Тарас Лютий філософ, письменник, колумніст, музикант

Едипова кара

Опінії
13 Квітня 2022, 12:47

Чому, запитують українці, ви вперто не хочете визнавати того, що російська агресія живиться цінностями та символами імперської культури? У відповідь наполохана російська інтелігенція багатозначно мовчить або ж нехитро воліє відбутися загальними тезами про неприйнятність війни, жахливу прикрість скоєного, ба навіть вигороджуючи себе, як жертву. Проте знову анічичирк про корінь проблеми.

 

Застановившись над природою такого заціпеніння, я спробував пошукати власної відповіді. А наштовхнули мене на неї розмови з приятелем. Переживаючи нинішні трагічні дні протистояння, нам неодноразово спадали на думку різні паралелі з класичних творів кіномистецтва. Раптом мій приятель у своїх міркуваннях почав згадувати жаску естетику П’єра Паоло Пазоліні. Саме вона і спонукала звернутися до одного з геть призабутих мною фільмів італійського режисера. Чомусь, а швидше за все суто інтуїтивно, для перегляду я обрав стрічку «Едип-цар» (1967). В основі сюжету лежить загальновідомий міф про героя, якому випадає вкрай незаздрісна лиха доля — безпомічним немовлям його підступно відлучають від родини, а в дорослому віці, сам того не підозрюючи, він спочатку вчиняє батьковбивство, а потім і кровоміство з матір’ю.

 

Не відтворюючи деталей складної драматичної канви фільму, зроблю лише акцент на доволі показовій контекстуалізації, до якої вдається Пазоліні. На початку й у самому кінці картини автор змішує часові рамки оповіді. Щось подібне він зробив пізніше у своєму останньому фільмі — «Салó, або 120 днів Содому» (1975). Там події роману маркіза де Сада режисер переносить у фашистську Італію, ніби зайвий раз підкреслюючи, що архетипи колективного несвідомого непідвладні плинові часу. Тобто в усі епохи необхідно засудити неприйнятні речі. Інакше непокаране зло буде безліч разів відтворюватися, нехай і у видозміненому вигляді. Власне кажучи, та сама теза попередньо прозвучала й у фільмі про Едипа.

 

Читайте також: Ірпінська дуга

 

З перших же кадрів ми бачимо маленького хлопчика, що народився в сучасній Італії, але починаючи з моменту, коли слуга за наказом жорстокого і ревнивого батька несе його залишити в пустелі на вірну смерть, оповідка переносить нас у прадавні міфічні часи. А в самому кінці порятований і вихований чужими людьми страждалець Едип, виколовши собі очі за ненавмисно скоєні злочини, вже приречено сидить на паперті сучасної церкви, награючи собі на флейті мелодію, але не може спекатися нав’язливої думки, що спричинилася до усвідомлення ним усієї трагедійності скоєного.

 

Ця невтішна пригода з Едипом і нагадує мені ситуацію нинішнього розгубленого російського інтелігента. Колись давно в його країні відбувся шлюб між тоталітарною державою та культурою, яка просто толерувала, а іноді відверто живилася ідеєю вищості та месіанства. Тоді як російський інтелігент volens nolens виявився породженням державної тиранії та імперської культури. А отже, його доля зовсім незавидна: у своїй країні він постійно перебуває під загрозою репресивного державного апарату, практично не знаходячи сил для того, аби рішуче заявити про своє невдоволення культурою, що легітимує імперську політику, та протистояти утискам прав і свобод. Адже всяке серйозне збурення означатиме для нього батьковбивство. Кажучи інакше, засудити Росію для нього рівнозначно повстанню проти власної Батьківщини, якою вона не є. Тож нехай патріархальна влада і неприємна, проте вона давно стала йому звичною. Відмова від неї вимагала б від нього зусиль із заснування країни наново. Певна річ, така думка і є найбільш нестерпною для російського інтелігента. Тому він і обирає обтічні форми висловлювання своєї незгоди з тим, що робиться в його домі. Але це знову і знову підживлює ідеологічне підґрунтя культури. Бо небажання сказати правду породжує напівправду чи постправду. А що це, як не інцест з власною матір’ю — культурою, яка стоїть на службі імперських забаганок?

 

Напевно, зовсім не бажаючи того сам, російський інтелігент усякчас наштовхується на непереборну приреченість Едипа: вчинити батьковбивство, якщо не реальне, то принаймні символічне, та пошлюбити матір. У фільмі Пазоліні є ще один важливий епізод. Едип вступає у двобій і долає Сфінкса, який своєю чергою є втіленням його таємниці самопізнання. Перед смертю Сфінкс встигає сказати трагічному героєві, що розкриття цього секрету не принесе допитливому Едипу ніякої розради. Він і далі нестиме в собі безодню сумнівів і смутку. А от яким буде вихід із замкненого кола у випадку з російським інтелігентом — наразі невідомо. Для цього йому конче потрібно з’ясувати, хто в Едиповому трикутнику набуває найбільшої ваги — тиранічна держава (батько), несамовладна культура (мати) чи досі нерішучий дієвець (він сам).

93