«Якби хтось хотів створити енергетичну систему, оптимальну для корупції, вона була б на вигляд як та, що існує сьогодні в Україні», – ці слова належать Едварду Чоу, одному з найавторитетніших міжнародних експертів з енергетики, який свого часу консультував чотири різні наші уряди. Цьогоріч він брав участь в останніх слуханнях, присвячених Україні, у підкомітеті з європейських справ Комітету із закордонних справ Сенату США. Американський експерт поділився з Тижнем своїм баченням українських енергетичних проблем.
Харківські тіні
У.Т.: Який меседж під час слухань у підкомітеті Сенату США ви намагалися донести до американських колег?
– Я був запрошений підкомітетом Сенату виступити під час цих слухань. Вони хотіли почути про ситуацію в енергетичній сфері в Україні, що є критично важливою не лише для вашої країни, але й для всього регіону. Отож, я виклав своє бачення ситуації. Всі рішення енергетичних проблем у руках вашого уряду. Це факт. Я говорю не лише про нинішній Кабмін, але й про всі попередні. Ці рішення добре відомі вашим можновладцям. Вони вичерпно обговорювалися впродовж 20 років з європейцями та американцями. Чого бракує? Політичної волі в Києві, а також організаційної спроможності реформувати енергетичну політику. Як тільки Україна справді вирішить змінити статус-кво, вона може розраховувати на підтримку з-за кордону.
– Якщо почитаєте передвиборчу програму Віктора Януковича, ви там усе знайдете. Насамперед йому треба нормалізувати відносини в галузі енергетики з Росією. І він цього не зробив. У квітні 2010-го Харківська угода радше продовжила погані підходи, які застосовувалися в минулому, ніж проклала шлях до нормалізації та встановлення регулярних відносин із РФ у майбутньому. Енергетика була прив’язана до політичних питань, які не мають до неї прямого стосунку. Як експерт з енергетики вважаю, що такий підхід дестабілізує домовленості, а не зміцнює їх. І, попри риторику щодо знижки на газ, яку ви нібито отримали, насправді її ніколи не було.
У.Т.: Ви маєте на увазі, що в Харківській угоді йшлося насправді не про знижку, а про наближення ціни до європейської ринкової?
– Та ціна на газ, яку отримала Україна за цією угодою, є стандартною в Європі на квітень 2010-го. Отже, не було жодної реальної знижки, якщо ми порівнюватимемо, скільки в 2010-му платили Україна й, приміром, Німеччина. Технічна проблема полягає в тому, що ціна, домовлена в січні 2009-го, була дуже високою, вищою за ринкову. І немає значення, що Тимошенко заявляла про 20-відсоткову знижку, а Янукович – про 30-відсоткову. Об’єктивно то була дуже велика вартість. Цікаво, що нинішній гарант виступав проти угоди 2009 року під час своєї президентської кампанії, але укладена ним Харківська угода, по суті, продовжила домовленості січня 2009-го. Це було зроблено замість того, щоб ініціювати нову угоду, збалансованішу й справедливішу для обох її сторін, як обіцяв. Він досі погоджується з контрактними зобов’язаннями імпортувати більше газу, ніж Україна реально потребує. А чому, власне, ціна січня 2009-го була надто високою? Росіяни казали, що саме стільки сплачують німці та інші європейці. Але європейська цінова формула передбачає шести-, восьмимісячне відставання вартості газу від вартості нафти. Таким чином, європейська ціна на блакитне паливо в січні 2009-го узгоджувалася з цінами на нафту влітку 2008-го, коли останні сягнули свого піка. У січні 2009 року чорне золото подешевшало. Воно коштувало тоді $30–40. Українській владі не було жодного сенсу погоджуватися на таку високу вартість. Можна припустити, Юлія Тимошенко думала, що їй треба хоч про щось домовитися, а потім вона це змінить, коли буде обрана президентом. Крім того, росіяни ніколи не надавали вам гарантії щодо обсягів газу, які вони прокачуватимуть через територію України протягом 10-річного терміну дії угоди. Усі зобов’язання покладені на українську сторону, і дуже мало з них взяла на себе РФ.
Примушені до стагнації
У.Т.: Ви вважаєте, що газову проблему можна вирішити за рахунок збільшення обсягів видобутку власного газу Україною?
– Інвестори мають розуміти, якими будуть ціни на блакитне паливо. Наразі механізми ціноутворення на ринку є невигідними для виробників внутрішнього газу. Ось чому видобуток власного природного газу в Україні перебуває в стагнації вже впродовж 20 років. Для газу, який видобувають усередині вашої країни, встановлено заздалегідь програшні умови порівняно з тими, які діють для імпортованого. І це діаметрально протилежно тому, що робить більшість країн у світі. Інші держави якраз дискримінують імпортований газ на користь власного. Тож Україна за нинішніх цін мала б виробляти значно більше блакитного палива. Як українські, так і іноземні геологи говорили мені про те, що ви могли б продукувати на 50% більше газу, ніж нині. Ціна на власний газ в Україні – у проміжку $40–50 за тис. м3. Водночас вона імпортує по $400. Ваші інвестори не мають стимулів вкладати гроші у власний видобуток, оскільки за свій газ вони отримують нижчу за ринкову ціну.
У.Т.: Є думка, що залучення іноземних чи національних інвестицій у видобуток власного газу та паралельне підвищення ціни на нього не вирішать проблеми. Наявна певна межа для підвищення комунальних тарифів (удвічі, приміром). І, як твердить перший віце-прем’єр Валерій Хорошковський, навіть збільшені тарифи не покриють його собівартості. Крім того, уряду доведеться субсидіювати велику частину населення.
– Я вважаю, що це хибний аргумент. Сьогодні ваша економіка субсидіює дуже дорогий російський газ. Вам не треба встановлювати на власний ціну $400. Цілком можете дозволити собі ціну $100. І це приведе до зростання видобутку свого блакитного палива. Тобто тільки-но його виробництво піде вгору, це не означає, що вартість підскочить до $400. Мене, як експерта з енергетики, дуже дивує, що ціни на газ власного видобутку регулюються таким чином, що вони значно нижчі за вартість імпортного. Саме тому внутрішній видобуток зменшується і стагнує. Теоретично цей дешевий газ має йти населенню, державним установам. Але в реальності з нього формується сірий ринок. Ось маршрут і причина масштабної корупції в газовому секторі. Якщо ви дозволяєте, щоб власне паливо на внутрішньому ринку коштувало $50, й імпортуєте при цьому газ за $400, дуже швидко з’являться люди, які помахом чарівною палички перетворять газ власного видобутку на імпортний і продаватимуть його окремим людям із «правильними» політичними зв’язками. І є багато людей, які не хочуть, щоб така система змінилася, бо вони в ній заробляють шалені гроші. Зрозуміло, що реформувати це складно. Щоб установити ринкові ціни на власне та імпортне блакитне паливо, вам знадобиться три – п’ять років. Але треба, щоб Україна захотіла почати рух у цьому напрямку. Уряди і Тимошенко, і Януковича здійснювали разові підвищення оптової ціни на газ власного виробництва, щоб задобрити МВФ. Але вони нічого більше не зробили. І це, до речі, не має жодного стосунку до наявності чи відсутності іноземних інвестицій.
Росіяни прийдуть, а інші?
У.Т.: Європейський банк реконструкції та розвитку і Європейський інвестиційний банк не поспішають надавати НАК «Нафтогаз України» кредити. Вони очікують його корпоратизації. Але попередня спроба це зробити провалилась. І що може трапитися, якщо така державна монополія залишиться без кредитних ресурсів?
– Я ніколи не вірив, що ЄБРР та ЄІБ інвестуватимуть в українську ГТС. І мене не цікавить у цьому разі, хто при владі: Ющенко, Тимошенко чи Янукович. Жоден із цих банків розвитку не бере на себе ризики. Від самого початку то були порожні розмови як з боку європейців, так і з боку ваших урядів, які їх підтримували. Оскільки Нафтогаз, Укртрансгаз ніколи не зможуть виконати ті умови, які ці установи висувають. Навіть якщо будуть корпоратизовані. Вони вимагають надання українським урядом суверенних гарантій. І що далі? Наразі ваша країна має складні відносини з МВФ. Кабінет Азарова за ці два роки поставив себе в становище, у якому він заледве ще спроможний позичати далі гроші. Тож залишається прямувати до російських банків і просити кошти, щоб розплатитися за їхній же газ. Росіяни щасливі, що український борг зростає. Одного дня вони прийдуть за ним. І в України буде нічим його сплатити. Москві треба буде лише вирішити, які саме українські активи вона хоче в обмін на його погашення. Цей уряд риє під собою глибоку яму. Особливо в енергетиці. Звучить як жарт, що Україна збирається імпортувати газ зі Словаччини, Румунії та Туреччини. І той факт, що серйозні медіа таке беруть на віру, свідчить про слабке розуміння самого предмета. Це не допоможе ні вашому уряду, ні, що важливіше, країні загалом. Термінал для скрапленого газу в Одесі й сланцевий газ також найближчим часом вам ніяк не зарадять. Згадані проекти, навіть якщо й будуть взяті до реалізації, зможуть запрацювати лише за 5–10 років. І, до речі, я не кажу зараз лише про Партію регіонів. Те саме було і 2005-го, і 2006-го, коли відповідальним за все були Ющенко, Тимошенко, Єхануров. І мені незрозуміло, чого прагне український уряд. Він лише вганяє себе в дедалі важче становище.
У.Т.: Наш уряд вирішив, що іноземні компанії, які розроблятимуть родовища сланцевого газу в Україні, отримуватимуть за партнера спільне підприємство, де сторонами є НАК «Надра України» та маловідома місцева компанія ТОВ «СПК-Геосервіс». Наскільки прийнятним є такий підхід у міжнародній практиці?
– Давайте почнемо з основ. Кожна країна може вирішити, що іноземний інвестор буде партнером національної компанії, як-от, приміром, Нафтогаз. Держава надає інвесторові, і це нормальна практика, коли вона бере в цьому процесі участь, дозвіл на розробку відповідних корисних копалин, які їй належать. Але коли залучає також до нього конкретну місцеву фірму – то нетипово. Коли ми говоримо про партнерство з держкомпанією, то знаємо, що її функція – надати дозвіл. Іноземне підприємство це розуміє. Інвестор же постачатиме технології, капітал, менеджерські ресурси. А що постачатиме та місцева фірма? Чи вона володіє технологіями? Якщо проект коштуватиме, візьмімо умовну цифру, $100 млн, чи зможе зробити такий самий внесок, як іноземний інвестор? Чи, можливо, одразу вкладе в проект $10 млн готівкою? Чи долучиться до проекту якимось іншим способом, виконуючи ті функції, з якими не зможе впоратися інвестор? Усе це занепокоїть його. Надто все заплутано. Він не знатиме, хто ті люди. У рідній країні його можуть звинуватити в участі у корупційних схемах.
У.Т.: Україна може отримати якийсь зиск від просування спільно з Туркменистаном ідеї Транскаспійського газогону, який міг би бути з’єднаний з одним із європейських трубопроводів?
– Коротка відповідь – ні. Мета тих, хто говорить сьогодні про будівництво нових трубопроводів, зокрема європейців із їхнім Nabucco та іншими газогонами, – обійти Україну, а не включити її до своїх маршрутів. Тому, на мій погляд, це радше політичний театр. На шляху Транскаспійського газогону, який поєднував би Туркменистан та Азербайджан, є багато перешкод. Перевага України – її географічне розташування. Навіть якщо ці проекти й реалізовуватимуться, то в майбутньому, а не сьогодні. Уряд має звертати увагу на речі, які йому підконтрольні вже тепер, і не перейматися тим, що може статися, а може й ні за 10 років. Я можу зрозуміти зацікавленість українців в участі у будівельних проектах, пов’язаних зі згаданим газогоном. Але я дуже сумніваюся, що він якось зарадить у тій жахливій газовій ситуації, в якій опинилася ваша країна.
Біографічна нота
Едвард Чоу – старший науковий співробітник програми з енергетики та національної безпеки Центру стратегічних та міжнародних досліджень у Вашингтоні. Має понад 30 років стажу роботи в нафтовій промисловості, з них 20 – у корпорації Chevron. Працював в Азії, Південній Америці, Європі, колишніх радянських республіках. Брав участь у переговорах щодо укладення багатомільярдних контрактів. Працював радником американського та іноземних урядів, мультинаціональних корпорацій, міжнародних фінансових інституцій. Його спеціалізація – інвестиції в нафтову та газову промисловість на ринках, що розвиваються (emerging markets).
6 червня відбудеться зустріч з Едвардом Чоу в Книгарні «Є», м.Київ, Лисенка, 3