторенням 2008 року, коли було видано багато кредитів, понад половину яких у підсумку довелося списувати. Це зумовить нову фінансово-економічну кризу. А провокування регулярних глибочезних криз не має нічого спільного з підтримкою національних товаровиробників. Бо після кожного кризового удару багато з них витрачає роки на те, щоб оговтатися, а чимало й таких, які просто зникають з економічної мапи України.
Що стосується законопроекту про локалізацію, то, на перший погляд, наміри його авторів досить хороші. Але є кілька нюансів. По-перше, хто є власниками заводів, які виробляють згадані в законопроекті товарні групи? Трансформатори виробляє завод росіянина з українським корінням Григоришина, насоси — українця з російським паспортом Лук’яненка, автотехніку — підприємства Гладковського, Васадзе та Жеваго, вагони — Тігіпка та Жеваго. То кого ми підтримуємо — українське машинобудування чи наших «любих» олігархів?
По-друге, держава повинна працювати в інтересах країни й суспільства. Якщо одна суспільна група в багато разів переважає іншу, то інтереси першої для держави повинні бути вищими — це похідна від принципів демократії: одна особа — один голос. Нині держава взялася підтримувати національного товаровиробника. А хто подбає про національного споживача, якому держава надаватиме послуги, використовуючи куплене обладнання з високим ступенем локалізації? Чи враховані інтереси простих людей, яких мільйони? У кожному разі в зазначеному законопроекті про це не згадано. А варто було б.
По-третє, у законопроекті написано, що «ступінь локалізації виробництва товарів в Україні визначається Уповноваженим органом, в порядку та за методикою, встановленою Кабінетом Міністрів України». Це найулюбленіша для лібералів больова точка політики підтримки національного товаровиробника. Бо в кожному такому формулюванні криються десятки чи сотні нових робочих місць для чиновників, які матимуть право вирішувати, що добре, а що погано, і хоробро братимуть хабарі за кожне правильне рішення. Якби ця куца пародія на законопроект відповідала принаймні на ці питання, то можна було б подумати, що серйозні люди мають справжні наміри зробити в Україні щось хороше. А так складається враження, що нинішня влада просто сп’яніла від власних повноважень та опортуністично слідкує за духом часу — духом якомога більших обмежень на всіх рівнях, породженим пандемією.
Читайте також: Зменшення облікової ставки: покаянне пом’якшення
Аналізувати створення Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості поки що зарано, бо ще незрозумілі ні його структура, ні функціонал, ні кадровий потенціал. Але цілком імовірно, що його створення — чергова спроба зробити хоч якийсь рух із надією на те, що пощастить і щось із цього вийде. Як і в усіх інших випадках, влада чіпляється за непогану ідею, з якої можна зробити класне відео для YouTube, але коли доходить до суті, до реалізації, то не вистачає ні інтелекту, ні наснаги, ні кадрового потенціалу, щоб усе це довести до пуття.
Ефективна підтримка національного товаровиробника — найвищий пілотаж державної економічної політики. Якщо не бути заручником ідеології лібертаріанства чи дирижизму, а запроваджувати в країні те, що працює, то цю політику можна плідно поєднувати з ринковими принципами. Але, щоб її реалізувати, треба мати високі кількість та якість кадрового потенціалу відповідних державних органів, потужний інформаційно-аналітичний апарат, а також розвинуту інституційну мережу, наприклад дієві торгові представництва в кожній країні. Має бути армія професійних, чесних, патріотичних і високооплачуваних чиновників, які працюють на одну мету. На жаль, Україна цього всього не має. Тому наші спроби підтримувати національного товаровиробника — не більше, ніж дешевий опортунізм, який на цьому етапі не просунеться далі красивої картинки.