Ми будуємо та розвиваємо людське суспільство завдяки нашій здатності передавати знання наступним поколінням. Ми накопичуємо знання та ділимося ним саме завдяки нашій здатності пам’ятати. Пам’ять – активний чинник процесу формування людської культури, що уможливлює наш ефективний зв’язок із реальністю, а досвід, як результат нашої здатності запам’ятовувати, стає потужною інвестицією в людське майбуття. Майбутнього, насправді, без пам’яті не буває, головне – не забути, що нові суспільні горизонти з’являються не як наслідок вірусної реплікації хронічних недуг, а як спроба усвідомленої творчої корекції суспільних параметрів, інтеграції пережитого у невпинний потік людської взаємодії. Пам’ять інколи таки болить, але існує біль, який дарує життя, дозволяє відкрити джерела колективної сили та індивідуальної снаги.
Після років стримування російської агресії на Сході України, все ще актуальними залишаються виклики екзистенційного характеру, що становлять реальну загрозу нашому майбуттю: відсутність чіткого розуміння, як забезпечити консолідацію українського суспільства та легітимацію держави в Україні. Консолідація – це про єдність, а легітимація – це про довіру. Можливо, саме державна політика національної пам’яті має сфокусуватися на пошуку відповідей на ці фундаментальні для нас питання. Адже ідея щирого та беззастережного служіння спільному благу у максимальний спосіб проявляється саме в готовності відстоювати його перед лицем будь-яких загроз, боротися вірно та віддано, не піддаватися втомі та зневірі. Приклад полеглих на полях нашої незалежності має змушувати нас із глибшою повагою ставитися до наших засадничих цінностей, таких як свобода, гідність людської особи, справедливість, соборність.
Читайте також: Шукати ворога під ліхтарем
Пам’ять нам потрібна не для того, щоб замешкати в минулому, а для того, щоб створити майбутнє. Вона – вид відповідальності: щоразу, коли згадуємо про біль нашого народу, про його незліченні втрати впродовж цілої багатовікової історії, маємо свідомо брати на себе відповідальність за світ, у якому не залишиться місця для сліз та смутку. Коли пам’ятаємо – живемо. Коли живемо відповідально, пам’ять спонукає нас не стояти на місці, а вимагати від себе більшого на рівні особистісного розвитку та на рівні суспільного поступу, жити й боротися за себе та за того хлопця, що не повернувся з бою…
Нам є про що пам’ятати, головне робити це правильно. Доволі часто, в силу конкретних історичних обставин, ми легко ставали заручниками сформованого культу скорботи, замість розвивати в суспільстві культуру пам’яті, яка б надихала долати особисті та колективні виклики, забезпечувала б соціальними механізмами формування онтологічної резистентності. Пам’ять має бути інтеріоризованою, як одна з ключових цінностей, і звідтіля, з глибини нашої свідомості, вона може вимагати від нас конструктивної динаміки на шляху консолідації українського суспільства. Пам’ять про трагічні події минулого, про мільйони невинних жертв має спонукати нас до пошуку ефективної формули справедливого суспільства, аби уникнути схожих трагедій у майбутньому. У національному дискурсі пам’ять має стати джерелом надії, а не розпачу, пропонуючи сенси, що спонукатимуть до особистого росту та щирої діяльної турботи про спільне благо. Адже пам’ять – не лише біль, а й політика, гуманізуюча потуга і стимул до якісних перетворень.
————-
Матеріал створено в межах інформаційного партнерства видання «Український тиждень» та проєкту «Що таке пам’ятати», який реалізує ГО Аrts&Rights за підтримки Українського культурного фонду