Новина про те, що в ніч на 3 вересня майже вщент згорів Бразильський Національний музеї у Ріо-де-Жанейро, розлетілася світом моментально. Полум’я знищило 18 млн об’єктів музейної колекції, а це удвічі більше, ніж у Британському музеї. Зокрема, мова про найдавніші рештки людини, знайдені на території Північної та Латинської Америки, збірку артефактів, створених корінними латиноамериканськими та бразильськими народами. А також про унікальну лінгвістичну музейну колекцію 160 різних корінних мов Бразилії, зокрема тих, що перебувають на межі зникнення або вже зникли. На момент колонізації басейн річки Амазонка населяло близько 2 тис. різних племен. Нині ж їхній лік зменшився до 500, що розмовляють 330 різними мовами, 50 із яких уже на порозі припинення свого існування. Поряд із цим втрачено велику природничу колекцію, що містила багато матеріалу щодо минулого й сьогодення Бразилії. За димом пішла одна з найповніших та найкращих у світі палеонтологічних колекцій решток птерозаврів (ящерів, що літали), і цей сухий перелік можна продовжувати довго. Що ж, музеї — не такі вже й вічні та непохитні установи. Ні, допоки ми їх такими не зробимо.
Цей випадок, що завдав невиправних утрат світовій культурній спадщині, ще раз примушує глибоко замислитися про проблеми її збереження в мирних країнах у мирний час, і щонайменше вдвічі глибше в державах, як наша, що змушені відбивати збройну агресію. «Мережею поширилася інформація, що згоріло 18 млн об’єктів музейної колекції, тобто основна її частина втрачена. Річ у тім, що вся вона була сконцентрована в одному приміщенні. Зображення, архіви, усе, що було оцифроване та зберігалося на музейних серверах, також згоріло. Будівля, вочевидь, не мала протипожежного захисту.
Читайте також: Врятувати окуповане
Це катастрофічний сигнал, який свідчить про дуже погану тенденцію, масштабні наслідки якої сьогодні ми не здатні усвідомити до кінця», — коментує ситуацію Тижню Катерина Чуєва, заступниця генерального директора з науково-методичної роботи Музею Ханенків. І додає: «Це нехтування збереженням культурної спадщини, коли питання її оберігання лишається на відповідальності невеличкої групи людей, яка має обмежений інструментарій для того, щоб її захистити — це вкрай небезпечно. В багатьох країнах, коли ми кажемо про національні музейні заклади, збереження спадщини є справою держави. Якщо вона нехтує цим обов'язком, ми бачимо катастрофічні й непоправні втрати, зникає колосальний масив знань, який ніяк не можливо відновити. Таким чином, утворюється велетенська біла пляма в багатьох секторах. Такі втрати множать і поглиблюють наше невігластво й незнання».
Мова урізаних фінансувань
Є перелік чинників, які найбільше загрожують музейним колекціям, наявним нині. Мова про такі фактори, як вогонь, вода, шкідники, забруднювачі, світло, невідповідні температура та рівень вологості, фізичні втручання, крадії, вандали й, насамкінець, невідповідні дії музейних зберігачів і їхня недбалість. Сьогодні доводиться констатувати, що збереження національних музейних колекцій в оптимальному стані — заняття з недешевих. Загрозливим видається згортання державної підтримки музейних установ, зокрема й у таких потужних і небідних країнах, як США, де президент Дональд Трамп запропонував зменшити видатки на культуру на $3,1 млрд. Ці кошти заплановано спрямувати на американський оборонний бюджет і на фінансування будівництва стіни між США та Мексикою. Урізане фінансування вдарить також по Національній художній галереї Америки та Смітсонівському музею. Якщо казати про Бразилію, то пожежа в Національному музеї в Ріо-де-Жанейро була не першою, яка сталася на об’єкті культури в цій країні, а радше найпомітнішою. Так, 2015 року спалахнув Музей португальської мови, а 2016-го — Бразильський кіноархів. Річне фінансування Бразильського національного музею на рік становило близько $60 тис. — явно замало для того, щоб самотужки встановити сучасну протипожежну систему або сигналізацію. Варто порівняти це з останніми витратами Бразилії на Олімпіаду 2016 року та чемпіонат світу з футболу: сумарно — близько $27 млрд.
Ситуація з Бразильським національним музеєм змушує замислитися над цілою низкою питань. Перше полягає в тому, чи замислюються країни над важливістю видатків на гуманітарну й культурну сфери крізь призму стратегічного планування. Безперечно, що оборона та безпека — важливі сторони державного життя, але культура також. По суті, її спадщина та всі ті інституції, у яких вона твориться, транслюється та зберігається, становлять підвалини національної ідентичності, окремішності й унікальності певної нації, що виливається в окрему суверенну незалежну державу. Застосування м’якої сили та культурна дипломатія потребують зовсім іншого. Зокрема, наявності, доступності та відомостей щодо певних культурно-історичних надбань. І ось на цьому, здається, нині недалекоглядно економлять.
Як відомо, усі ресурси, які має людство, поділяються на відновлювані та невідновлювані. Одна їх частина дуже важлива, бо забезпечує фізичне існування людства на нашій планеті. Інша — задіяна в підтримці та збереженні глобальної економіки. Є ще один вид ресурсів, важливих для науки й культури. Мова про світову історичну та культурну спадщину, а також установи, які її зберігають: музеї, бібліотеки, архіви. Про їхню роль і значення написано багато, проте варто з того масиву інформації вивести на поверхню важливе твердження: усі ці установи займаються збереженням пам’яті людства про себе, а також матеріал для кращого розуміння пройдешнього та творення майбутнього. У вимірі конкретної країни йдеться про збереження пам’яті певної нації, і то не лише історичної чи мовної, а й природничої та технологічної. У такому разі втрата носіїв цієї інформації, яка стосується нації або власне людства, призводить до невиправних наслідків і дорівнює незворотній втраті невідновлюваного ресурсу, потрібного не тільки для збереження знань про минуле, а й для майбутнього прогресу. Національна культурна спадщина важлива для розвитку науки та для виховання різних поколінь нації, а також для використання м’якої сили до навколишнього світу.
Читайте також: NOW & FOREVER. Тепер чи назавжди?
Брак уваги до власної культурної спадщини тягне за собою також і репутаційні загрози для держави, боактивізує противників повернення культурних цінностей до країн, де їх було знайдено або звідкіля вивезено раніше чи пізніше. Вони апелюють до бідності та нездатності певних держав належним чином захистити та зберегти свої надбання, що лишень погіршує їхній статус як «країн третього світу». Здається, України, яка воює за повернення з амстердамського Музею Алларда Пірсона своєї колекції скіфського золота, це стосується безпосередньо.
Для музеїв світу пожежа в Ріо-де-Жанейро ще більше актуалізує потребу серйозно поставитися до питання оцифрування власних колекцій та належного збереження не лише музейних артефактів, а і їхніх скопійованих зображень. Так, це не є панацеєю від усіх бід, проте дає змогу зменшити шкоду, якщо стається масштабне нищення музейних експонатів. Генеральна директорка НХМУ Юлія Литвинець звертає увагу на те, що колекція Бразильського національного музею, наприклад, не була повністю оцифрована, а сервери, на яких зберігалася база фото та іншої цифрової інформації, містилися в тій самій будівлі, що й усі музейні експонати, які згоріли. «Є принцип збереження інформації на трьох різних носіях, бажано, щоб вони були не в одному приміщенні. Якщо раптом із якоїсь причини руйнується сервер, то інформація зберігається в «хмарі» й так далі», — розповідає Юлія Литвинець.
«Оцифрування, створення резервної копії, є засобом для того, щоб у нас було уявлення про певні речі з музейних колекцій, фонди загалом, документи тощо. Вони дають змогу зберегти бодай частину інформації, якщо стається якась катастрофа. До того ж зі сканами документів працюють, щоб зайвий раз не чіпати руками речі, які мають зберігатися в особливих умовах. Але оцифрування жодним чином не компенсує втрати самого носія, тобто музейного артефакту», — розповідає Тижню Катерина Чуєва. Вона звертає увагу на те, що більшість музеїв нині є об’єктоцентричними, у їхній основі лежать колекції різних об’єктів. «Кожен із нас має про ті предмети, які є в музейних колекціях, уявлення, що відповідає сьогоднішнім знанням або в деяких випадках не дотягує до сучасних відомостей про предмети певної категорії. Деякі об’єкти є одиничними, унікальними, не мають аналогів. Ми їх зберігаємо не лише для того, щоб дослідити чи показати в музеї сьогодні, а й для того, щоб майбутні покоління могли бачити ці предмети, збільшувати свій рівень знань за допомогою тих технологій, які будуть доступні їм, але не доступні нині», — пояснює музейниця.
Висновки та реакція
Збереження національної спадщини є завданням не лише та не суто музейних зберігачів. Як зазначили музейники, із якими поспілкувався Тиждень, установи зберігають державну частину музейного фонду, а це держана власність. Тому мова про спільну справу: і музейні працівники, і держслужбовці, у компетенції яких відповідна галузь, на мій погляд, відповідальні за те, що відбувається. «У нашій країні дуже часто питання контролю переважають над питаннями розвитку. Постійно чути, що маємо зменшувати бюджетні витрати, але дуже мало про те, що нам потрібна масштабна, ґрунтована співпраця між музеями та їхніми керівними органами і на міжвідомчому рівні задля збереження культурної спадщини. Музеї мають обов’язки та їх виконують. Але без належної підтримки держави їм це доводиться робити всупереч обставинам. Хотілося б вірити в те, що інцидент із Бразильським національним музеєм принаймні на рівні самих музейних установ відгукнеться тим, що всі ми проведемо внутрішні перевірки, тренінги та інструктажі на можливість таких випадків», — пояснює Катерина Чуєва. Так, згорілий Бразильський національний музей міститься за тисячі кілометрів від України, проте це не означає, що ситуація, яка там склалася, не торкається музейної та багатьох інших сфер життя і нашої країни. Вона потребує реакції не лише музейників, — тут не доводиться сумніватися, що така буде, — а й тих, хто представляє державу, має владні та фінансові повноваження у сфері збереження національної культурної та природної спадщини. І то не на словах, а в діях.
Читайте також: Декомунізація очима іноземних журналістів
Неготовність реагувати на екстремальні ситуації — те, що дуже послаблює музеї. Принаймні українські столичні це проходили у 2014 році. Тут варто згадати НХМУ, який потрапив у ситуацію, дещо схожу до тієї, що спіткала Бразильський національний музей, бо він перебував на лінії вогню. Будь-який кинутий із того чи іншого боку барикад «коктейль Молотова», який потрапив би до музею, міг спричинити незворотні наслідки. Тоді команда установи тренувалася, щоб зробити все від неї залежне та убезпечити музей і його колекції. Але без підтримки відповідних пожежних служб та охорони це теж дуже важко. Кілька десятків музейних працівників не можуть самотужки врятувати будівлю від пожежі, бо це ситуація, яка виходить за межі їхніх можливостей. Велетенським питанням є, що ж робити та як далі бути тим українським музеям, які опинилися на лінії фронту на Донбасі. Їх спіткала та сама біда, що й сирійські та іракські інституції, які знищені та розграбовані.
Ще одне питання впритул — реальний стан музейних сховищ у нашій країні. Картина того, що там відбувається, за словами музейних працівників, об’єктивно невтішна. «У нас немає обладнаних фондосховищ, які працюють, як бункер, така собі вогнестійка шафа, де виключено власне можливість загорання. Пожежна безпека – болюче питання для музеїв уже тому, що експонати можуть постраждати як від вогню, так і від води чи піни, якою гаситимуть займання. До того ж часто найефективніші з протипожежних систем несумісні з присутністю людей у приміщеннях», — розповідають вони. Таким чином, протипожежна безпека старих будинків, у яких міститься багато музеїв як в Україні, так і у світі, — це велетенська проблема. До того ж не доводиться виключати навмисні підпали, які з прикрою регулярністю стаються в українських дерев’яних церквах у різних областях. Так само із сумною регулярністю та з невстановлених причин трапляються загорання об’єктів у Національному музеї народної архітектури та побуту в Пирогові.
Запитання, артикульовані вище, стосуються не лише музеїв, а й українських бібліотек та архівів. На державному рівні між ними всіма поки що немає повноцінної комунікації. «Спільної стратегії, спрямованої на збереження культурної спадщини, впровадження сучасних стандартів шанування, розвитку та управління культурною спадщиною ми на сьогодні не маємо. Це прикро, бо в нашої країни є для цього всі можливості й ті, хто може таку роботу виконувати. Ми ж цей потенціал втрачаємо замість того, щоб його накопичувати й розвивати. Тому бачимо прямі наслідки, які виливаються у втрати», — констатує Катрина Чуєва.
Читайте також: Спроможність неспроможних
Спеціалісти, із якими поспілкувався Тиждень, зазначають, що у фахових колах нині триває дискусія довкола заборони безплатно фотографувати документи в архівах власною технікою для роботи. Це автоматично означає обмеження доступу, бо не всі науковці мають кошти, щоб заплатити за копіювання, і зменшення резервного фонду, про який ішлося вище, на випадок, якщо щось трапиться. Бо то лише в романах російського письменника Міхаіла Булґакова «рукописи не горять». Музейники констатують, що заборона фотографування та копіювання мотивується необхідністю заробляти кошти і це не витримує критики, адже вони не можуть зосереджуватися виключно на тому, щоб заробляти більше. Їхня суспільна місія інша. Саме тому на державу покладено місію збереження та фінансування культурної та історичної спадщини. Поряд із цим стає дедалі більше музеїв, які дозволяють відвідувачам вільно фотографувати експозиції, якщо не йдеться про комерційне чи рекламне знімання. Це розширює публічність і доступність музейних колекцій та слугує створенню їх резервних копій.
Для української влади, зокрема керманичів міст, це питання видимості національної спадщини. Вона нібито і є, але чомусь швидко зникає, коли заходить мова про надання чергової ділянки під забудову. Поява нового об’єкта культурної інфраструктури в таких умовах радше виняток із правил. Так само, як для здорових суспільно-політичних сил, для тих, хто в нашій державі займається захистом національної спадщини, музейних колекцій, архівів і бібліотек, настав час об’єднуватися, щоб мати спільний голос у спілкуванні з державною владою. Кожен музей або інша культурна установа поодинці може вирішити свої проблеми на локальному рівні, але є речі, що потребують загального озвучення. Питання створення лобі, консолідації зусиль і систематичного тиску на владні структури назріло в галузі культури давно. Були намагання зробити це до подій Революції гідності та вже після неї, але тоді не набиралося критичної маси людей, готових брати в цьому участь.
Зібратися разом усім потрібно принаймні тому, щоб їхній спільний голос почули й на рівні міст, зокрема столиці, а також державної влади загалом. Адже вона ще з радянських часів звикла бачити в культурному секторі та його діячах прохачів, а не тих, хто має цілковите право вказувати на наявні проблеми та вимагати їхнього виправлення. Позитивна новина полягає в тому, що з новими кадровими призначеннями в українських музеях така ініціатива здається більш ніж реальною, такою, що відповідає потребам часу. Влада має звикнути до того, що громадянський голос стане активнішим у різних сегментах життя нашої країни, як і обстоювання справжніх інтересів суспільства, одним із яких є оберігання культурної спадщини, її видимість. На неї як на факт мають зважати. Бо якщо не збережемо свою, то доведеться послуговуватися чужою й не дивуватися, що на наших вулицях іноземні вояки.