Коли я була першокласницею, мою уяву настільки вразив віршик із букваря, що пам’ятаю його й досі: «Трактор тягне культиватор,/ Рівний слід за ним лягає./ Татко мій механізатор,/ Буряки він обробляє». Це все видавалося повним сюром: половина слів була абсолютно незрозуміла міській дитині, а щодо другої половини, то тут був незрозумілий контекст, зміст віршика здавався невловимим і загадковим. Виникало безліч запитань: «Який слід залишає культиватор? Що таке механізатор і чи можна вважати таким мого татка у момент, коли він розібрав на детальки радіоприймач і тепер тулить їх знову докупи? І як ще можна обробляти буряки, окрім як потерти на тертушці чи порізати?»
За кілька років до мене дійшло, що всі ці нудні буряки, культиватори, ярі та озимі в підручниках для радянських шкіл із українською мовою викладання з’явилися з єдиної причини – всіляко продемонструвати, що мова ця ще якось животить лише на селі, а міста балакають і читають російською. Звідси – її «меншовартість», «непрестижність» та інші дурниці. Як не дивно, вони й досі живі. Найсумніше, що фантазію про винятково сільське використання української підтримує і чимало патріотично налаштованої публіки, яка картинно обожнює село й закидає великим містам русифікованість. Насправді ж і село не зовсім «посолов’їному» щебече, і місто ніколи не було всуціль зросійщеним.
Віршик про культиватор я прочитала сучасним дітям. Ці шанувальники «Зоряних війн» теж нічого не зрозуміли, але одразу ж перекрутили слова: «Трактор тягне мотиватор,/ Татко мій – джедай вусатий». Що таке «мотиватор» пояснили просто: «А це щось таке, що мотивує писати дурниці й добре римується». Потім мені додали, що серед тинейджерів кілька років тому було модно бути українцем, а нині це не мода, а норма. І пішли знущатися з синтезатора та електрогітари, намагаючись запхати в саморобний death metal український текст.