Євреї, які пережили Голокост, після Другої світової війни зіткнулися у Польщі з низкою проблем, зокрема з антиєврейськими настроями. Як у таких умовах зберігалася та збиралася пам’ять про людей, які рятували євреїв під час нацистської окупації?
— Почну з пам’яті про польських євреїв та історії єврейсько-християнських відносин у Польщі — з того, що формує тло. Перш за все йдеться про пам’ять про довоєнну Польщу. До Другої світової війни Польща довгий час була поліетнічною, мультирелігійною та багатонаціональною країною, де близько 10 % (тобто приблизно 3,5 мільйони) населення становили євреї. Тож почнімо з цього. Більшість польських євреїв загинули під час Другої світової війни. Ми оцінюємо, що знищено приблизно 90 % із них. Отже, коли ми говоримо про пам’ять польських євреїв чи польську єврейську історію — це переважно історія тих, хто жив у Польщі до Другої світової війни. І часто дискурс звужується лише до цієї групи. Але варто також згадувати про євреїв, які пережили Голокост і залишалися у Польщі коротший чи довший період після Голокосту. Всі вони теж лишили свій слід
Важливим елементом історії є люди, які спілкувалися з євреями як до війни, так і під час Голокосту. Отже, ми говоримо про християнсько-єврейські відносини до Другої світової війни в Польщі та про ставлення до євреїв під час Другої світової війни, яке також представлене цілим спектром поглядів. Були поляки-неєвреї, які підтримували євреїв та допомагали їм, були й ті, хто зраджував євреїв, і більшість польського населення могла би належати до категорії пасивних чи сторонніх спостерігачів.
Читайте також: Імерсивна ерозія в лабіринті
Коли ми говоримо про пам’ять у повоєнній Польщі, зокрема у Польщі сьогодні, ми мусимо взяти до уваги багато складових, а також деякі інші фактори, які, так би мовити, могли фільтрувати пам’ять. В комуністичний період у Польщі, тобто між 1945 і 1989 роками, пам’ять про євреїв була певним чином притлумлена політичними рішеннями та страхом. Коли йдеться про період після 1989 року, про час свободи, в польському суспільстві все ще існували певні побоювання. Якщо ви пережили комуністичний час, навіть за умови кардинальної зміни політичної ситуації ви все одно матимете причини сумніватися, чи безпечно розкривати деякі секрети. Люди іноді чекали й мовчали, бо не довіряли змінам, своїм сусідам, місцевим політикам. Зміни потребували певного часу. Пам’ять — занадто складне явище. Довоєнне життя в Польщі, спогади про те, що трапилося під час Голокосту, історія польського єврейства після Другої світової війни — всі ці компоненти разом створюють складну картину пам’яті.
Ви запитуєте: як можна зібрати джерела, пам’ять, історії про євреїв? Збирання того, що можна було б помістити в коробку з написом «пам’ять», розпочалося ще до Другої світової війни, тривало під час війни і триває після неї. До Другої світової війни різні установи збирали різні свідчення. Під час Другої світової війни, попри надзвичайно складні умови, у Варшавському гетто існувала така установа, як Онейг Шаббос, що збирала матеріали про Голокост, про те, як це відбувалося. Ця документація стала поті чатиною Архіву Рінгельблюма у Варшаві. А після Другої світової війни такі установи, як, наприклад, Єврейська історична комісія, зібрали свідчення, джерела, документацію про історію єврейства починаючи з довоєнних часів. Отже, збір інформації відбувався, але питання полягає в тому, був він повним чи вибірковим. Які свідчення було зібрано і як ця документація вплинула на пам’ять людей? В книзі можна написати одне, а люди насправді пам’ятатимуть зовсім інше. Вчені можуть провести дослідження, але пересічний громадянин може і не знати, що щось сталося. Отже, питання формування колективної пам’яті можна сформулювати так: як об’єднати досліджене, те, що ми знаємо, з тим, що люди думають, як вони поводяться, що вони приймають як частину пам’яті та які елементи заперечують?
Наприклад, за часів комунізму в Польщі багато аспектів єврейської історії заперечувались. Їх придушували, приховували. Особливо після 1967—1968 років комуністичний режим провів чистки бібліотек та підручників, щоб єврейські теми та автори майже не були там репрезентовані. Комуністичний уряд використовував пам’ять польських євреїв як політичний інструмент, не хотів зберігати історію Польщі як поліетнічної та багаторелігійної країни. Йшлося також у певному сенсі й про знищення пам’яті про польських євреїв.
Радянський режим робив усе можливе, щоб масштабне винищення євреїв нацистами кануло в забуття — мовляв, загинули «прості радянські громадяни». Штучне стирання такої пам’яті йшло вкупі з кампанією, спрямованою проти євреїв після заснування Ізраїлю. Чи копіював таке ставлення до власного єврейського населення комуністичний режим Польщі
— Комуністична Польща та СРСР прямо контактували між собою. Звичайно, комуністичний режим мав деякі «злети і падіння» стосовно єврейських проблем. У перші роки після Другої світової війни, переважно в 1945—1948 роках, в Польщі існувала певна автономія єврейського життя. Все змінилося після 1948 року та створення держави Ізраїль. Наступні роки були до певної міри толерантними до єврейської присутності в Польщі, хіба що все стало складніше щодо ставлення до певних приватних осіб та організацій. 1967—1968 роки були дуже жорстокими для євреїв Польщі. 1967 рік — це час Шестиденної війни в Ізраїлі, коли польський уряд підтримав СРСР, стверджуючи, що держава Ізраїль напала на арабські країни. Тому в Польщі розпочалась антисіоністська кампанія, яка переважно звинувачувала євреїв, зокрема й тих, які мешкали у Польщі, в підтримці Ізраїлю. З початку антисіоністської кампанії євреям не довіряли, вони не могли відігравати жодної ключової ролі в державній політиці, оскільки, наслідуючи радянську практику, до них ставились як до ворогів.
1968 рік у Польщі був продовженням антиєврейської, антисіоністської кампанії, події якої відомі як «Березень-68». Тоді євреїв звинувачували у розпалюванні війни, підтримці антиурядової опозиції в Польщі. Все закінчилось тим, що вони були змушені емігрувати. Ця хвиля еміграції включала переважно інтелектуалів, молодь, студентів, які вважали себе поляками, але мали єврейське походження. Ці події засвідчили, що комуністичний уряд Польщі нетерпимо ставився до будь-якої відкритої єврейської присутності в суспільному житті: звільняли єврейських професорів, інтелектуалів з різних установ. Що ж до тих, хто не був євреєм відкрито, то їхні єврейські корені дуже часто простежувались секретними службами.
Як повернення Польщі на демократичні рейки 1989 року вплинуло на збереження та збирання єврейської пам’яті, складної історії Другої світової війни та Голокосту?
— Думаю, що 1989 рік був великим переломним моментом, що означав крах комунізму. Але були також певні події у 1980-х, які дозволили цим зрушенням статися. Зміна атмосфери, посилення інтелектуальних дискусій у 1980-х роках уможливили їх. Тоді обговорювали нові публікації, нові книжки, тривали постійні суперечки щодо деяких літературних творів. Наприклад, натхненником однієї з таких дискусій був такий автор як Ісаак Башевіс Зінгер, який отримав Нобелівську премію з літератури в 1978 році, але обговорити його творчість, як і друкувати його книжки, стало можливо лише за певний час. Дуже великі дебати точилися довкола «Католицького тижневика»: дискусія почалась після публікації в 1987 році статті під назвою «Бідні поляки дивляться на гетто», яка переважно стосувалася християнсько-єврейських відносин, зокрема під час Голокосту.
Такого роду розмови, дискусії спричинили до змін, які стали значно помітнішими після 1989 року. Але що насправді стало вирішальним у 1989 році та в наступні роки, то це зміни в освіті. Це не сталося за одну ніч: знадобилося щонайменше 10 років, щоб навчитися говорити про Голокост, підготувати до цього педагогів. Отже, почала формуватися нова якість пам’яті, і почалося це з освітньої сфери.
Які чинники — релігійна діяльність, етнічна належність, політичні симпатії тощо — можуть перешкоджати тому, щоб людину, яка рятувала євреїв під час Другої світової війни, визнали Праведником народів світу?
— Коли ми говоримо про успішні випадки визнання Праведниками народів світу в Польщі, то зараз про понад сім тисяч таких. Але є також чимало ситуацій, коли такий статус наданий не був. Якщо говорити про критерії центру «Яд Вашем», можна виділити кілька загальних причин. Особа може бути визнана Праведником народів світу, якщо вона рятувала, допомагала євреям під час ІІ Світової війни і є підтвердження цього (свідчення або документація, що може це довести). Але такий статус не може бути наданий, якщо людина робила це заради фінансової вигоди: наприклад, якщо хтось пропонував притулок євреям, допоки вони могли за це платити, а потім виганяв їх. Звичайно, про випадки, коли врятовані євреї компенсували витрати на свій порятунок, не йдеться — це вже інша ситуація.
Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»
Друга причина, яка виключає визнання особи Праведником народів світу, є доволі чутливою — йдеться про те, що я б назвала отриманням «релігійних переваг». Якщо хтось рятував євреїв, щоб переконати їх прийняти християнство, це не відповідає критеріям статусу Праведника народів світу. Звичайно, ми, знов-таки, маємо випадки, коли євреї, яких врятували християни, самі вирішили навернутися в християнство. Є й інші складні моменти. Йдеться про осіб, які під час Голокосту рятували євреїв, але до Голокосту, під час нього чи після висловлювали антисемітські переконання чи співпрацювали з тоталітарним режимом.
Я можу пригадати принаймні два випадки, які є доволі суперечливими. Один пов’язаний із Польщею, але, звичайно, йдеться не про поляка. Це справа Оскара Шиндлера, відомого власника фабрики у Кракові. Він був членом нацистської партії, отримував вигоди від тоталітарного режиму, співпрацював із нацистськими чиновниками, мав зиск із праці своїх єврейських робітників. Таким чином, ми вже маємо кілька чинників, які є вкрай негативними. Але завдяки усьому цьому Шиндлер зміг створити певну систему, яка врятувала понад тисячу єврейських життів. Протягом певного періоду Другої світової війни він допомагав багатьом євреям на шляху до свободи, до безпечних місць. Отже, це дуже складна справа. Що важливіше: те, що Шиндлер врятував життя, чи те, що він отримував вигоду, наймаючи євреїв?
Ще один випадок, який я дуже часто наводжу — це справа дуже відомої чи, ліпше сказати, сумнозвісної довоєнної журналістки, письменниці та політичної активістки Зофії Коссак-Щуцької, яка мала доволі радикальні антисемітські погляди. Під час Другої світової війни вона не змінила своїх переконань і далі вважала себе відкритою антисеміткою. Але під час трагедії Варшавського гетто та масових переслідувань євреїв вона сказала: «Це більше, ніж ми можемо прийняти». Вона опублікувала текст, відомий під назвою «Протест», у якому писала: «Ми повинні допомагати євреям, ми не можемо бути байдужими, бо йдеться не про євреїв чи неєвреїв, а про людей». За її словами, допомагати іншим є християнським обов’язком. Ця жінка також сприяла створенню польської організації «Рада допомоги євреям» («Rada Pomocy Żydom»). Отже, особа з антисемітськими поглядами раптом здійснила такий великий вплив на справу допомоги євреям. Це теж, я думаю, дуже складне питання.
Якщо поглянути на проблему визнання когось Праведником народів світу з точки зору моральних категорій, то чи є Оскар Шиндлер та Зофія Коссак-Щуцька гідними прикладами для наслідування? З одного боку — так. Коссак-Щуцька змогла відсунути свої політичні погляди на задній план під час трагедії Голокосту, але це не може скасувати її раніших вчинків. Тож ідеться про складні справи і непрості випадки, яких є доволі багато.
Сьогодні в Польщі маємо й ситуації, коли люди стверджують, що вони рятували євреїв і хочуть бути визнаними Праведниками народів світу, але в документах та інших джерелах не знаходиться достатньої кількості підтверджень їхнім словам. Іноді родина не знає подробиць. Наприклад, є молоді люди, які чули про такий статус і гадають, що їхні бабуся чи дідусь повинні його отримати. Але вони не знають, що їхні родичі, наприклад, не сказали всієї правди. Вони чули лише про утримання та переховування євреїв у льоху або в підвалі, але не чули, скажімо, про фінансовий аспект справи, якусь зраду чи щось інше. Іноді ці історії дуже вибіркові.
Ця вибірковість пам’яті, схоже, властива усім суспільствам, яких торкнувся Голокост?
— Безумовно. І не забуваймо, що ми говоримо про воєнний час, коли жертвами ставали і поляки, і українці, і ще багато хто. Наприклад, люди не хочуть приймати того, що тривалий час вони вважали себе лише жертвами Другої світової війни, а тепер раптом їм доводиться визнати, що й вони також відповідальні за якісь злочини, доноси або інші негідні вчинки.
Давні єврейські громади Польщі та України були масово знищені Голокостом, а їхня пам’ять на українських та польських теренах є майже примарною. Як повернути їхню культуру назад і чи допомагають у цьому музеї?
— Неможливо повернути людей назад, чи не так? Думаю, перший крок — це усвідомлення того, що євреї були частиною нашого суспільства. Навіть якщо вони загинули під час Голокосту, вони все ж формували країну, в якій ми тепер живемо. Наступний крок — це відновлення пам’яті, щоб ми могли знати їхні імена, дізнаватися про те, що вони робили, як вони жили, якою була їхня роль у суспільстві. Часто це вимагає дослідження, пошуку деталей, і це не відбувається за одну ніч, тому що ми пережили стільки років зникнення, придушення, заперечення присутності євреїв як таких. Тож слід повернути пам’ять. Музеї можуть бути інструментом повернення євреїв у місця, де вони мешкали раніше, але це не може відбуватись лише за рахунок музеїв. Суспільство схильне асоціювати з музеями щось, що загинуло, що існувало колись у минулому і вже не піддається оцінці. Тож музеї можуть бути лише частковим рішенням. Музеї як навчальні заклади, які демонструють певні артефакти, пояснюють щось, є корисними, але якщо ми справді хочемо повернути євреїв до локальних громад, маємо приводити їх у міські простори.
Ми повинні думати про євреїв, які колись жили в Польщі, в Україні, в інших місцях, як про своїх сусідів. Щойно ви починаєте так мислити — виникає якийсь емоційний контакт, особистісне ставлення. Я багато років досліджую Голокост, проваджу пошуки в архівах, маю справу з документами, свідченнями і фотоматеріалами. І в якийсь момент я знайшла документацію про людей, які жили над моєю квартирою в той час. Це щось зовсім інше, значно емоційніше. Якщо пересічний поляк докладе зусиль, аби з’ясувати, що сталося з його сусідами під час Другої світової війни, це поверне пам’ять. Люди повинні усвідомити, що ми говоримо не про мільйони загиблих анонімних євреїв, а про наших сусідів.
У Польщі існує нещодавно створений проєкт, який називається «Люди, не цифри» («Ludzie, nie liczby»). Ним опікуються багато добровольців, і він спрямований на повернення людей назад. Основна увага приділяється пам’яті місць масових розстрілів, але не лише цитуванням того, скільки людей там загинуло, а й намаганням з’ясувати всі імена загиблих. Йдеться про повернення окремих імен назад у пам’ять. Такі приклади повинні підтримувати функціонування музеїв. Музей також може залучати місцеві громади і бути ефективнішим, ніж просто підручник.
Євреї були жителями Європи ще з часів Римської імперії, але з певних причин їхня культура, створена на цьому континенті, все ще не сприймається як справді європейська. Чому так сталося?
— Так, про євреїв згадують як про одну з меншин, і зі статистичної точки зору називати їх меншиною доречно. Коли ви дивитесь на цифри, вони становлять меншість і, як будь-які інші етнічні групи, вважаються меншиною. Але коли ми говоримо про Європу як виключно про щось, що належить більшості, це не дуже добре. Тому що Європа багато чого взяла від меншин. Тож це не суто християнська цивілізація — вона засвоїла багато ідей, культурну спадщину зокрема й від меншин. Річ не лише в тому, як Європа ставиться до єврейської меншини, але також загалом до меншин етнічних, національних та релігійних. Це стосується мусульман, а також інших груп. Нам потрібна інклюзивність. Ми не можемо творити імідж Європи як лише християнської цивілізаційної культури, ми повинні визнати вплив інших груп. Оминаючи юдаїзм, єврейську спадщину, ви не зрозумієте частини християнської традиції.
Думаю, що проблема починається не загалом у Європі, а в національному контексті. Приміром, у Польщі про євреїв подекуди говорять як про неполяків. Це виключає євреїв із польськості. Тому ми намагаємось уникати розмов про євреїв та поляків, оскільки багато євреїв вважали себе поляками. Живучи в Польщі, будучи польськими громадянами, вони формально були поляками. Деякі з них можуть ідентифікувати себе по-різному, що є особистим рішенням, хоч за формальною ідентичністю вони були громадянами Польщі. Але сьогодні ми спостерігаємо (і це ставалося також у XX столітті) багато місцевого націоналізму, який виключає меншини. Питання про Європу можна звузити до питання, чому ми ставимось до меншин як до інших: не лише виключаємо їх із наших націй, але й іноді дегуманізуємо їх у такий спосіб.
————————-
Едита Гаврон — польська історикиня, фахівчиня з історії єврейства в ХХ столітті, Голокосту та єврейської діаспори після Другої світової війни. Навчалася та захистила докторську дисертацію в Інституті історії Ягеллонського університету в Кракові. З 2009 по 2017 рік працювала директоркою Центру вивчення історії та культури краківських євреїв (2009—2017). Нині викладає в Інституті єврейських студій Ягеллонського університету, читає лекції в Краківському економічному університеті, а також в Ізраїлі, США, Австралії, Німеччині, Італії, Франції, Чехії, Росії, Південній Африці. Консультантка та радниця академічних програм та проєктів у всьому світі (EHRI, EACEA, Erasmus+, JCC Global Amitim). Брала активну участь у діяльності організацій та асоціацій, що пропагують та розвивають дослідження єврейської тематики (EAJS, AJS, PTSŻ / Польська асоціація єврейських досліджень, Фонд сприяння єврейським дослідженням «Alef»).
Працювала над виставками та музеями, що популяризують єврейську історію в Польщі, є президенткою правління фонду Інституту єврейської спадщини Галичини (Єврейський музей Галичини в Кракові). Була учасницею команди, що розробляла історичний музей на фабриці Оскара Шиндлера в Кракові, та співавторкою книги «Краків під нацистською окупацією. 1939—1945» (Краків, 2011). Також є співавторкою виставки та публікації «Історія євреїв Кракова. Джерела зі збірки Національного архіву в Кракові» (Краків, 2018).