Дзеркальце, щітка для волосся й сніжна куля з єдинорогом

Культура
3 Липня 2024, 13:36

У полоні відростало волосся. На «Азовсталі» вона коротко постриглася, поголилася, точніше, щоб економити воду. Росіяни одразу прийняли її за снайперку через це, а ще й татуха з Бандерою, бо дарма їм пояснювати, що то тату з Лесею Українкою. У полоні волосся почало відростати. Води нема, мила нема, заплітали з подругами одна одну, скріпляли коси нитками, насмиканими з ганчірок (Заборонено! Покарана!). Мріяла про те, як звільниться, вимиє голову й купить різних гребінців. Мріяла у відповідь на пресинг на допиті: «Що ти робитимеш, коли звільнять? Кому ти там потрібна?». І знову згодом, уже серед своїх людей у камері: «Кажу: — От вийдем на свободу, куплю собі власну щітку для волосся! Віта сміється: — Лєрочка, 34 рочки. Ну нічого собі у тебе серйозні дорослі мрії!». Мама Валеріїного чоловіка передасть їй у палату для щойно звільнених полонених сумку. Там буде щітка з різнокольоровими зубчиками — найкрасивіша.

Навряд хтось із тих, хто бачив цю жінку на фото Дмитра Козацького (Ореста), зміг би забути її лице. Але знаємо її не лише з фото. Валерія Суботіна (Нава) — голос «Азовсталі», усе, що ми чули в тих відео про захисників, писала вона, збирала й складала історії. Валерія Суботіна — майорка Національної гвардії, пресофіцерка, фахівчиня із соціальних комунікацій, служила в пресслужбах полку «Азов» і Донецького прикордонного загону. 2020-го вона звільнилася зі служби, через стан здоров’я, її визнали обмежено придатною у воєнний час. Суботіна жила в будиночку в рідному Маріуполі з коханою людиною, планувала весілля й ремонт. З початком повномасштабної війни її мобілізували до «Азову». 5 травня в оточеній росіянами «Азовсталі» Валерія побралася зі своїм коханим, а за два дні овдовіла. 17 травня за наказом командування здалася в полон. Її обміняли 10 квітня наступного року.

Майже рік в ув’язненні, 327 днів полону.

Про рік полону вона написала книжку, яка так і називається — «Полон». Писати в полоні Валерія очевидно що не могла. Але потребувала того постійно. Книжка  спогади, не щоденники, вони фільтровані психологічно й стилістично. Мета книжки очевидна, і на ній акцентує сама авторка: вона є голосом тих азовців, хто й досі за ґратами, вона — нагадування, вона — спосіб їх звільнити. Вона делегує свій голос полоненим.

У «Полоні» є один герой-чоловік, авторка зве його Друг. Він тримає Наву за руку, коли їх перевозять у табір, він заспокоює, що їх, дівчат, напевно, швидко обміняють. Його вдома чекає наречена. Він теж із пресслужби. Вона намагається в Оленівці зв’язатися з ним, не виходить, бачить його, знеможеного, здалеку. У книжці Суботіна дає портретні описи людей, про яких розказує, вона називає їхні імена, позивні, рідні міста. Але не цього хлопця, не Друга. А це значить, що про нього не можна багато говорити. Значить, він усе ще в полоні… Дуже сильно. І бодай би то був просто літературний прийом, хай би то була лише література.

Але якщо ми зупинимося винятково на тому, що мета «Полону» — поінформувати й мотивувати спільноти, ми втратимо щось нескінченно важливе. Важливе зокрема й для літератури.

Читайте також: Не пиши «війна», напиши: («Тут були ми» Артура Дроня)

Книжку Суботіної складно аналізувати. По-людськи складно. Хай би що зараз  написалося, я прозвучу нетактовно й цинічно. Намагаюся-бо виміряти правилами текстопородження людський біль. Нава не потребує жалості. Та й у літературі це працює саме в такий спосіб: зрозуміти, як написана книжка, значить відчути те, заради чого її написали.

Магістральна тема полону (одна з трьох насправді) — ціннісна, ба навіть тожсамістна. Різниця між в’язнем і військовополоненим. Росіяни ставилися до полонених як до урків, змушували, зокрема, опановувати тюремну культуру (між серіями «Шуріка» і «Москва слєзам нє вєріт»). «Товаріші начальніки» ламали — і ламали грамотно. Вона жорстка, брутальна, ядуча й непокірна — на допитах. Вона з усіх сил не показує, де на неї можна тиснути. Нава повторить це в «Полоні» десятки разів: нема важелів впливу, нема родини, нема коханого, нема дому, навіть міста рідного й того вже нема (вона ще не знає, що, поки була в полоні, втратила єдину рідну людину — бабусю). Вона вимагає ставлення до себе як до військовополоненої. А потім — у її камері є одна сліпа цятка, де можна сховатися й ридати в паніці, у повній готовності накласти на себе руки після допиту, що ледь не закінчився груповим зґвалтуванням. Це було за місяць до обміну.

Що значить тату? Питання звучить на кожному допиті, виснажливе питання. Роздягають, роздивляються, фотографують, мацають. Знову питають. Тату — спосіб контролювати межі тіла, означити себе в процесах деперсоніфікації. Я закінчуюсь там, де квітнуть волошки на потилиці, якось так, усе, що за тим, — не я (у Нави на потилиці волошка, що стало ще одним способом принизити її. «Ето ти тут васільок?», — казали). Різниця між в’язнем і військовополоненим лежить якраз у полі контролю, не влади, саме контролю. І спосіб контролювати себе в ситуації, де тебе позбавляють можливості впливати на своє життя. І різниця між тим, щоб усвідомлювати себе, і тим, щоб переживати примус — щохвилини рік поспіль.

Коли Нава пише й розказує про тату, то їй не йдеться про прикраси на тілі. Вона цієї миті міркує про ще один вимір контролю — тут: над тілом. До речі, у росіян, як допитують, теж є тату, вони їх мусять закривати одягом і пальчатками. Вона свої змушена демонструвати. Нава пояснює тату, але тільки нам — це розмова між своїми для своїх. Вона послаблює самоконтроль поруч із нами — з читачами, яким довірилася. «Найбільша спокуса лишитися собою». Таким було останнє татуювання перед великою війною.

Здатися в полон — найголовніша помилка її життя. Нава про це скаже, і то не з пересердя. Так уже говорить Суботіна, яку обміняли і яка намагається адаптуватися до життя після, переживаючи панічні атаки щоразу, як уночі повз її двері хтось іде коридором. Це достойний полон, коментували наказ тоді. Це полон, відповідає вона зараз.

У камері в Оленівці (Нава до вересня була в Оленівці, зокрема під час теракту) у полонених дівчат є розвага. Вони «телефонують» по кишеньковому дзеркальцю, що чимсь нагадує мобілку-розкладушку, це пудрениця якась, певно, чи палетка, там, де мала б бути косметика, вони уявляють кнопки телефона. Дівчата дзвонять всім підряд: від командира Редіса до президента Зеленського, розповідають про хліб, тутешніх котів і вертухаїв. Те дзеркальце вона знайшла на «Азовсталі», коли після поранення вийшла з бункера на поверхню, наражаючи себе на небезпеку під обстрілами. Вона потребувала того дзеркала там, потребує і тут. Нава пише: «Саме здаюся, бо я там собі й правда подекуди подобалася. Вже зараз, дивлячись на фото з обміну, розумію, що ледь пережила те все». Те дзеркало в неї — не для того, щоб упізнавати у відбитку себе. Тим часом вона в камері говорить до загиблого чоловіка, з ним — з Андрієм — починає згодом говорити і її співкамерниця-подружка, вона підтримує ілюзію(?), якою живе Нава.

Читайте також: «Триматися, шукати людей, допомагати іншим – і тоді буде легше». Як рідні розшукують полонених та зниклих українських військових

Одне з повторюваних питань на допиті: що значить її позивний. І це ще одна вісь, на якій тримається полон. В одній людини сходяться різні світи, вона переживає їх одночасно й дуже інтенсивно. В «Азові» її звали «братиком», за позивним — рідше, але тут, у полоні, вона про себе говорить через позивний (подруги звертаються до неї на ім’я). Суботіна розказує: позивний вибрала випадково, треба було швидко підписати статтю. Подумала про символіку тризубу, про трихотомію, що він втілює, — Нав, Прав і Яв. І стала Навою — візитеркою з мороку, потойбічною істотою. В основі тризубу — якраз Нав. З Наві можна повернутися, знаєте? Людина потрапляє в Нав після фізичної смерті, але повертається назад у Яв для переродження. Якщо знатиме закони Праві — себто пізнає принципи буття. «Що значить позивний?», — питають її на допитах. «Нічого для вас хорошого», — відповідає. Її ім’я, котрим вона себе нарекла, тут — щось із галузі містичного вірування, а може, власне й віри.

Її Бог-на-війні — неспроможний, бог, який не спроможний захистити свої творіння, не навчився ще. Щось типу могутнього розуму, що вигадує годинник замість того, щоб винайти час. Вона молиться за побратимів на «Азовсталі», вони гинуть, вона молиться й торгується з богом за життя наступного бійця. Вона просить допомоги в покійного батька, обіцяючи тому натомість відмолити від пекла. «Бог дивився й мовчав». Її богу заважають чути молитви тюремні ґрати. Важливе послання «Полону»: страждання не укріпляють у тому, що ми звемо християнською вірою, це просто страждання, людина не стає від того кращою і ціліснішою, «ніякої глибинної філософії». «Та то Бог тебе неправильно розуміє», — жартує Віточка, сусідка по камері.

Системне насилля, насилля як система — третя опора «Полону».

«Ти казав мені: краще завжди бити першою. Ти вчив мене не бити дівчат, і я ніколи не била, хоча сам ти робив це регулярно. Але хіба без перелому — то удар? А якщо з переломом, коли тебе розізлили, то це ж не рахується? Так само мені потім казатимуть і росіяни…» Свою розповідь про перебування у в’язниці Нава починає зі спогаду про батька. Він бив її, люто. Радянський військовик, звільнений з армії, не зміг дати собі ради «на гражданкє», пив і виміщав невдоволення на доньці. Вона його згадує, бо їде на схід, бо повертається туди, звідки втекла-врятувалася підліткою, бо її знову будуть бити. Але якщо не вбив батько, то й ці не зможуть.

Перебування в полоні скидається на кумуляцію зла, коли помножується все зло, якого тобі завдали протягом життя, на те, яке переживаєш нині. Але не це воно, не лише воно. У пережитому досвіді насилля автогероїня «Полону» шукає мотивації та прецедент: не зламалася тоді, уцілію і зараз. Ніби можна натренувати й виробити якийсь імунітет проти зла.

Подруга Ксюша в камері питає, що б хотіла Нава в подарунок на Новий рік. Нумо мріяти! Вона відволікала дівчат від безнадії такими забавками. Тільки не можна казати, що хочеш додому. Нава мріяла про сніг, то загадала снігову кулю — іграшку, яку потрясеш і сніжинки падають… Але на що? Не могла собі уявити, що має бути всередині кулі. Після обміну й реабілітації проходила комісію і в лікаря на столі побачила таку іграшку. Там усередині був єдиноріг, незрозумілий, непотрібний, ні на що не придатний, просто такий, як є. Саме таке вона собі й уявляла… Тільки чомусь у цій щемкій сцені мені згадалися не смішні глітерні одноріжки, а той страшнючий єдиноріг із Біблії, який служить знаряддям відплати.

Можна зрозуміти, придивившись уважно, як написаний «Полон» Валерії Суботіної. І для чого він написаний, теж можна зрозуміти. Навряд варто й пробувати зрозуміти досвід, з якого писалася ця книжка. Та для початку варто просто (а це непросто) бути поруч, а це значить: читати, і думати, і знати.