Повномасштабна війна в Україні змусила багатьох українців масово покинути свої домівки — окрім переміщень всередині країни, чимало наших співгромадян рушили за кордон. Досі незвично натрапляти на наші численні волонтерські центри, спільноти, групи та ініціативи по всьому світу. Окрім більш традиційної «зрозумілої» Європи, десятки тисяч українців прибули до Ірландії — країни, досить віддаленої географічно, проте дуже близької нам в культурному, історичному та ментальному планах. Серед людей, котрі відкривають для себе країну Éire, опинилася і я. Тож і мені треба шукати відповіді на питання, як ірландці сприймають нас та як відчувають історію, що твориться на наших очах? З чим стикаються українці, коли опиняються в Ірландії? І що ми самі знаємо про ірландський менталітет та чи близький він українському?
Відкриті двері
Перша і найголовніша умова, яка спонукає українців їхати до Ірландії — це скасування візи. Уряд країни вирішив скасувати попередню візову процедуру, тож тепер наші співгромадяни можуть вільно перебувати на території Ірландії 90 днів, гостьову візу ставлять одразу після в’їзду до країни, а також одразу можна подаватись на тимчасовий захист. Підтримка в цьому питанні значно збільшила потік біженців до країни кельтів.
Читайте також: Новий французький уряд. Чого чекати Україні?
Тільки-но наша людина виходить в аеропорту Дубліна, Шеннона чи в порту, її зустрічають представники «Червоного Хреста». В моєму випадку це був аеропорт міста Шеннон. Мені трапилися двоє досвідчених працівників. Одна із них — Джина — працює в організації 21 рік, допомагала колись в реабілітації дітей після Чорнобиля, працювала із багатьма світовими конфліктами. В аеропорту вони мають декілька своїх кімнат, куди потрапляють усі новоприбулі. Тут біженці з України можуть поїсти, обрати собі речі, засоби гігієни та усе необхідне дорослим та дітям. З Джиною ми спілкувалися майже до ночі, допоки представники міграційної служби підшукували мені житло на перший час. Якщо на початку війни біженці жили в готелях і місця вистачало, то згодом все стало значно важче.
Кімната «Червоного Хреста» у аеропорту Шеннон. Фото: Катерина Гладка
«Я в роки Чорнобиля працювала в Україні, ми привозили обладнання для дітей, забирали їх на реабілітацію. І серед нашої групи вперше побачила чоловіка, який навіть сидів із ідеально прямою спиною. Він завжди за нами ходив. З часом я дізналася, що це співробітник КДБ», — розповідає Джина. Тепер, за її словами, мало що змінилося, цинізм та методи КДБ застосовуються і в нинішній час, а відповідальності так ніхто й не поніс.
Характерною частиною менталітету ірландського народу є відкритість та неформальність. Тому навіть від представників офіційних організацій рідко коли почуєш протокольні фрази: вони переймаються, розпитують, уточнюють і роблять все, аби людина відчувала себе в безпеці та комфорті. А враховуючи, що люди приїжджають з різних місць, то і ступінь травмованості у прибульців також різний.
Гостинність в часи кризи
Ірландія пахне різнотрав’ям та свіжістю, і схоже ця свіжість, дивовижна незашкарублість присутня в житті самих ірландців. З перших хвилин в країні, починаючи від кордону, я зустрілася із неформальністю та відкритістю людей. Мені не йдеться про настрій чи соціальні ролі, радше про особливість менталітету, який не дозволяє ірландцю вдавати того, ким він не є. І це підкупає. Мила працівниця у паспортному віконці розпливлася в усмішці, почувши, що я з України. З нашого літака зійшло ще кілька груп українців. На той момент (а це був кінець квітня) до країни вже прибули більше, ніж 21 тисяча українців, і кількість ця збільшувалася. Як для 5-мільйонної країни (а це масштаб Києва разом з частиною області) це справді багато.
Читайте також: Мінна Оландер: «Вже в 2014 році стало очевидним, що Росії не можна довіряти»
Звісно, не все аж так просто. У Ірландії «квартирне питання» є одним із найбільш складних. Житлова криза триває в цій країні вже давно: це пов’язано із високими витратами на будівництво, що призводить до зростання цін на оренду і нерухомість загалом. Пропозицій на ринку бракує, а населення зростає, і тепер проблема ще більше загострилася через потік біженців з України. Якщо на початках новоприбулі могли навіть безкоштовно жити в готелі, то наразі їм пропонуються менш зручні умови: спортивні зали та різні тимчасові приміщення, у яких одночасно мешкає багато людей. Попри це, до допомоги українцям активно підключились звичайні ірландські родини, які намагаються брати людей до своїх помешкань. Мені траплялось чимало оголошень саме від місцевих жителів, які готові розселяти біженців у себе по всій країні.
В одній із таких родин пощастило опинитися і мені. Родина Фіцджеральдів якраз була серед тих, хто шукав можливості допомогти. За допомоги волонтерки та груп взаєдопомоги у фейсбуці наші дороги з’єднались. Рорі та Андреа, їхні четверо дітей, дві собаки та два кота — це достатньо типова картина для Ірландії, чиєю головною цінністю є родина. Так я рушила зі свого тимчасового прихистку під Дубліном в іншу частину країни, а саме у містечко Бендон на півдні острова, розташоване неподалік від культурної столиці Ірландії — Корка. «Корк — місто письменників та їхніх читачів», — сповіщав плакат на одній із будівель. І з цим важко не погодитися. Від Корка та Бендона вже близько океан та нескінченні берегові лінії, ніби з історій про Джейн Остін.
Українські прапори на вулицях Дубліна. Фото: Катерина Гладка
«Мені соромно за нас, бо ми мало знали про Україну. Навіть з економічного боку не уявляли, скільки Україна всього експортує в світ. Довгий час Ірландія була більш зациклена на собі. Ми острівна держава, тож напевно це було особливістю менталітету, тут було мало іноземців в принципі. Але наразі ми стаємо більше східними європейцями, нам важливо дізнаватися більше про Україну занурюватися більше в культуру, спілкуватися з людьми», — ділиться Рорі своїми відчуттями, поки ми прямуємо до Бендону.
Ентузіазм та бажання дізнатися більше я зустрічала від багатьох ірландців в різних частинах країни. Будинок Рорі та Андреа виявився живим свідченням історії, йому виявилось мінімум 500 років, належав він раніше одному впливовому франкмасону, який мав владу на цих землях. Тепер в ньому живуть Фіцджеральди і окрім історій про колишнього власника, напевно тільки лінивий не запитував чи мають вони стосунок до знаного письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда. Поки прямих ліній в роду не знайшли.
Волонтерський пункт в Дубліні. Фото: Катерина Гладка
Родина виділила частину будинку для мене і усі знайомі, родичі, друзі, яких ми зустрічали протягом мого перебування, розпитували про Україну. Ще ніколи цей острів посеред океану не гудів про нас на кожному кроці. Майже по всіх містах локальна громада разом із українцями створили волонтерські центри, пункти допомоги та інформації для біженців. Наприклад в Дубліні такий центр назвали «Palyanycya», згодом він відкрився і в Корку.
Під час однієї з перших домашніх вечерь з Фіцджеральдами, мова зайшла про наших полеглих, середня донька Емілі прочитала молитву за мир в Україні. Це не був шаблонний текст, ніхто її не змушував і ці сильні та безпосередні дитячі слова зворушили до сліз. «Вона молиться за усіх людей в Україні з першого дня», — розповів пізніше її батько. А за кілька днів Емілі тихо спитала мене: «А як ти спала, коли на вас летіли ракети? Ти взагалі могла спати?» Доросле запитання маленької дівчинки.
Історії боротьби
Загалом, якщо їхати Ірландією, то майже усюди побачиш українські прапори, який напрямок не вибереш. Скотт Фіцджеральд програміст та член родини. Він добре знає декілька мов, серед них і російська, бо має добрі лінгвістичні здібності та колись вивчив її на дуже високому рівні, а тепер вчиться української. Ми зустрілись за кавою, і він засипав мене запитаннями про Україну, про нашу нинішню реальність і як ми з нею справляємося. Відкритий, зацікавлений, начитаний, він без зупину говорив, що так важко уявити як за один день може кардинально змінитися життя людей. По робочих питаннях він співпрацює з усім світом, серед його знайомих є колеги й з України, тепер їхній міжнародний робочий чат також має назву «palyanycya». А згодом він вразив мене, прочитавши віршик «Коляд коляд колядниця».
Читайте також: Зброя, міграція, НАТО. Як агресія проти України змінює шведську політику
«Насправді ми переживали подібний досвід із Британією в минулому. Північна Ірландія, за яку ми боролися, досі під Британією. Я також маю шотландське коріння — і це теж землі, які всю історію боролися за свою ідентичність», — розповідає Скотт. Коли ірландці говорять про свою історію, то відчутно, що це для багатьох не абстрактні речі, не чужі історії — це чийсь дід, прадід, брат бабусі. Тому, коли я розповідала про зруйнований Маріуполь, про тисячі змінених життів і тисячі втрачених, вони сприймали це із великою емпатією.
Ірландія багато років боролася за власну ідентичність та остаточну незалежність від Британської імперії. У 1921 році, після підписання англо-ірландської угоди, країна після сотень років відсутності реальної автономії отримала свого президента і представників в парламенті, проте ще до 1937 року зберігала статус Британського домініону. Ірландія отримала незалежність у 1937-му, однак питання північних земель лишилося незмінним.
Банер на підтримку України на одній з вулиць Корка. Фото: Катерина Гладка
Вже у 1970-х окремий фронт боротьби проходив у Північній Ірландії. За договором шість графств із протестантським населенням увійшли до Британської імперії. Прийняти таке рішення були готові не всі. Незгодні створили Тимчасову Ірландську Республіканську армію (ТІРА) — націоналістичну парамілітарну організацію, з метою котрої було повернення північних земель до складу незалежної Ірландії. До організації увійшли переважно молоді люди, зокрема Боббі Сендс, який став одним із лідерів боротьби. Його доля склалася трагічно. Сендс був одним із в’язнів, які оголосили знамените голодування 1981 року у тюрмі Мейз. Попри спроби матерів ув’язнених домовитися із Маргарет Тетчер про помилування, прем’єрка на поступки не пішла, і десять в’язнів загинули від виснаження, серед низ і Боббі Сендс. Після цього він став символом визвольної боротьби, про нього написано чимало книг, складено пісень та інших творів.
Рорі Фіцджеральд зі своїми дітьми. Фото: Катерина Гладка
Загалом, ця сторінка історії Ірландії й досі залишається болісною. Нагадувань не бракує: для того, щоб потрапити у Белфаст, сьогодні треба перейти умовний кордон. «Здається, що все стихло з тих часів, але я завжди відчуваю, що якщо хтось кине сірник, то це все знову розгориться», — каже Рорі Фіцджеральд.
Новини з України та очікування знищення режиму Путіна для багатьох ірландців стали чимось на кшталт національного спорту. І оскільки наші роки національно-визвольних змагань та способи відстоювання незалежності їм дуже близькі, то вони ніби бачать в нашій боротьбі й частину себе. Це одвічне питання колишніх колоній і встановлення історичної справедливості.
Читайте також: Донал Раян: «Оповідання історій було однією з форм спротиву ірландців, своєрідною зброєю проти колонізаційних впливів»
Наразі Ірландія стикнулася зі зростанням населення і природним збільшенням кількості іноземців на своїй території, а значить, для корінних мешканців також наставатимуть зміни. Та як люблять казати ірландці: коли в Ірландії йде дощ (а дощі тут часто) — це час для посиденьок коло вогню та історій. Зараз, схоже, ці історії будуть про Україну.