«Чи настане для мене завтра?»
Російське вторгнення Анастасія зустріла у батьківському будинку в Ізюмі. На свій день народження 28 лютого, дівчина отримала «подарунок» – Росія вперше обстріляла місто і відтоді бомбардування вже не припинялися. Дівчина пригадує, що в певний момент російські війська менш ніж за годину скинули на місто 10 авіабомб, у тому числі й на цивільні об’єкти.
3 березня розбомбили одну з веж електромережі, відтоді в місті люди залишились без тепла, води, світла, мобільного зв’язку та інтернету. Інформаційний вакуум тиснув. За водою доводилося ходити до криниці. Продуктів майже зовсім не залишилось ні в Ізюмі, ні в прилеглих містечках. Крім того, пізніше росіяни викрали автомобіль батьків Анастасії.
Дівчина згадує, що спочатку місцева влада проводила евакуацію з міста, допомагала з гуманітаркою. Але з наближенням росіян Ізюм залишився сам на сам з ворогом, який щільними бомбардуваннями не давав людям вийти з підвалів.
— Кожен свій день я проживала в жахливому страху. Перед тим, як лягати спати, я постійно запитувала себе: «Я прокинуся завтра? У мене настане завтра?» Відповідь знаходилась лише зранку, коли я прокидалася і казала: «Так, я жива».
Від обстрілів серйозно постраждав дім Анастасії та її бабусі з дідусем — один зі снарядів впав напроти будинку, скло з вікна поранило ногу дівчини.
Після повної окупації Ізюму, Анастасія пережила досвід жахіть, про які сьогодні свідчать тисячі звільнених з окупації українців. Рейди в будинках, постійні перевірки, блокування гуманітарної допомоги та обстріли евакуаційних колон. Дівчина часто згадує одну з таких перевірок, коли батьки ховали її від окупантів у дивані — Анастасія навчалась на військовій кафедрі Національного аерокосмічного університету ім. Жуковського і має звання офіцера запасу.
Читайте також: Харківщина після сімох місяців війни
Нещодавно Анастасія виїхала з п’ятимісячного пекла окупації за допомогою Товариства Червоного Хреста України, а зараз мешкає у Польщі з матір’ю свого хлопця Костянтина.
— У мене було чудове життя до війни. Зараз я не знаю, що робити далі.
«Комусь навіть так не пощастило»
Костянтин служив у Маріуполі — його туди перемістили незадовго до повномасштабного вторгнення. 24 лютого Костянтин зателефонував дівчині, щоб заспокоїти її. Наступний дзвінок відбувся за два місяці. Після 24 квітня ні Анастасія, ні батьки Костянтина більше з ним не розмовляли.
Через деякий час від початку окупації Анастасії вдалося зловити інтернет. Костянтин відправив одне відео — на завантаження пішло 3 дні. На ньому хлопець розповідав, що Маріуполь оточили повністю і що зараз він на «Азовсталі». Що хлопці хочуть їсти, пити, від голоду втрачають свідомість, але їм немає як допомогти.
Ще трохи згодом з’ясовується, що хлопець у полоні. Анастасія розуміла, що полон – це тортури та знущання. В Ізюмі теж забирали чоловіків, били, катували струмом, когось повертали ледь живим, а когось не повертали взагалі.
Костянтина вдалось знайти на одному з відео, яке викладали росіяни з українськими бійцями в полоні. Він побитий, схудлий і травмований. За весь час полону ні йому, ні комусь із побратимів не дають зв’язатись з рідним.
— Весь час я дзвоню йому, пишу повідомлення без відповіді. Я маю мобільний телефон, я маю зв’язок та інтернет, проте не можу у 21 столітті поспілкуватися з коханою людиною… Я знаю, що так, як я, роблять ще сотні сімей українських захисників. Вони знають, що їхні рідні не можуть відповісти на телефонний дзвінок, але продовжують дзвонити й писати.
З міркувань безпеки дівчина не називає конкретний підрозділ, в якому служив Костянтин. Утім, про побратимів хлопця теж невідомо нічого. Родичі полонених азовців спілкуються у групах, діляться знайденими відео на російських пропагандистських пабліках, аби хоч якось підтримати й допомогти в пошуках.
Станом на зараз нічого не відомо, крім того, що Костянтин є у списках на обмін. Анастасія розповідає, що особливих успіхів у комунікації з владою теж немає. Доля деяких полонених невизначена, бо Росія досі не підтвердила багатьох у списках на обмін чи серед поранених.
— В нас теж немає ніякої інформації, але є хоча б підтвердження, що він десь там. Комусь навіть так не пощастило.
«Чекайте обміну»
Ситуація, в якій опинилась Анастасія, переживають сотні українських сімей, чиї близькі опинились у полоні або зникли безвісти під час службових обов’язків. Здебільшого все зводиться до двох альтернатив — шукай сам або чекай наступного обміну. Звільнення з полону політично зумовлене, тож кількість врятованих чи формування списків залежить від перебігу перемовин.
На політичні процеси важко вплинути самостійно, тому УГСПЛ та інші громадські організації формують інструкції куди звертатись родичам, аби встановити місце перебування військового в полоні. Так, заяву можна писати до Об’єднаного Центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ, Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, поліції. Також радять звертатись до Міжнародного Комітету Червоного Хреста, ЄСПЛ або Комітету з прав людини ООН.
Анастасія Бугера розповідає, що рідні звертались до Червоного хреста, просили надати інформацію про місце перебування чи стан здоров’я Костянтина, але не отримали ніякої відповіді.
— Нам лише вдалось дізнатись через своїх людей, що він є у списках на обмін, але невідомо, який в черзі, бо це інформація з обмеженим доступом.
Читайте також: Дід дивиться телевізор. Росія воює у віртуальному просторі, українці перемагають у дійсності
Державні установи, до яких зверталась Анастасія, теж конкретних відповідей не давали. Намагались зв’язатись з офісом міністерки з реінтеграції Ірини Верещук та з офісом Уповноваженого з прав людини. Від останнього не було жодної звістки, а з офісу Верещук відповіли, що справа не їхня і треба звертатись до Координаційного штабу, СБУ та розвідки. Втім, від них теж тихо.
— «Чекайте обміну» і на цьому кінець, — втомлено повторює дівчина.
Хлопця Анастасія намагалась шукати самостійно. Його побачили у російському пропагандистському фільмі «Нацистские каратели» — Костянтина та багатьох інших українських бійців використовували як масовку. На кожну хвилину фільму припадає кілька психоделічних тверджень про нацизм, язичництво та Гітлера, під час інтерв’ю українським полоненим проводять «психологічну експертизу» — емоційний портрет типового нациста. Це все, що вдалось знайти в мережі.
Дівчина намагається надати розголосу ситуації через вітчизняні та закордоні медіа. Утім, поки ситуація залишається невтішною і жодної реакції ні від держструктур, ні від громадських чи волонтерських організацій отримати не вдалось.