Невід’ємний від арсенального бренду власного виробництва саксофоніст тандемом із піаністом Дмітрієм Ілгудіним у Києві, Донецьку й Харкові представив нову концертну програму. Попри провокаційну назву, у проекті «Від класики до джазу через дворові пісні» акцент зроблено на перших двох складниках. Навіть зразок анонімної блатної пісні Козлов обрав інтелігентний, що вже казати про демонстроване дуетом тонке сполучення різностильових імпровізацій, яке супроводжувалося спогадами музиканта, його вокальними етюдами й читанням поезії оберіутів. Саме таким сьогодні маестро бачить джаз – еклектичним, театральним, вільним від догми.
Свій шлях до ненормативної музики Козлов розпочав ще у повоєнні часи. Замість того, аби крокувати в ногу і горланити піонерські лозунги, він випросив собі барабан і сурму. Вдома тримав колекцію «буржуазних» платівок, а дорослих, які вважали мистецтво джазу ворожим, вважав брехунами. І це в період розквіту соцреалізму! До школи ходив у вузьких штанях, довгому піджаці і з волоссям «під Тарзана». І це за життя Сталіна!
На хворобу спротиву системі Козлов слабував і тоді, коли навчався в Московському архітектурному інституті – на його дисертації, що зберігається в архіві, досі стоїть штамп «секретно», і коли грав на саксі теми дідуся Дюка Еллінґтона у шинках білокам’яної, і на стадії народження «Арсеналу». Своє найулюбленіше джаз-рокове дітище він створив 13 листопада 1973 року. Це був бурхливий період захоплення Джиммі Хендріксом і блюз-роком, перші спроби «зняти» на слух аранжування з платівок Chicago та Emerson, Lake & Palmer. Болючий процес підбору команди – у пошуках людей, які вміють читати ноти, Козлов, кажуть, поставив догори дригом Московську консерваторію із Гнєсінкою на додачу. І репетиції – без якісних інструментів, ревербераторів і навіть студійного багатоканального магнітофону, в крихітній кімнаті палацу культури «Москворєчьє».
Як результат – якісно переосмислені арії з рок-опери Jesus Christ Superstar і хіти з репертуару Blood, Sweat & Tears та Tower of Power. А ще порослий легендами виступ 6 січня 1974 року на творчому вечорі Васілія Аксьонова в Центральному будинку літераторів. Описана згодом у романі «Опік» подія, хоч і запам’яталася сутичками з ідеологічними філістерами, проте до відкритого рукоприкладства не дійшло. Інша справа історичний концерт у Будинку культури онкологічного центру на Каширці – вибиті вікна, видавлені двері, кримінальний відтінок та суворі наслідки.
Від остаточної розправи КДБ і міліції музикантів того року врятувало несподіване втручання посольства США. Після різдвяного виступу в резиденції посла, з автоматичною ретрансляцією «ворожими голосами» і рецензуванням у закордонній пресі, від Козлова надовго відчепилися. Та й сам «Арсенал» порозумнішав, ставши першим в СРСР філармонічним джаз-роковим колективом у непримітних темних костюмах і краватках-метеликах. До часу – поки Козлову не здалася вдалою ідея погратися із панк-культурою. Очевидці концертів початку 1980-х згадують ті напівбожевільні шоу, наче все це відбувалося вчора: виконуючи надскладні інструментальні імпровізації, музиканти рухалися, як справжні брейкери.
Алєксєя Козлова частенько порівнюють з Майлзом Дейвісом, який виховав плеяду зірок джаз-року. Справді, чимало музикантів, які пройшли через «Арсенал», стали видатними солістами і навіть лідерами власних колективів. «Батько-засновник» на місці теж не сидів, розвиваючи свій талант майже в геометричній прогресії. Захоплювався атональною музикою Шнітке, Дєнісова, Бульоза, Кейджа. Освоював цілину російської класики. А потім вирішив, що й сам нічим не поступається грандам – і вступив до Спілки композиторів. Прогримів як піонер мультимедіа, автор музики до театральних вистав і кінофільмів, не гребував і рекламними роликами, ведучий радіо- і телепрограм. Свій статус академічного музиканта підтвердив проектом із квартетом імені Шостаковича і на пару з Юрієм Башметом: саксофон і альт вдумливо й по-сучасному переосмислили низку класичних хітів. Того таки року, немов іронізуючи над шанувальниками і самим собою, записав з Андрєєм Макарєвічєм «Піонєрскіє блатниє пєсні» – справжній апофеоз радянської дворової романтики.
1999-го нікого не здивувала новина про 8-му реанімацію «Арсеналу». З репертуаром практично всіх попередніх періодів і таким еклектичним звучанням, що Козлову, кусаючи лікті, тепер можуть позаздрити найзапекліші адепти постмодерну. Йому сьогодні дійсно можна все – від прогресив-року до «Сьомого втілення», останнього альбому з медитаціями у дусі східної філософії.