Джазмен із “Коломийок”

 

– Життя, звичайно, йде вперед. Всі ми стали дорослішими, маємо вже інший рівень сприйняття, певно, серйозніший. Але, може, я й просто вередую, мені здається, що підйом був саме тоді. Джазові музиканти активно з’їжджалися до Києва. Останніх років 5 стало значно гірше. «44» повноцінним джаз-клубом нині не назвеш. Альтернативний «A6» проіснував лише кілька місяців. «Блюз-клубу» теж давно немає. А решта – Swing, Double bass – це звичайні ресторани, куди небідні люди ходять поїсти, а ти просто фоном граєш.

 

 

– Наразі вже ні. По-перше, немає можливості – я працюю у «Віа Грі». По-друге, бажання бігати за ті копійки по всьому місту 2–3 рази на день теж зникло. І морального задоволення це не дає.

 

У.Т. А «Віа Гра» дає?

 

– «Віа Гра» дає, скажімо так, стабільність. Окрім того, якщо говорити про музичний матеріал Кості Меладзе, – це дуже достойно. Так, це попса, але фірмова, якісна попса. Я мав можливість запросити туди, на мою думку, кращих музикантів – того ж Родіона Іванова, Володю Шабалтаса, Сашу Лебеденка, з якими я створюю й свої проекти. На жаль, більшість наших виступів відбувається у Москві. Там до нас гарно ставляться – дають нормальні клубні майданчики, гарну апаратуру. І виступаємо ми наживо. Це не «фанера». Багато років було такої роботи, і я знаю, як вона виснажує.

 

 

– Нормальний музикант має вміти поєднувати все. Знаєте, скільки я класики свого часу на гобої переграв? Марчелло, Бах, Вівальді, Доніцетті. Це теж накладає свій відбиток – як би там не було, репертуар у тобі осідає й утворює певний багаж. А весіль скільки було у глухих українських селах! Проте тепер у мене з’явилася ідея українського проекту – звести до купи все те, чого тоді по селах наслухався. Принаймні, я розумію, з якого боку до цього підходити.

 

У.Т. Йдеться про альбом «Коломийки»?

 

– Хоча б. Щоправда, у мене виникла ідея нового альбому, трохи в іншого. Ми з Юрою Шепетою одну пісню вже написали. Хочеться рухатися в напрямку синтезу, адже на тому матеріалі працювати – одне задоволення.

 

 

– А подумайте, що таке джаз? Це ж народна музика!

 

– Була негритянська. Зараз цю музику слухає і грає увесь світ. Кожна країна приєдналася до тієї культури, привнесла власне бачення, стилістику. Тому для мене джаз у широкому розумінні – не лише те, що стосується блюзу і свінгу. Це імпровізаційна музика як така. І чому не можна імпровізувати на матеріалі українського фольклору? Подивіться, яка там багата мелодика, як можна гармонізувати українські пісні. Як-небудь знайдіть оригінальні записи дідусів, які грають на тих дримбах, цимбалах, скрипках, і послухайте, як вони імпровізують. Там такий бібоп можна почути! Взяти хоча б Мирона Блощичака. Я, на жаль, не знаю багато інших українських народних музикантів. Ми з ним записуємо студійну версію «Коломийок». Цінність подібних записів – безпосередній саунд і енергетика. Якщо концерт вдався, це можна почути – такої насиченості в студії важко досягти. Але там я маю можливість записати свої інструменти так, як я хочу.

 

У.Т. Чому тоді в «Коломийках» фольклорні мотиви використовуються лише у вступах?

 

– Розумієте, джаз у коломийках можуть робити лише народні музиканти. Я радше джазмен і хотів створити, навпаки, коломийки у джазі. Взяти народні пісні, продемонструвати їх оригінал, а потім запропонувати свої варіанти тих само тем у сучасному ритмі й модному звучанні. Модному в тому розумінні, що мені сьогодні подобається, що я вважаю класним. Нам хотілося поєднати із сучасним сприйняттям вічне українське. Тому ми й одягнули на концерт вишиті сорочки та джинси. До речі, коли в основу власного матеріалу закладено національний колорит, тоді твій джаз стає цікавий і за кордоном. Бо виконати стандарти краще, ніж це роблять чорношкірі музиканти, не можливо – вони їх грають усе життя. А нашу музику там не чули.

 

 

– У нього є один 5-струнний безладовий бас Вадима Медвідя. Вадик працює в США на «Фадері» – басовій фірмі, що виготовляє найпрестижніші, найдорожчі інструменти. На них грають Ентоні Джексон, Метью Гарісон – популярні басисти першого ешелону зі своїм власним, упізнаваним стилем. Міллер, до речі, грає ще на джаз-басі 1972 року: модель так і називається «Маркус Міллер». Він її зараз трошки вдосконалив – видозмінив електроніку.

 

 

– Маркус розвинув усе те, що стосується „чорної” фанкової музики. Дійсно, в першому відділенні його концерту ми грали «Коломийки». Потім, представляючи публіці Маркуса, виконали присвяту – мою п’єсу «М.М.». А по тому добряче посиділи в ресторані. Нам обом цікаво було поговорити, дещо запитати один в одного. Маркус – без зайвого пафосу, високий музикант, він ще відкрита, тепла людина. Не було такого: приїхав метр – і стіна. Навпаки, тільки живий інтерес. Може, навіть я трошки „затиснувся” і десь стримував себе. Хоча спілкувалися з ним, як нормальні музиканти. Він мені дещо показував, я йому щось пропонував.

 

У.Т. Гарна тенденція до визнання і рівноправ’я. Враховуючи те, що хедлайнерами українських фестивалів все ще залишаються закордонні виконавці…

 

– Я згоден з вами, це болюча тема. Лідирують росіяни, в кращому випадку поляки. Важко бути пророком у своїй Вітчизні. Має пройти певний час, щоб наших музикантів почали бачити й сприймати за межами столиці. І щоб на українські фестивалі запрошували в першу чергу своїх – як це робиться скрізь. Звичайно, зірок теж на імпрези потрібно кликати – без цього не буде свята. Але погляньте, наприклад, на польські фестивалі – там переважно представлені місцеві джазмени. В Росії те саме. Тому „Jazz-Коло” було нами задумано для підтримки саме вітчизняних музикантів, серед яких є справді достойні митці, котрі мають свої програми, що не соромно показувати на міжнародних фестивалях. Гарні музиканти в Україні були завжди. Але дехто емігрував. Якщо ти професійно ставишся до справи, зрозуміло, тебе тягне туди, де більше фахівців, на яких ти можеш рівнятися. Зараз багато нашої молоді їде до США, Польщі, Прибалтики. Там є пристойні джазові школи.

 – Гарне запитання… Я не готовий на нього відповісти. Не все в моїх руках. Хоча, мені здається, зовсім не обов’язково виїжджати кудись на навчання. Я бачу, що українські виконавці, котрі на початку 1990-х тільки формувалися як музиканти, наразі стали зрілими професіоналами, вийшли на якісно новий рівень і можуть щось запропонувати. Я людина цього покоління, мені хочеться допомогти собі й друзям.

 

 Я прекрасно розумію: сидіти і чекати – ефірів на радіо, запрошень на концерти, зйомок кліпів – не має сенсу, бо такого не буде ніколи. Треба все робити самому. І коли ти створиш гідний матеріал – тоді з тобою почнуть про щось говорити предметно.

 

Можливо, проектів, які „з льоту” можна показати на „Jazz-Колі”, не так і багато – десь 5-10. Але їх треба показувати, щоб фіксувати і в аудіо, і в відео форматах. Компанія Comp music має на меті продавати записи українського джазу по всій Україні, в кожному обласному центрі, а також за кордоном. І наші DVD – шикарне демо для музикантів. Тому, якщо ти йдеш на „Jazz-Коло”, маєш усвідомлювати відповідальність. Якщо ти не впевнений у собі, краще того не робити.

 

 

[267]– Comp music, напевно, не дуже. Музиканти ж принаймні отримають диски. Головний „зиск” одержать слухачі.

 

 

– А як інакше? Рік-два – і ми трошки наситимо ринок продукцією. Тоді, можливо, у вітчизняних музикантів з’явиться робота, і гастрольне життя почне відбуватися. Я хотів би в Україні активізувати процес, аби своїх джазменів тут знали і чули більше, аби вони не лише їздили за нашими поп-зірками. Коли маєш гарний матеріал, ти не повинен розпорошувати зусилля і розділяти творчість на дві половини – для душі і для заробітку. Цілити і влучати потрібно в одне „яблучко”. Тоді швидше можна досягнути необхідного результату.