Девід Бекгем прорекламував бритви під пісню гурту «ДахаБраха», і каламутною поверхнею медіапростору прокотилися хвильки гордості. Ах який пречудовий гурт! Які талантиська родить українська земля! Воно то так, але виходить, що півтора десятиліття активної творчості ще не привід, щоб тобою пишалися співвітчизники. Багато концертів і фестивалів, гастролі Європою, США й Австралією, шість записаних альбомів — це таке, а ось коли під уривок твоєї пісні сам Бекгем поголиться, то вже маєш свою мить слави. І таких прикладів хоч греблю гати. Варто черговому іноземному модельєрові пофантазувати на тему вишиванок — й український Facebook уже спливає слізьми замилування. Варто якомусь британському співакові зняти свій кліп у Києві — це відразу потрапляє в національні ЗМІ. Не люблю згадувати класиків всує, але тут таки пригадується Шевченкове:
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Неприємно, але чи може бути якось інакше? Ми живемо в часи змін, коли голова натурально йде обертом. Десятки років, якщо не століття, Україна скніла на периферії історії, а тут на тобі, як усе закрутилося, і передусім зламалися наші уявлення про самих себе. Найпромовистіший приклад — армія, із якої ще п’ять років тому кепкували навіть фанатичні патріоти. А тепер маємо і «кіборгів», і добровольців, і волонтерів, і ще ціле сонмисько тих, із кого не особливо кепкують навіть сєпари. Україна раптом стала для нас незвіданою землею, яку доводиться відкривати наново, чудуючись її дивами й лякаючись її жахіттями. Бо, по правді, жахіть у нас також вистачає: згадаймо лише вбивство Ноздровської, обставини якого лякають більше, ніж голлівудський трилер. Тому що монстри з екрана не виповзають ніколи, а от на місці Ноздровської мав шанс опинитися чи не кожен із нас. Звідси й наші проблеми з колективною самооцінкою: з одного боку, Україна — це майже Град Божий, хіба що злегка корумпований, а з другого — заповідник кафкіанського абсурду й усіх можливих лих.
Власне, такою двоїстою та неоднозначною є кожна людина, у якій намішано всього та ще й у мінливих пропорціях. А щоб ми не з’їхали з глузду, вибудовуючи свою самооцінку, Творець спростив нам завдання, узалежнивши її від чужих оцінок. Це те, що соціологи та психологи називають теорією «дзеркального Я»: ми здаємося собі такими, якими нас вважають інші, особливо ті, кому довіряємо й чию думку вважаємо авторитетною. У певному сенсі це працює й на рівні цілих суспільств. Вдивляючись у криве дзеркало, котре підставляла нам Москва, ми бачили себе «потешными хохлами» — недоладними, вайлуватими селюками, які вважають своє «затейливое, певучее наречие» окремою мовою, а себе — окремим народом. Переставши довіряти москалям, ми стали придивлятися, що там видно в європейському зерцалі, і тішимося, бачачи в ньому щось приємне.
Читайте також: Пам’ятаючи про реванш
Уже сам факт, що ми в ньому відбиваємося, значить для нас багато. Бо раніше нас для Заходу взагалі не існувало. Пам’ятаєте, як обурювалися наші туристи, коли іноземці не знали, що то за така Україна? І як тепер приємно, коли нас не просто помічають, а й навіть іноді відрізняють від наших російських небратів. Тому й найдрібніші знаки визнання мають для нас отаке велике, іноді відверто гіпертрофоване значення. Українці не фанати Бекгема й далеко не всі, хто порадів за «ДахаБраху» у Facebook, задали собі клопоту послухати бодай один із п’яти альбомів гурту (про те, щоб купити його, я взагалі мовчу). Але річ не в Бекгемі й не в гуртові «ДахаБраха» — важить сам факт: черговий представник західного світу підтвердив, що ми є й це щось для нього варте. Хай то навіть 60-секундний уривок з української пісні.
Те, що ми задивляємося в нове дзеркало, цілком нормально, але й вивчати себе також не завадить. Бо в Україні чимало гуртів, краще знаних у Європі, ніж на Батьківщині. Не кажучи вже про письменників, науковців і всіх інших, ким ми маємо повне право пишатися. Та й, зрештою, не все зводиться до гордості: іноді треба музику просто слухати і просто кайфувати незалежно від того, що про неї думають інші.