Звичайним українцям слід задуматися, наскільки важливою є нормальна екологічна ситуація в країні та чому в цій сфері потрібен особливо жорсткий контроль суспільства. А чиновникам — про плекання в собі серйознішого ставлення до такого явища, як потенційно небезпечні об’єкти, з урахуванням обставин гібридної війни, у яких живе країна, та всіх імовірних загроз і невідворотних наслідків, що з цим пов’язані. Повторення такого або й більшого лиха за нинішньої ситуації, на жаль, можливе в будь-якому куточку держави. І не лише тому, що ворожі диверсанти можуть піти на які завгодно злочини. Щоб сталася біда, іноді не потрібно й диверсії, вистачить байдужості та бездіяльності причетних.
Сьогодні, за даними Державного реєстру потенційно небезпечних об’єктів, в Україні понад 24 тис., які можуть у будь-який момент перетворитися на епіцентр дрібних і великих техногенних катастроф. А можуть і не перетворитися, якщо їх постійно контролюватимуть і вчасно вживатимуть потрібних заходів. Що таке потенційно небезпечні об’єкти? Це ті, де можуть використовуватися, виготовлятися, перероблятися, зберігатися чи транспортуватися небезпечні речовини, хімічні, радіоактивні, біологічні препарати, вибухові та пожежонебезпечні об’єкти, гідротехнічні споруди тощо.
Читайте також: Врятувати біорізноманіття
Якщо простою мовою, то йдеться про все те, без чого життя сучасної людини вже не уявляється можливим. Атомні електростанції, підприємства з виготовлення та переробки ядерного палива, поховання радіоактивних відходів, науково-дослідні організації, які працюють із ядерними реакторами, ядерні енергетичні установки — це все радіаційно небезпечні об’єкти. Такого добра в країні тисячі локацій. І зона відчуження Чорнобильської АЕС на тлі деяких із них сьогодні, після будівництва нового саркофага, цілком може виявитися чи не найбезпечнішим місцем. А є ще хімічно небезпечні об’єкти. Маємо їх більш як півтори тисячі. Хімкомбінати, заводи, які виробляють або використовують небезпечні хімічні речовини, переробляють нафтопродукти, використовують холодильні установки. А ще очисні споруди, де використовують хлор та інші реагенти, залізничні станції, порти, термінали, бази й склади, у яких концентрується продукція або прострочені агрохімікати, транспорт, який її перевозить. Можемо похвалитися й чималою колекцією вибухо- та пожежонебезпечних об’єктів, де зосереджено мільйони тонн твердих і рідких небезпечних речовин. Тут і розгалужена мережа нафто-, газо-, аміакопроводів, хімічні, нафто- й газопереробні, коксохімічні та металургійні підприємства. А ще, звісно, склади з боєприпасами, які регулярно вибухають, і звичайнісінькі заправки. Ну й, ясна річ, гідротехнічні споруди: дамби, гідростанції, відстійники тощо. Самі собою вони не завжди шкідливі, але їх руйнування може спричинити жахливі наслідки.
На жаль, не бракує серед усього цього різноманіття й справжніх бомб сповільненої дії. Маємо понад 6 тис. об’єктів підвищеної небезпеки, серед яких 1,2 тис. викликають особливе занепокоєння. Переважно це об’єкти промисловості, на яких зберігаються або використовуються у виробничій діяльності небезпечні хімічні речовини. За різними даними, у зонах можливого хімічного зараження проживає від 10 млн до 20 млн українців.
Загалом Україна належить до країн із високим рівнем негативних екологічних наслідків виробничої діяльності. І пояснюється це не тільки значною часткою потенційно небезпечних виробництв у структурі промислового потенціалу, — близько третини, — а й низьким рівнем модернізації виробництва, поширеним використанням застарілих технологій та обладнання, що підвищує ризик техногенних катастроф. Це, власне, чудово продемонструвала ситуація з кримським «Титаном», контроль над діяльністю якого в умовах російської окупації був доволі сумнівним. Але такі умовні титани, великі й дрібні, розкидані по всіх регіонах України. Десь менше, а десь зашкалює. Особливо багато потенційно небезпечних виробництв зосереджено на Сході країни. Там містяться великі підприємства хімічної, металургійної та вугільної промисловості. Нині у зв’язку з війною та окупацією частини Донбасу проблема ще більше загострилася, особливо на лінії зіткнення, ставши добрим тлом для маніпуляцій. Скажімо, горлівський концерн «Стирол» не раз опинявся в центрі фейкових сєпарських повідомлень про те, що, мовляв, «укри» збираються його підірвати й таким чином влаштувати екологічну катастрофу, щоб захопити місто. На щастя, поки що жоден снаряд не втрапив у цей об’єкт і брехня не підтвердилася.
Читайте також: Екобомба від сепаратистів
Але на Донбасі й без вибухівки не бракує місць, які можуть спалахнути. Величезні накопичувачі промислових відходів — так звані металургійні шлами та золовідвали, те, що утворюється в процесі виробництва коксохімічної та хімічної промисловості, є джерелами значних екологічних ризиків. Основний — можливість підтоплення територій, на яких вони розташовані, через брак водовідливів на шахтах. Раніше на цих об’єктах постійно проводився моніторинг впливу на довкілля, але терористам він ні до чого. Величезні екологічні ризики здатні створити підприємства, які працювали з озоноруйнівними речовинами й використовували великі обсяги аміаку, фреону в холодильних установках. Припинення електропостачання на підприємства видобувної, хімічної та металургійної промисловості теж може призвести до залпових викидів забруднювальних речовин. А що більшість очисних споруд на Донбасі в незадовільному стані, то маємо великий ризик біологічного й промислового забруднення середовища. Нещодавнє ж затоплення окупантами шахти «Юнком», де в 1979 році був проведений ядерний вибух, є, мабуть, найяскравішим знаком того, що виникнення екологічної техногенної катастрофи на Донбасі за нинішніх обставин, на жаль, лише питання часу.
Утім, не Донбасом єдиним. Парадоксально, але все, що стосується найсхіднішого регіону України, може стосуватися й найзахіднішого, щоправда, у дещо менших масштабах. Хоча там залишилося не так багато активних підприємств-гігантів, як на Сході, але не бракує всіляких шкідливих захоронень, зокрема величезних сміттєзвалищ. Пригадаймо собі лишень проблему Львова. Не бракує там і безвідповідальності та байдужості. Очевидно, ця соборницька риса зуміла об’єднати мешканців усієї України. Цілком реальною нині здається можлива катастрофа на Закарпатті, де відоме курортне містечко Солотвине поступово йде під землю. Провал ґрунту й потрапляння підземних мінералізованих вод, насичених сольовими розсолами, у річку Тису становить серйозну загрозу не тільки для України, а й для Румунії, Словаччини та Угорщини. Схожими проблемами можуть похвалитися й на Прикарпатті, що славиться своїм масивом об’єктів гірничої хімії, які або не експлуатуються, або виводяться з експлуатації. Мова передусім про Стебницьке гірничо-хімічне підприємство «Полімінерал» коло курортного Трускавця, про полігон токсичних відходів ВАТ «Оріана» з відходами гексахлорбензолу та Домбровський кар’єр у Калуші. Тамтешні провали ґрунту спричинені недотриманням умов консервації об’єктів, кажуть у Мінекології. Специфіка консервації передбачає затоплення підземних виробітків спеціальними розсолами, а не прісною водою. Якщо технології не дотримано чи порушуються умови сухої консервації, немає водовідкачування, то прісна вода розчиняє цілики й стається обвал.
Торік очільник Мінприроди Остап Семерак оприлюднив рейтинг «Топ-100 основних підприємств-забруднювачів» (новіших даних поки що немає), до якого ввійшло 33 підприємства, що завдають найбільшої шкоди атмосфері та утворюють найбільшу кількість промислових відходів, і 34 підприємства, які є найбільшими забруднювачами водних об’єктів. Попри те що сам міністр визнав недосконалість методології створення рейтингу та пообіцяв її покращити, створений на основі офіційної статистики та звітів підприємств документ все ж таки багато про що розповідає. Найбільші забруднювачі повітря та води переважно сконцентровані в Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях. Це 75%, хоча є й на Заході України. Перше місце серед забруднювачів атмосферного повітря дісталося ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», друге — Маріупольському меткомбінату імені Ілліча й третє — Бурштинській ТЕС. Рейтинг забруднювачів водних об’єктів очолив металургійний комбінат «Азовсталь», на другій позиції Дніпровський металургійний комбінат, а третім виявилася «Запоріжсталь». Ну а серед тих, хто продукує найбільше відходів, хоч як це дивно, — не мешканці мегаполісів, а гірничо-збагачувальні комбінати Кривого Рогу. Відповідно Північний ГЗК, Центральний ГЗК, та Інгулецький ГЗК. Цікаво, що найбільшим ворогом української екології виявився сам Рінат Ахметов, саме йому належить більшість підприємств — забруднювачів води та повітря. І географія їх воістину всеукраїнська — від Донбасу до Галичини. І, до слова, побутове сміття, про яке останнім часом стільки мови, не найбільша біда вітчизняної екології. Промислових відходів за рік продукується в кілька разів більше, ніж побутових. Тільки «Азовсталь» за рік утворює майже на 25% більше відходів, ніж усі мешканці Києва.
Читайте також: Екологія чи державна зрада?
На жаль, виявити у вільному доступі бодай якусь свіжу карту небезпечних виробництв чи проблемних регіонів виявилося неможливо. Її або просто немає, що ймовірніше, або вона дуже засекречена. Єдиним джерелом залишається згаданий вище Державний реєстр потенційно небезпечних об’єктів, який чомусь розміщений на сайті Мінпраці та має доволі заплутану структуру. Але ось що найцікавіше. Як виявилося в процесі дослідження, жодного конкретного органу, який у комплексі займався б цією проблемою від А до Я, у державі немає (можливо, він теж глибоко засекречений). Сфери відповідальності розкидані між різними міністерствами та службами, починаючи з Мінприроди, ДНС і закінчуючи МВС, Мінпраці та МОЗ. А тому є стійке відчуття, що порядок у цій ділянці теж розкиданий і відносно умовний. Можливо, так і треба. Чиновникам із високих кабінетів видніше. Але в умовах гібридної війни це дещо відгонить легковажністю.
За оприлюдненими в травні цього року дослідженнями групи «Рейтинг», лише 5% українців вважає екологію важливою проблемою (війна на Донбасі та корупція непокоять значно більшу кількість осіб — відповідно 41% та 40%). Утім, це не заважає різним політичним спекулянтам створювати всякі «зелені» партії, які зазвичай ведуть свою діяльність далеко за межами питань захисту довкілля. У цій сфері відчутно помітними є й російські впливи: достатньо пригадати протести на Донбасі та Слобожанщині проти видобутку сланцевого газу. Такі можливості створюємо ми самі, — держава й суспільство, — адже згадувати про екологічну безпеку в нас заведено після першого кислотного дощу й викиду отрути в повітря.