Джуліан Барнз: «Усамітнення дає відчуття відстані, висоти й фокуса»

Нещодавно побачив світ український переклад роману лауреата Букерівсь­­кої премії 2011 року, одно­­го з найповажніших і найпопулярніших сучасних європейських письменників Джуліана Барнза «Відчуття закінчення». Він ви­йшов у видавництві «Темпора». Це була четверта й нарешті переможна книжка Барнза, номінована на Букер, поряд із його ранішими «Флоберовим папугою», «Англія, Англія» та «Артуром і Джорджем». Барнз – письменник, який працює на межі літературних жанрів, майстерно поєднуючи белетристику, мемуаристику та історію, ставлячись байдуже до ярликів критики. Його твори психологічно глибокі, точ­­ні й лаконічні. Вони водночас жорсткі та делікатні.

У найворохобніший час новітньої української історії та напередодні виходу в Києві перекладу найновішої книжки Барн­­за «Рівні життя» Тиждень вирішив поговорити з автором про відчуття свободи, погляд на світ із відстані, вибір між небезпекою і безпекою та про індивідуальні особливості історичної пам’яті.

Із посиленням урбанізації, чимдалі більшим покладанням на інтернет і соціальні медіа, ми рідко перебуваємо на самоті

У. Т.: Пане Джуліане, в «Рівнях життя» багато сказано про те, що повітроплавання означало на той час свободу, «моральне відчуття», коли можна було чути, що живеш. Згідно з вашою інтуїцією, де можна знайти таку свободу в наші дні? Що таке «легший за повітря політ» чи, скажімо, «фанатичне повітроплавання» сьогодні?

– Рання історія польотів бу­ла дуже цікава. Це було значно більше, ніж просто спорт. Спершу вони видавалися надзвичайно небезпечними: парашутів не існувало, і ви, піднімаючись, гралися з вогнем (буквально). Але винагороди були варті ризиків. Багато з ранніх повітроплавців почувалися геть зміненими зав­дяки входженню в стихію, що доти була порожнім простором, який належав птахам і Богові. Вони дивилися вниз на світ і бачили його інакше: у Франції повітроплавання почало асоціюватися в ХІХ столітті із прогресивною думкою. Мало воно й моральний та духовний бік. Багато хто, ширяючи в повітрі, відчував, що очищувався: брехня і бруд світу поступово відпадали: це було духовне, але не релігійне відчуття. Де, запитуєте, ми можемо знайти сьогоднішній відповідник? В усамітненні, можливо.

Читайте також: Андрій Курков: «Хочу, щоб українська культура інтегрувала в себе все, що належить Україні»

У. Т.: Надар (французький фотограф, письменник і повітроплавець. – Ред.) був першим, хто поєднав два символи доби: фотографію і аеронавтику. Дві речі, що спрацювали разом. Їх синергія створювала відстань, даючи людям змогу краще, правдивіше роздивитися себе самих. Що чи поєднання чого, на вашу думку, дає чи могло б дати цю відстань, чіткіший і правдивіший погляд на світ зараз?

– Із посиленням урбанізації, чимдалі більшим покладанням на інтернет і соціальні медіа, ми рідко перебуваємо на самоті. На усамітнення дивляться як на соціальне зло, таку собі критику тих, хто живе у великих групах. Це не те саме, що самотність: ви можете бути самотні у великому гурті людей, ба навіть серед друзів. Але усамітненість, гадаю, дає відчуття відстані, висоти й фокуса. Ті, хто вірить у Бога, усамітнюються на кілька днів, аби осмислити стан своїх душ і своїх стосунків із Господом. Люди, які не вірують, теж потребують періодів усамітнення, в яких зможуть краще, чіткіше побачити не лише себе, а й світ і те, як він працює.

У. Т.: Якоїсь миті, коли я обмірковувала «Рівні життя» (а саме розділ «Відверта») й «Відчуття закінчення», мені раптом подумалося, що вони суголосні в одному прикметному аспекті. Я назвала його питанням Небезпеки проти Безпеки. З одного боку, є Фред і Едріен, а з другого – Тоні й, хоч як це дивно, Сара. Едріен укорочує собі віку, не приймаючи наслідку своєї дії. Фред гине в перестрілці, якою намагається втамувати свій біль. Тоні живе обережно. Сара каже Фредові, що небезпека краща за безпеку. Та чи так це в її житті? Вона додає, що покладатися на примхи природи небезпечно, та чи не означає це насправді дозволяти життю текти своїм плином?
Тож де, на вашу думку, більше загроз: у випробовуванні долі, шуканні свого північного борвію чи в покладанні на ласку вітру, примиренні з тим, що ви справа всесвіту?

– Так, це добрий спосіб розглянути чотирьох героїв, хоча, гадаю, із Фредом та Сарою все складніше, ніж із моїми вигаданими персонажами. Йому, зреш­тою, кортить знайти спокій у шлю­­бі з нею: тож він хоче відмовитися від самотньої Небезпеки в обмін на суміш Небезпеки з Безпекою. Сара тим часом бажає уникнути шлюбу й обов’язку, які, за її словами, схожі на важчий за повітря політ (у сучасному літа­­ку), безпечні й надійні, на противагу пориву вітру. Але: а) в такій формі Постійної Небезпеки є пев­­на Безпека; б) вона зрештою таки виходить заміж і наражається на більшу Небезпеку в шлюбі, ніж у своєму, здавалося б, загрозливому житті з нескінченними коханцями.

Читайте також: Премійована література. Якими нагородами вшановують письменників в Україні

Гадаю, більшість із нас коливаються між цими двома полюсами, намагаючись знайти спосіб життя, відповідний нашому темпераментові. Та, окрім того, нас переслідують рішення, яких ми не приймали. Два літературні орієнтири: відомий вірш американця Роберта Фроста про Непройдений шлях, на який поет озирається, коли стежка розгалузилася на дві, й обирає менш ходжену. Що сталося б, якби він пішов іншою? В американської новелістки Лорі Мур є розвиток цього скрутного становища. В одній із новел вона пише, що кожне життя містить у собі тінь усіх тих, якими воно не є: так, ми носимо в собі наші мертві, альтернативні життя. Це не дуже радісно, але, мабуть, правда!

У. Т.: Кілька днів тому, коли я обмірковувала драматичні події в Україні й те, яким чином їх описуватимуть, тлумачитимуть і пам’ятатимуть, слова про історію, сказані у «Відчутті закінчення», прозвучали для мене гучніше й приголомшливіше. «Історія – це швидше спогади тих, хто вижив, більшість із яких не були ані переможцями, ані переможеними». Інакше кажучи, за якийсь час події пам’ятатимуть радше за ненадійними згадками сумирних, обережних Тоні, пасивних спостерігачів і слухачів, аніж за нечисленними свідченнями їх учасників. Неправильність того шокує. Це означає, що Тоні виграє, чи не так?

– Не забувайте, мова про роман, а отже, це твердження зробив Тоні. Кожен полюбляє думати, що він якимось чином виграє чи не так? Суперечка починається з визначення історії (котре дав у класі Тоні-школяр) як «брехні переможців». На що вчитель Тоні, вважаючи цю дефініцію надто простою, відповідає, мовляв, слід пам’ятати, що це ще й «самоомани переможених». Пізніше у книжці літній Тоні робить висновок, що то «спогади тих, хто вижив, більшість із яких не були ані переможцями, ані переможеними». Якщо ви запитуєте мою думку, то я сказав би, що насправ­­ді це поєднання всіх трьох варіантів і що воно робить історію такою мінливою, такою перманентно змінною і спраглою досконалості об’єктивної правди, хоча остання є неможливою. Так само тепер із соціальними медіа: настільки біль­­ше є свідків того, що сталося, й розповідей про нього, які можна врахувати. Спрощує це чи ускладнює завдання істориків?

Читайте також: Як вижити в часи окупації? Нестерпна важкість письма Мілана Кундери

У. Т.: Останнім часом я часто повторюю подумки два речення: «Ворохобня. Велика ворохобня». Внутрішня й зовнішня. Як у суспільстві загалом, так і в серцях та головах окремих його представників. Хай яким некомфортним є цей бунт, але водночас він загострює чуття і змушує нас переглядати прожите, аналізувати, ким ми є. Тож чи може він не бути кінцем, невичерпним відчуттям, яке ми приречені носити в собі решту днів, а натомість дати життя чомусь сутнісно новому й важливішому всередині нас, що врешті дасть нам спокій? Чи можемо ми подолати його й відродитися правдивішими?

– Гадаю, ми коливаємося між бажаннями не тільки Небезпеки та Безпеки, а ще й Спокою та Бунту. Бунт, тривога, усвідомлення загрози є частиною нашої еволюційної спадщини. Безпека, любов до дому, спокій і тиша – це елемент нашого історичного спадку, реакція на довгу низку страхітливих і руйнівних воєн та ірраціональних ненавистей. Не думаю, що з цього внутрішнього напруження є вихід. Що ж до зовнішньої ворохобні, стану Бунту у світі, то Флобер писав, що любить періоди в історії, в яких щось закінчується, бо це означає: народжується щось нове.