Ще років 30, а то й 40 тому гарним тоном світських бесід людей, наближених до культури, було плутати двох Бартів: Ролана (французького філософа, який проголосив «смерть автора») і Джона (визначного американського романіста, автора 13 романів, кількох збірок оповідань і низки есеїв).
Утім, ці часи минули — і вже давно їх ніхто не плутає, бо першого згадують вряди-годи й не до ладу, а от про другого забули ще задовго до його смерті, яка настала 3 квітня 2024 року. І прикро це визнавати, але Джон Барт — сумний приклад письменника, який набагато пережив свою славу, по суті, своїм життям і реалізувавши концепцію свого відомого тезки.
Біографія Джона Барта скидається на тиху історію життя якогось професора, яким він і був у кількох вишах. Народився наш автор в 1930 році в Кембриджі, але не в тому славетному, а в маленькому містечку в штаті Меріленд. І свій рідний штат він оспівував мало не в кожному своєму великому тексті, найбільше — у «Баришнику дур-зіллям». Письменник учився в університеті Джонса Гопкінса, у 20 років одружився з Герріет Енн Стрікленд, з якою мав двох синів і доньку, в 1969 році з нею розлучився й побрався з Шеллі Розенберґ, та аж до 1995 року працював в різних вищих навчальних закладах і, звісно, писав, писав, писав.
2020 року на порталі LitHub до 90-річчя письменника з’явилася стаття Джона Доміні зі знаковою назвою «Джон Барт заслуговує на ширшу аудиторію», де зазначалося, що востаннє про прозаїка говорили в усіх медіа 1991 року. Тоді вийшов його роман «Останній вояж одного моряка», і на презентаціях ніде було сісти, а в Washington Post рецензію на книжку написала сама Енджела Картер. Таким був пік кар’єри Барта, після якого в нього вийшло ще чотири романи й безліч новел, але без помітного успіху. Утім, найпопулярнішим він усе ж був у 1960–1970-х роках.
Барт починав як екзистенціаліст, написавши своєрідну дилогію про нігілізм «Опера, яка пливе» (1956) і «Кінець дороги» (1958), думаючи тоді, що сам і придумав цей нігілізм. Але коли з’ясував, що це не так, то розчарувався в самій ідеї. Перші романи він писав за три місяці кожен, а третій, з яким до нього прийшов великий успіх, — три роки. Ідеться про величезний «Баришник дур-зіллям» (1960), у якому спочатку було понад 800 сторінок (а в українському перекладі з додатком і післямовою стало 1024). В інтерв’ю Барт згадував, що приблизно рік вивчав так звані Архіви Меріленду в 72 томах (історія цього округу від 1637-го до 1776 року, коли він став штатом), а також безліч архівних свідчень про колоніальне минуле штату, щоб доволі точно відтворити обставини життя, факти про сім’ю Кука й загалом історичний контекст. Пізніше це дало йому право відповісти рецензентам: «Хоч би що там казали критики, але біографічно я всюди точний, крім тих місць, які вигадав». Барт починав писати «Баришника дур-зіллям» як художній життєпис напівзабутого поета Ебенезера Кука, але в підсумку створив текст не про людину, а про епоху й незмінні американські характери, які існують і сьогодні.
Прозаїк звірявся, що полюбляв писати романи дилогіями, тож якщо «Баришник…» був про минуле, то «Цапоюнак Джайлз» (1966) — про майбутнє. І доволі незатишне прийдешнє, де Універсом (Всесвітом) є університет, а найстрахітливішими створіннями — комп’ютери WESCAC і EASCAC. Того ж 1966 року виходить його експериментальна збірка «прози для друку, плівки та живого голосу» «Загублений у кімнаті сміху», що визначала шлях американської постмодерністської новелістики. А останньою стала його книжка «Постскриптуми (чи просто десерти). Деяка фінальна писанина», видана 2022 року.
Утім, чи не найголовнішим його внеском в історію літератури, який і донині згадують, стали два есеї — «Література виснаження» (1967) і «Література наповнення» (1980). У них ідеться про «виснаження естетики високого модернізму», про підривний творчий потенціал іронії та той стиль, що прийшли на зміну модерністському світоглядові, — постмодернізм, до представників якого Барт і сам себе зараховував.
Двома найулюбленішими персонажами письменника були Одіссей і Шахерезада, тому і його головні герої здебільшого — мандрівники й оповідачі, для яких смерть автора — це зовсім не кінець історії, а часто її початок. Себе ж Джон Барт вважав радше не оригінальним творцем, а оркеструвальником, аранжувальником різноманітних світових сюжетів, раз навіть сказавши про свого колегу по творчості: «Бог не надто поганий романіст, та от тільки він був реалістом». Зрештою, і сам Барт не надто поганий романіст, може, один з найкращих в американській літературі ХХ століття, та от тільки він був постмодерністом. І, безсумнівно, реалістом. Не таким, звісно, як Бог, але теж по-своєму божественним. Спочивай з миром, авторе…