Китай на чолі із Сі Цзіньпіном не кепкує з президента Росії Владіміра Путіна, а копіює його. Про це на сторінках Тижня пише Едвард Лукас, старший віце-президент Центру аналізу європейської політики (СЕРА, Варшава й Вашингтон).
Він нагадав, що ще 2012 року зовнішній світ здебільшого відмовився від спроб стримати чи обмежити Китай. Дехто взагалі вважав, що Китай геть не шкідливий. Хтось просто гадав, що це неминуче. Хай там як, складно було визначити, хто зможе ефективно протистояти й у який спосіб. Такі території, як Гонконг і Тайвань, рано чи пізно цілковито потраплять у фактичну сферу впливу Народної Республіки. Уже 2014 року шанований теоретик міжнародних відносин Джон Міршаймер написав статтю «Попрощаймося із Тайванем» («Say Goodbye to Taiwan»).
«Образливі цькування з боку Китаю змусили нас змінити думку. Такі країни, як Австралія, Канада і Швеція, кардинально переглянули ставлення до КНР. Велика Британія раптом почала усвідомлювати свою помилку. Адміністрація США тепер вважає Китай (принаймні на словах) глобальним лиходієм. Формуються нові коаліції, щоб протидіяти китайській державі й стримувати її. Західним демократіям не подобається проникнення китайського впливу в їхні наукові, журналістські й політичні системи. Вони дедалі більше готові заплатити високу економічну ціну за те, щоб зменшити ризик залежності ланцюгів постачання від Китаю. Кілька років тому це неможливо було передбачити. Така ситуація не була неминучою. Усе це результат зазіхань Сі Цзіньпіна» , — зауважив експерт.
Тим часом, за його словами, політика Цзіньпіна не така вже й безглузда, як здається. Найперше вона добре спрацьовує на внутрішньому рівні. Справжньою мішенню дипломатії Китаю в стилі Воїна-вовка (так звали героя китайського пригодницького фільму на зразок Рембо) є не інші країни, а громадська думка китайців. Так само як Путін, Сі Цзіньпін усвідомив, що показовий націоналізм й антизахідні настрої всередині країни — дуже корисна тактика. Вона відволікає народ від політичних, економічних і соціальних негараздів.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»