Пандемія заскочила людство майже зненацька, проте це не перше масштабне випробування, яке йому випадає протягом історії. Чи має ця непроста ситуація потенціал росту та змін для суспільства?
— Будь-яка ситуація може слугувати шансом не так задля відновлення старого порядку, як для відкриття нових можливостей. Оту зону комфорту, про яку багато говорять, можна певним чином розширити. COVID-19 випробовує всіх нас і кожного, але не поступаймося та не відступаймо, бо пандемія не назавжди, і ми зможемо її пережити. Продовжуймо говорити життю «так»: «Так, я зможу», «так, я буду» і так далі. Жодний із нас не народжується зі страхом. Боятися ми вчимося протягом життя, а якщо так, то можна втратити оцю вивчену навичку боятися. Момент безпорадності можна використати по-різному. Наприклад, почати вчитися давати собі раду замість того, щоб судити когось, хто начебто винуватий у нашій ситуації. Людям дано вибирати, як жити, але кожний вибір, кожна ситуація тягне за собою наслідки, а не покарання. Дуже просте, але важливе питання полягає в тому, чого ви насправді хочете. Перфекціонізм часто веде до прокрастинації. Насправді важливо цього перфекціонізму позбутися. Важливо ніколи не припиняти практикуватися бути людиною. Про мене багато хто каже, як про жінку, що пережила Аушвіц. Я б це визначення зробила трохи ширшим: я людина, що пройшла через досвід концтабору, який, однак, не є моєю ідентичністю, не складає суті того, хто я така. Передусім я людина із цілим гроном різних почуттів: радості, суму, гніву тощо. Людина, яка багато що значить. Саме тому варто було позбутися перфекціонізму. Бути лише тим, хто вижив, нелегко, бо можна зациклитися й потонути в ресентименті, засудженні інших та у власній безпорадності. Важливо пробачити самим собі, бо колись давно ви щось зробили, не маючи тих знань і досвіду, які маєте нині — і це нормально. Мої батьки колись придбали квитки на пароплав до Америки, але так ніколи їх не використали. Вони загинули в концтаборі Аушвіц, і це той факт, про який мені напевно відомо. Вказавши на димар тамтешнього крематорію, мені сказали, що вони загинули й що мені тепер ліпше говорити про них у минулому часі. Моя сестра тоді обняла мене та сказала: «Дух невмирущий». Ця фраза, це твердження мене тоді й урятувало.
Пандемія коронавірусної хвороби змушує суспільства та окремих людей переосмислити свою готовність до подібних викликів, яких, очевидно, у майбутньому лише більшатиме. Що таке, на ваш погляд, дорослість, і які риси її визначають?
— Дорослість — це не тільки усвідомлення людиною наслідків її дій, а й припинення обвинувачення інших. Допоки ми дорікаємо, засуджуємо, ми лишаємося дітьми. Мені подобається ідея Христа, що запропонував людям бути подібними до дітей, але не дитинними. Бути подібними до дітей значить не втрачати жвавості, жити, працювати, любити, зберігати баланс між роботою та іншими складниками життя. Часто потрібно провести інвентаризацію: чого ж таки більше в наших життях, якими ми хочемо лишитися в людській пам’яті. Я, наприклад, хочу, щоб мене запам’ятали як ту, що зробила все від себе залежне, щоб побачити прихід нових поколінь у цей світ, і для того, щоб вони ніколи не пережили того, що довелося досвідчити їй. Думаю, це мій обов’язок, бо мені скоро виповниться 94 роки. Людей такого віку у світі лишилося не так багато, і не варто забувати, що я належу до когорти наймолодших осіб, які пережили Аушвіц. Повну розмову читайте у №40 Українського Тижня.
————
Едіт Єва Еґер народилася 1927 року в чехословацькому місті Кошиці. Американська психологиня, спеціалістка з посттравматичного стресового розладу. 1944 року разом із родиною потрапила до концтабору Аушвіц, а по тому — до Маутхаузена та Гунскірхена. 1969 року отримала науковий ступінь із психології в Техаському університеті в Ель-Пасо, а 1978 року ступінь доктора клінічної психології в Університеті Сейбрука (Пасадена, Каліфорнія). Проходила стажування в докторантурі Військового медичного центру імені Вільяма Бомонта у Форт-Блісі (Техас, США). Працювала на факультеті психології Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, допомагала ветеранам, військовослужбовцям і жертвам фізичного та психологічного насильства. Авторка книжок, що стали бестселерами: «Вибір. Про свободу та внутрішню силу людини» (2017), «Дар» (2020).