Малими тиражами
Фіни здобули незалежність. І це не видається випадковістю, якщо взяти до уваги, що вже на 1898 рік лише в Гельсінкі виходили, за підрахунками Ольгерда Бочковського, 83 періодичних видання, тоді як загалом по країні – 168. Тобто один часопис припадав на 13 тис. мешканців. На рубежі ХІХ–ХХ століть фіни мали 20 щоденних газет, 21 виходила тричі на тиждень, 32 – двічі, стільки само було тижневиків. Столичні газети мали наклад 12 тис., а провінційні – 7–8 тис. примірників.
На Наддніпрянщині перший щоденний часопис з’явився лише 1906-го, і в нього налічувалося від двох до трьох тисяч передплатників. А підросійських українців було вдесятеро більше, ніж фінів. Може, мав рацію В’ячеслав Липинський, пишучи у своїх знаменитих «Листах до братів-хліборобів», що насправді 30 млн підросійських українців – фікція і ми маємо числити їх якраз за тими двома-трьома тисячами передплатників «Ради». В 1905–1914 роках у Наддніпрянській Україні виходило лише 40 україномовних періодичних видань. З них тільки близько десятка видавалося рік або більше. А переважна частина були рептильками, які виходили по кілька номерів і відразу зникали.
Причиною закриття був банальний брак передплатників. Так, царська влада тиснула на українських читачів, ставила їх на олівець жандарма, попереджала про можливі утиски. Але такі проблеми мали й фіни, поляки, прибалтійські та кавказькі народи. Однак ті все ж розуміли необхідність підтримувати національну пресу, бо, поки вона є, можна говорити про існування їхніх націй.
Тиражі тогочасних періодичних українських видань були напрочуд малими. Дивовижно, але такий журнал, як «Киевская старина», який справедливо називають енциклопедією українського життя і в якому друкувалися не лише історичні дослідження і документи, а й усі класики української літератури, за спогадами Сергія Єфремова, мав у 1901 році наклад лише 300 примірників. На момент його закриття у 1907-му завдяки збільшенню рубрики публіцистики та красного письменства він зріс у передплаті до 700 екземплярів.
Такі самі цифри мали в той час майже всі українські журнали. У «Нової громади» 1906 року було тих-таки 400 передплатників. У видання для російськомовних українців «Украинская жизнь», яке в Москві редагували Симон Петлюра та Олександр Саліковський, попри доступну для більшості української інтелігенції російську мову, було лише 800 передплатників, усі роки свого існування воно перебувало на межі банкрутства. Тієї української інтелігенції налічувалося так мало, що утримувати цей періодичний орган вона була неспроможна. А російській публіці, для інформування якої журнал, власне, і створювався, українське питання було зовсім байдуже. «Літературно-науковий вісник» (ЛНВ) мав дещо кращі показники, бо вважався всеукраїнським (підросійським і підавстрійським) виданням. У київський період свого існування в нього налічувалося до півтори тисячі «пренумератів», але переважно за рахунок передплатників галичан. Наддніпрянців знову ж таки було лише близько 700 читачів.
Читайте також: Право на критику. Роль преси в суспільному та політичному житті
База передплатників була такою вузькою, що кілька видань не могли проіснувати поруч, бо їх передплачували одні й ті самі люди. І коли Михайло Грушевський переніс до Києва ЛНВ, мусили припинити своє існування і «Нова Громада», і «Киевская старина». Усі ці журнали були дотаційними, і якби не кошти українського промисловця Василя Симиренка, то й остання закрилася б ще у 1880-х. Щороку йому доводилося докладати в бюджет видання до 15 тис. руб. на покриття видатків, не забезпечених передплатою.
Коштом меценатів
Зі скасуванням після першої російської революції 1905–1907 років дії Емського указу 1876-го функцію альтруїстичного жертводавця на українську щоденну пресу перебрав від Василя Симиренка Євген Чикаленко. До жовтневого маніфесту 1905-го Ніколая ІІ перспектива малювалася райдужною. Діячі українського руху думали, що всі суспільні проблеми гніздяться в репресивній політиці царату і, тільки-но вона припиниться, українці відразу кинуться передплачувати довгоочікувану українську пресу. І вже відразу новопостала «Громадська думка» матиме 100 тис. передплатників і зіпнеться на власні ноги. Однак реалії виявилися не такими оптимістичними. У першій половині 1906-го вона мала 4093 «пренумерати», у той час як на друге півріччя залишилося лише 1509. Більшість передплатила «Громадську думку» тільки на один – три місяці й лише 500 «відчайдухів» – на весь рік.
Меценат Євген Чикаленко потрапив у патову ситуацію. Він був ініціатором видання, яке не мало жодних шансів вижити коштом українського суспільства. Газета давала страшні дефіцити впродовж усього часу свого існування і під першою назвою, і під другою, коли виходила в 1906–1914 роках уже як «Рада». Бюджет видання становив близько 30 тис. руб. на рік. Передплата забезпечувала третину суми, а решту хтось мав покривати з власної кишені. І ніби не так багато й вимагалося для цього – мати стабільних 3–5 тис. передплатників на рік. Але такої мізерної кількості їх не знаходилося на 30-мільйонну націю від Збруча до Малинового Клину на Далекому Сході.
Західна Україна в рахунок не йшла. Там був свій щоденний часопис «Діло», що виходив від 1880-го і мав 3 тис. передплатників. Його утримувало західноукраїнське суспільство, хоча це обходилося й недешево. Євген Чикаленко писав у своєму щоденнику, що «Діло» – найдорожча у світі газета, бо її передплата коштувала 18 гульденів, у той час «Рада» – 6 руб., а збільшенню тарифів заважало переконання, що її і так передплачують бідні селяни, а отже, підвищувати їх аж ніяк не можна. Не допомогли й безпрецедентні бонуси для читачів – книжка Миколи Аркаса «Історія України», яка сама по собі коштувала в дешевому виконанні півтора рублі, тобто чверть вартості усієї передплати на «Раду». У пізніші роки таким бонусом стало петербурзьке видання «Кобзаря» Шевченка. Але на зростання передплати ці акції майже не впливали. Євген Чикаленко звертався до керівників українського руху на Галичині, щоб організувати передплату «Ради» через читальні західноукраїнських «Просвіт», однак там її замовило лише 70 нових читачів. Чикаленко із сумом констатував, що галицьке «Діло» не передплатило б навіть стільки наддніпрянців.
Індикатор національної свідомості
Між тим такі самі селяни передплачували «Діло» й на Галичині, але їх до цього спонукала пропаганда місцевих греко-католицьких панотців і «Просвіт» – вони мали за зразок польську пресу, яку утримувало польське суспільство. Можливо, тому й успіхи західних українців у визвольній боротьбі були більшими. Місто і село демонстрували зразки самоорганізації, більшовицький радикалізм не пудрив мізки простому селянинові. Галичина не знала анархії та отаманщини, міста не стали переважними осередками неукраїнської ідеї, як це склалося в підросійській Україні. Власна національна преса привчила українця-галичанина до громадянського життя, до самоорганізації, до розуміння суспільної цінності національного чинника.
Але Євген Чикаленко виявив свій незламний характер, до кінця був вірним власному переконанню, що нація, яка не має своєї хоч би однієї щоденної газети, не заслуговує називатися нацією. У листі до Петра Стебницького він небезпідставно писав, що, коли селяни привчаться читати російськомовну пресу, українська справа пропала назавжди. Щороку він відрізав шмат свого поля біля села Перешори на Херсонщині й продавав його, щоб отримати потрібні 10 тис. на покриття витрат. Ще 10 тис. давав з власної кишені Василь Симиренко. У 1911-му ніби крига скресла, «Рада» перевалила в передплаті через магічні 3 тис. Лише на шостий рік свого існування єдина підросійська україномовна щоденна газета мала 3,5 тис. «пренумератів».
Перший рік видання «Ради» зруйнував стереотип абсолютної цінності демократії в сенсі переваги бідності над заможністю. Він продемонстрував ту прописну істину, що культура потрібна не так деморалізованим нестатками й злиднями селянам і робітникам, як передусім прошарку, що вирвався з матеріальної залежності від щоденного заробляння на кусень хліба (тобто, так званому середьому класу). Якщо людина завдяки працелюбності й освіті піднялася над сірою неписьменною масою, то лише вона й цінуватиме свої періодичні видання та даватиме на них тяжко зароблений гріш, коли останній не відривається від потреб прогодувати себе і родину. А між тим провід українського національного руху поставив на бідного селянина, потураючи його бажанню відібрати землю в заможних верств населення.
Чикаленко писав із цього приводу Стебницькому: «Ми, рахуючи на селян, на голоту, дешево пустили газету та взяли такий тон, що вооружили проти себе всі заможні верстви, а селянство не виписує, бо неграмотне, а коли й грамотне, то не доросло до національного питання… Вона [газета] взяла гострий тон проти бюрократії, панів, попів, а через те адміністрація її видирає по селах, карає тих, що її виписують, попи не дозволяють її виписувати дякам та учителям; пани вважають її революційною, отождествляють українство з «гайдамацтвом», а селяни, т. є. «гайдамаки», нічого в ній не розуміють…».
Лише у 1907–1908 роках Євген Чикаленко, Михайло Грушевський і Володимир Леонтович стали на позицію, що необхідно завойовувати міські буржуазні елементи і що лише від них піде національна свідомість у село. Було вирішено видавати газету не для народу, а для дрібної інтелігенції: вчителів, фельдшерів, писарів, дрібних чиновників тощо.
Довгостроковий ефект
Проблема з розумінням важливості українських друкованих видань стояла досить гостро, і не лише серед неписьменних селян – самих носіїв мови, а й поміж інтелігенції. Несприйняття заможними верствами українського правопису було перед революцією 1917-го поширеним явищем. Приміром, священик із села Кононівка (сучасна Черкащина. – Ред.) отець Максим розповідав, як його навчив читати українською 15-річний хлопець, бо сам він спочатку не зміг правильно прочитати газету і подумав, що в ній пишуть по-болгарськи чи по-словацьки. У молодості піп брався за «Кобзаря» й усе там розумів. Але «Рада» повикидала «ы», і йому стало важко.
У листі до Стебницького Чикаленко скаржився, що «трудящі маси», для яких задумувалася «Рада», майже цілком байдужі до неї: «Кажуть, що вона печатається не такою мовою, «як у нас в селі балакають», що їм російську газету легше читать». Потрібен був час на призвичаєння до літературної мови, якою видавалася газета. Через це і не збільшувалася кількість її передплатників. «Нема таких геніїв слова, – писав Євген Чикаленко, – які б захопили читача, яким він простив би сю мову. Нашу газету ведуть середні люде, а через те й газетка сіренька. Се нормально в часи, коли вже мова в газеті не звертає на себе увагу, коли читач вимагає тільки свіжих вістей, а нам треба давать і свіжі вісті та ще на такій мові, щоб вона була зрозуміла, рідна, не різала вухо. А тим часом «рідною мовою» можна тільки писать белетристику та й то з народного життя, а газетна мова ширша, вона наближається до наукової, а ця мова для публіки чужа, а не «рідна».
Попри труднощі, «Рада» робила великий внесок у пробудження національного почуття українців. Євген Чикаленко згадував, як у Полтаві Володимир Короленко здивовано відзначив, що звичайні наглядачі місцевих шкіл між собою говорять літературною мовою, а не російською, пояснивши йому, що стали так спілкуватися під впливом «Ради». Це переконало письменника, що українська справа – то не видумка інтелігентів, а глибоке народне бажання. У ресторані київського готелю «Континенталь» офіціант на запитання російського поміщика, якої той національності, відповів, що є українцем. І такого переконання він набув, читаючи газету «Рада»
Ситуація з виходом часопису підтвердила ще одну аксіому: національна газета може існувати лише в респектабельному суспільстві, де шануються консервативні традиційні цінності, де є заможний середній клас, де в повазі еволюційний розвиток суспільства, а не революційна істерія, заклики до «грабіжки», «шаріковщини», «експропріації експропріаторів». Воля натовпу і демагогів-горлопанів не може бути понад права статечного поспільства, котре ґрунтується на повазі до приватної власності на землю, на здоровому індивідуалізмі, який і творить громадянське суспільство з порядних людей-продуцієнтів, котрі в ньому задають тон, а не плебеї-безбатченки з облудними гаслами рівності в бідності. Такого суспільства Наддніпрянська Україна на той час не мала. Вона його могла збудувати, але не встигла.
Березнева революція 1917 року звільнила приспані національні сили. У Києві протягом березня-квітня виникли аж три щоденні газети трьох найбільших політичних сил: «Нова Рада» соціалістів-федералістів (колишніх центристів-тупівців), «Робітнича газета» есдеків і «Народня воля» есерів. Сукупний тираж цих видань доходив до 25 тис., що вже давало підстави говорити про масовий характер українського національного руху. Але для абсолютного оптимізму було ще далеко. У чорносотенного, монархічного і «єдинонеділимського» «Киевлянина» була передплата, яка дорівнювала сумарному тиражу всіх щоденних українських газет Києва. А ліберальні російські часописи на кшталт «Киевской мысли» мали наклад, що також був на рівні «Киевлянина».
Але чи варто нам сьогодні кидати каміння в тих українців, що створили 100 років тому «Раду». Читаючи ту газету, яку так багато критикував Євген Чикаленко за брак журналістського таланту, примітивність трактування важливих суспільних проблем, відсутність талановитої сатири тощо, відразу спадає на думку порівняння із сучасним станом періодичної преси в Україні, де лише за останній рік відбулося різке зменшення частки україномовних видань (з 50,4% до 28,7%).