Тиждень поспілкувавсь із Джеффом Вордлі про те, як вимушене переміщення людей під час конфліктів впливає на соціальну структуру й економіку регіонів та країн, де вони відбуваються, а також про роль УВКБ ООН під час кризи в нашій країні та проблеми, які треба вирішувати в таких ситуаціях насамперед.
Як сьогодні оцінюєте ситуацію з вимушеними переселенцями в Україні?
— У таких обставинах часто відбувається переселення молодих людей. Вони хочуть виїхати, бо мають родини, потребують послуг, шкіл, медичних закладів. А старше населення залишається, бо йому покинути село значно важче. Власне на цьому моменті й відбувається жахливе викривлення соціальної структури: села сильно постраждали, послуг там практично більше немає, а мешканці старі. За звичайних умов цим людям допомагають молодші, їхні родини, а тут самотою вони залишаються безпорадні.
Хоч би що робила влада, міжнародна спільнота чи ООН, повернути до сіл соціальну структуру, яка була там до конфлікту, неможливо, і це найгірше. Коли вже молодь виїхала і звикла до інфраструктури великих міст, вона дуже часто не повертається. Конфлікти на кшталт нинішнього створюють довгострокові соціальні та економічні проблеми для країни. У районах, не підконтрольних уряду, взагалі немає вартої уваги економічної активності, що генерувала б робочі місця чи обіг грошей, на які люди жили б. Це дуже депресивний економічний стан.
Читайте також: Голова Верховної Ради закликав до термінового засідання Радбезу ООН щодо заборони Меджлісу
І, хоча гуманітарна ситуація там наразі не катастрофічна порівняно з іншими регіонами конфліктів у світі, на не контрольованих урядом територіях вона може такою стати. Однозначно не виключений дефіцит продовольства, а також обігрівальних матеріалів на наступну зиму, медичних послуг, медикаментів для населення. Що далі від лінії розмежування і що довше триває економічна блокада без поступу в пошуках політичних рішень, то більша ймовірність серйозних гуманітарних проблем.
Ускладнює ситуацію те, що там не можуть вільно пересуватися представники ООН та неурядові організації (НУО). Від липня 2015 року, коли вперше було порушено питання акредитації, в нас дуже мало доступу до зони вздовж лінії розмежування. І відтоді ми намагаємося знайти якусь формулу взаємодії з тими, хто фактично контролює території, щоб вони дозволили там повну реалізацію програм ООН. Однак наразі така перспектива не вельми реальна.
Гуманітарна криза бачиться цілком імовірною, якщо нинішня ситуація зберігатиметься, а ООН не матиме серйозних можливостей виконувати свої функції.
Згадаймо і про стан справ у п’яти областях біля лінії розмежування на підконтрольній уряду території. Тут гуманітарної кризи немає: в людей удосталь продовольства, є житло. Але триває серйозна економічна депресія, і вони не знаходять роботи. Частково причина в її дефіциті, а частково — у бюрократичних перепонах. Цьому аспектові ми хотіли б у 2016 році приділити більше уваги.
Як, на вашу думку, ці кризи розвиватимуться далі? І в якому часі?
— Якщо говорити про часовий горизонт, то зиму ми щойно пережили, а це завжди сезон, який ілюструє гуманітарну ситуацію найкраще. Цієї зими УВКБ ООН реалізувало масштабну програму допомоги людям обабіч лінії розмежування. Врешті нам дозволили роздавати те, що було, на нашу думку, необхідним у Луганську та Донецьку, і за це ми вдячні. То були вугілля, опалювальні матеріали, одяг та грошова допомога на $6,5 млн. Докладали там зусиль ще й інші донори.
Читайте також: Порошенко закликав генсека ООН розслідувати тортури над українськими бранцями Кремля
Коли економічна ситуація постійно погіршується, може виникнути дефіцит продовольства, і мені здається, що він уже є. Тож ми виступаємо за те, щоб людям пенсійного віку, які мають право на отримання пенсії (переміщеним чи ні), її виплачували. Що стосується виплат вимушеним переселенцям, то держава закономірно стурбована тим, хтó на них претендує. Але, на нашу думку, перш ніж робити якісь екстрені кроки в цьому напрямку, варто провести консультації з ООН. У нас є досвід обліку та реєстрації переміщених осіб, а також відстежування тих, хто справді має право на ці кошти.
Ви моніторите ситуацію із внутрішніми переселенцями не тільки вздовж лінії розмежування, а й по країні. Як можете описати динаміку чисельності, інтеграції, порівняно з початком кризи?
— УВКБ ООН спільно із Дніпропетровським національним університетом імені Олеся Гончара провело пілотне опитування серед внутрішніх переселенців із прицілом на значно масштабніше дослідження намірів цих людей (чого вони очікують: повертатимуться додому й за яких умов чи інтегруватимуться на новому місці). Наразі ми достеменно не знаємо їхніх намірів. Але, здається, скоро зможемо провести ширше соцдослідження разом із обласними органами влади, а може, й урядом на національному рівні. Це дало б змогу ефективніше планувати дії надалі.
Судячи з пілотного опитування (врахуймо, що воно охопило тільки одну область і може не бути репрезентативним), ми вважаємо, що більшість переселенців хочуть інтегруватися на новому місці. Порівняно з початковими етапами переміщення до Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя та інших місць нині простежується певний потік на захід: великі групи переселенців живуть у Києві, Одесі, їдуть далі. Але схоже, що основний рух уже припинився. І люди, ймовірно, схочуть залишитися там, де живуть зараз. Потрібна якісна програма економічного розвитку, щоб вони змогли працевлаштуватися. Коли запитуєш переселенців на підконтрольних українському урядові територіях, які в них потреби, найпершою вони називають роботу. Друга — житло. Частково це прив’язано до системи реєстрації і, звісно, грошей. Третя — медицина. Вони не отримують достатньої кількості потрібних ліків. Та особливо гостро це питання стоїть у не контрольованих урядом районах, де вже не один місяць чуємо невтішні історії про брак медпослуг та препаратів.
Які можуть бути «довгострокові вирішення» проблем переселенців? Почати треба із правових аспектів — із визначення переселенця за законом. Слід разом із владою ідентифікувати проблеми, викликані системою реєстрації, і спростити для людей процес поселення.
Потім — економічна підтримка. Мандат УВКБ ООН на такі питання не поширюється. Цей аспект вимагає масштабного мислення в дусі плану Маршалла. У таких конфліктах раніше міжнародна спільнота створювала трастові фонди з багатьма донорами й мільярдами доларів допомоги бодай задля якогось відновлення економіки. Але стартова точка цих фінансових вливань — безпека. А це означає, що спочатку належить знайти політичне вирішення конфлікту. Сподіваюсь, якби ознаки його з’явилися, то міжнародна спільнота була б абсолютно готова надавати фінансування й заохочувати приватні інвестиції.
Чи є досвід успішного врегулювання ситуації з переселенцями в конфліктах деінде, яким могла б скористатись Україна?
— Загалом у цьому контексті Україна викликає в мене велику повагу. Громадянське суспільство продемонструвало вражаючу реакцію на хвилі переселенців попервах, глибоко прагнучи їм допомогти. У відповідь на проблему почали з’являтися регіональні й загальнонаціональні громадські організації. Такого я не бачив більше ніде.
Читайте також: Радбез ООН збереться, щоб обговорити окупацію Криму
Водночас на велику пошану заслуговує і реакція вашої влади. Вона виплачує переселенцям допомогу. Намагаюся згадати інші випадки, коли уряди забезпечували таку фінансову підтримку, і не можу: хіба що в колишній Югославії. Торік виплати переселенцям сукупно сягнули близько 3 млрд грн. Це чимала сума. Звісно, що держава побоюється шахрайства у цьому питанні, тож перевіряти їх — закономірне прагнення. Відстежувати переселення — це дуже складне завдання для будь-якого уряду. Із цим є проблеми навіть у дуже передових країн. Міжнародна спільнота, особливо УВКБ ООН, має активніше співпрацювати з українською владою в пошуку ідей щодо обліку переселенців та обміні досвідом. Це допоможе розуміти динаміку їхнього руху, планувати дальші дії, а також ефективніше підтримувати людей. Один із варіантів рішення — активніша співпраця держави з УВКБ/Управлінням з координації гуманітарних питань ООН у питаннях обліку і баз даних переселенців. Ці організації мають відповідні можливості, експертів, котрі знають, як керувати процесами, й можуть надавати консультації урядам.
Що робить УВКБ ООН у цій кризі й на чому плануєте зосередитися цього року?
— У нас були програми роздачі грошової допомоги. За весь час вони охопили близько 12 тис. родин. Загальна сума орієнтовно $4–5 млн. Але це чітко гуманітарна допомога для забезпечення базових потреб (дах над головою і життя).
2016-го намагатимемося зосередитись на подоланні кризової ситуації, а гуманітарну допомогу в підконтрольних уряду районах дещо обмежуватимемо. Тому я згадував реєстрацію: ми хотіли б активніше повзаємодіяти з урядом, щоб дати людям змогу селитися де вони хочуть. І взагалі прагнутимемо більше працювати над правовою підтримкою населення. Нині контактуємо з українською НУО «Право на захист», створюється широка мережа моніторингу проблем та юридичної допомоги не тільки на Сході, а й в інших регіонах. Вона має допомагати переселенцям стосовно доступу до їхніх прав, зокрема на виплати, компенсацію завданої шкоди тощо.
На не підконтрольних Україні територіях ситуація настільки нестабільна, що ми змушені там і надалі забезпечувати жителів гуманітаркою, хоча це дуже короткострокове рішення: якогось стратегічного планування немає. Отже, на цей рік ми передбачили таку дворівневу систему допомоги.
Чого хотілося б дужче, то це роботи безпосередньо із громадськими організаціями. Ми вже підписали сім угод про партнерство з національними НУО, яким надаватимемо фінансову підтримку. Це допомагає їм зміцніти. Назву бодай кілька: «Станція «Харків», «Слов’янське серце», Маріупольський союз молоді, Міський центр допомоги в Запоріжжі… Усі ці організації відреагували на потреби переселенців у створенні центрів, де люди діставали б підтримку. Крім того, вони старалися мобілізувати доброчинну допомогу: велика частина її надходила від місцевих. Тепер — працюють із нами. Бачимо, що вони могли б брати участь у роздачі коштів безпосередньо найуразливішим категоріям переселенців. І власне ця фінансова допомога, на нашу думку, вже довела свою ефективність. Маючи більше фінансування, ми могли б розширити ці програми.
Крім того, я вважаю інвестиції у стійкий розвиток громадянського суспільства одними із ключових. На якомусь етапі конфлікт закінчиться, тоді припиниться й міжнародне фінансування. А вони все одно відіграватимуть дуже важливу роль в українському суспільстві, адже створюватимуть мережу соціальної безпеки для людей, які інакше були б покинуті напризволяще.
Одна із проблем, які виникають у середовищі доброчинної допомоги й соцвиплат: вони не є джерелом стабільного економічного розвитку. Із початком Майдану, а згодом і воєнного конфлікту українські суспільство та бізнес мали значно помітнішу готовність жертвувати кошти й мали їх більше, ніж тепер. Які є способи створення мережі соціального захисту, що підтримувала б себе? Особливо у настільки складних економічних умовах, як нині…
— Гуманітарна допомога — це безкоштовна видача необхідного. У довгостроковому вимірі такий підхід має негативні наслідки, бо стимулює залежність. Ми це бачили в кожній проведеній операції. Особливо коли йшлося про біженців. Що довше вони залишаються у своїх обставинах, то залежнішими стають від міжнародної підтримки. І вийти з такої ситуації дуже складно. Над цим українському урядові та ООН треба стратегічно мислити вже.
Але я сказав би, що українській владі й надалі сильно допомагають громадянське суспільство та організації. Забезпечувати соціальну підтримку частково через них — це дуже ефективно в сенсі економності. У Британії, наприклад, уряд виділяє кошти на певні доброчинні проекти. Чиновники розуміють, що не хочуть надавати якісь послуги безпосередньо або що відповідна НУО зробить це куди ефективніше. Така практика у Сполученому Королівстві розвивається ще з вікторіанських часів, коли соціум усвідомив проблему бідності, а можновладці зрозуміли, що громадянське суспільство здатне виконувати важливу функцію.
Крім того, громадські організації можуть шукати стійкого фінансування в українців зарубіжжя. Адже діаспори в більшості країн дуже цікавляться тим, що відбувається в них удома. І зазвичай вони краще забезпечені, ніж їхні колишні співвітчизники. Тож тісніші зв’язки між громадськими організаціями в Україні та діаспорою можуть виявитися дуже корисними.