Сьогодні така запопадливість нікого не дивує, бо вегетаріанці та вегани давно вийшли з маргінесів, а свої харчові принципи вони пильнують незгірш за тих, хто дотримується халялю або кашруту. Усі вже затямили, що веган — це не бідолаха, чий організм не може впоратись із тваринним білком, а особа, чиї етичні переконання не дозволяють вживати продукти антигуманної індустрії, що стоїть на крові й стражданнях братів наших менших.
Сто років тому Ґілберт Кіт Честертон іронізував про таких: «Прекрасні і божевільні російські сектанти випрягають коней із возів. Чи випрягати мені кобилу з кеба? Добре, якщо кебмен відстав від часу, — а що, як я час випередив?». Утім, якщо святий Франциск з Асижу вважав за потрібне проповідувати пташкам у лісі, чому б і в наш час комусь не перейматися самопочуттям курки на птахофабриці? І якщо Франциск називав сонце нашим братом, землю — матір’ю, а воду — сестрою, чому б комусь не відмовлятися від використання пластикових трубочок, бо вони засмічують океан?
Можна хоч скільки доводити, що людство ще надзвичайно далеке від побудови «зеленої» утопії, але ці суперечки безплідні, і не тому, що її адепти не сприймають наукових та економічних аргументів, а тому, що екологічна стурбованість — це не зовсім про науку та економіку. Два роки тому я відверто милувався Ґретою Тунберґ під час її виступу на кліматичному саміті ООН. Маленька шведка говорила зовсім не так, як належить типовій громадській активістці, котрій випала щаслива нагода презентувати свою «адженду» перед поважними «стейкхолдерами». Ґрета віщувала масове вимирання з безапеляційними інтонаціями пророчиці-стигматички, закликаючи людство спокутувати свої гріхи, доки вони не переповнили чашу гніву Екосистеми.
То був далеко не прецедент. Наприклад, рух degrowth, себто антизростання, проповідує необхідність скорочення світової економіки заради порятунку планети ще з 1970-х. Приблизно відтоді обурені надмірним споживацтвом фригани принципово харчуються на смітниках. Що це, як не новітній аскетизм? Не здивуюся, якщо десь у світі вже є й екосвідомі флагелянти, бо те, що проповідує Ґрета та безліч інших активістів і теоретиків, — ніщо інше, як світська есхатологія, що кличе до покути й навернення в ім’я злиття з божеством, роль котрого в цьому випадку відіграє Екосистема.
Узагалі паралелі між релігіями, зокрема християнством, та різноманітними «зеленими» рухами можна проводити нескінченно: чим глибше занурюєшся, тим більше оприявнюється подібність їхньої внутрішньої механіки й тим менше хочеться сперечатися з адептами «зеленої» утопії щодо їхніх практичних пропозицій. Їхня стурбованість походить не від голови, а від серця, а тут раціональні доводи безсилі. Проте непереборною є наша фундаментальна потреба в наданні своєму існуванню вищого сенсу.
Послідовні атеїсти, для котрих людське існування — не більше, ніж вічний колообіг атомів і молекул, насправді становлять мізерну меншість. Натомість більшість знаходить для себе інші відповіді. Зовсім не обов’язково йдеться про традиційні чи нетрадиційні релігії — впродовж кількох останніх століть людство винайшло для себе чимало замінників. Але всі вони працюють за однаковим принципом: разом із правом на причетність до вищого сенсу людина отримує й пакет обов’язків морального та етичного ґатунку, і від того, наскільки ревно людина їх дотримується, залежатиме якість її зв’язку з божеством. Наприклад, християнам про це сказали досить відверто: «Від днів же Іоана Хрестителя донині Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11: 12).
Байдуже, який саме вигляд має небесне царство, куди планують потрапити борці за довкілля, але воно в них точно є, навіть якщо вони про це ніколи не думали або планують колись збудувати його на землі. Екологічний рух (принаймні його радикальна частина) точно належить до квазірелігійних систем. Навряд чи такі міркування слід сприймати як своєрідне викриття чи спробу підважити позицію тих, хто вболіває за довкілля. У кінцевому підсумку це лише констатація загальновідомого факту: з часом змінюється все, окрім людської природи.