Либонь мало хто спростовуватиме, що дзеркало уможливлює розвій нашої свідомості й означує потребу чіткого розмежування: себе, іншого та світу в цілому. Поза тим, воно дозволяє збагнути відмінність між дійсним і відображеним, без чого людина ніколи не досягає самоідентифікації й не зможе себе критично оцінити.
Дзеркало як символічна матриця бентежить наш розум. Досить пригадати як знітився міфічний Нарцис, коли вперше вгледів своє віддзеркалення. Самоспоглядання в люстрі передбачає неабияке розумове налаштування, щоб утямити в який спосіб Я відрізняється від Іншого. Серед істот тваринного світу лише шимпанзе виявили схильність до подібної самоідентифікації, щоправда без ґрунтовного психологічного структурування себе. Щорана людина обдивляється в свічаді, щоби виконати акт самоідентифікації. Родольф, герой твору Теофіла Ґотьє «Ця і той, або Молоді французи, пойняті пристрастями», позирає щоднини в люстерко задля впевненості, що в нього не виросли роги. Тут дзеркало виступає гарантом цілісності особистості. Бо ж людина має не одне, а чималу кількість облич, утілених за допомогою міміки та гримас. До речі, існують і альтернативні форми подібного самовідтворення, як-от автобіографії й автопортрети.
Проте дзеркало не завжди існувало в тому вигляді, як ми знаємо його тепер. Людина віддавна споглядала в каламутній воді чи начищеному до блиску металевому посуді свого двійника. А перші скляні свічада були настільки недосконалі в створенні оптичних ефектів, що можна було вгледіти радше когось іншого, аніж себе.
Читайте також: Чи будемо ми історичним народом?
Кажуть Сократ підохочував молодь приглядатися в люстро: якщо хтось є гарним — слід чинити у відповідності до власної подоби, коли ж не дуже — скрадати доладним вихованням вади. Свічадо — це ліки від гонору й засіб спізнати себе. Кожен пияк зуміє узріти свою потворність у дзеркалі, бо фізичні й моральні вади у віддзеркаленні зближаються. Неспроста давні греки помишляли, що дзеркальне відображення здатне бодай вихопити душу людини.
Платон був чи не найпершим мислителем, хто міркував про природу дзеркального відображення. В «Тимеї» (46в) є опис ока як сонця, котре випускає промені, які при зустрічі з потоками денного світла оприявнюють певні образи. А в теорії математика Евкліда, розвинутій згодом астрономом Птолемеєм, людське око теж випромінює специфічні промені, котрі досягають об’єкта й повертаються назад, несучи інформацію про колір і форму спостереженого. Хоча набагато раніше Демокрит висловлював протилежну думку: це об’єкт випромінює потоки схоплюваних оком видимих образів. Так чи інак, а в античності вірили, що за допомогою мініатюрних легковагих тілець на поверхні ока відбивається предмет, на якому, своєю чергою, теж лишається відбиток ока. Ось чому міфічний василіск здатен своїм отруєним поглядом вбити самого себе.
Що ж до дзеркального відображення, то воно не стосувалося жодної реальності. Його було не вхопити ніякими відчуттями, звісно окрім зору. В «Державі» (Х, 596) Платон ганить оманливість дзеркального відбитку, покладаючи так: реальна істота та її ірреальний двійник нетотожні, попри доволі точне копіювання. Віддзеркалення відповідає іншому рівневі пізнання безтілесного й побудоване на аналогіях. Воно не спричиняє потоку тонких тіл, а звільнює розум від чуттєвого сприйняття. Та на відміну від тіней у його «міфі про печеру», віддзеркалення є не оптичною ілюзією, а знаком, вираженням чогось таємничого й незримого. Згодом і Плотин розглядає чуттєво сприйнятий світ як дзеркальне відображення, на якому позначаються вічні форми, а тіло — то лише відбиток душі. Як висновок: не треба піддаватися звабам видимості.
Знак, своєю чергою, потребує витлумачення. Неспроста Артемідор у «Сонникові» пише про гадання та передбачення за дзеркальними образами. Про останні згадує й Аристотель у «Метеорологіці», описуючи людину з поганим зором, яка в тумані чи вогкому повітрі, ніби в свічаді, здатна угледіти свого двійника. Крім того, власне відображення було ознакою самоперетворення. Павсаній розповідає, що при вході до храму Зевса Лікейського в Аркадії стояло люстро. Всяк, хто глянув у нього, бачив щось незрозуміле. Ймовірно, він мав постати перед богами в цілковито іншій подобі, в якості нової особистості.
Зрештою, переображення — вагомий пункт конструювання особистості. Халепа, в яку втрапив Нарцис, полягала саме в тому, що він удовольнився нехитрим відбитком самого себе, знехтувавши коханням німфи Ехо й за це був покараний Немезидою. Він зрікся взаємин із Іншим, через які постає власне Я. Дещо відмінний варіант бачимо в історії про Персея. Тут дзеркало вже постає як оберіг. Адже непряме (дзеркальне) споглядання захищає героя від смертельного погляду Медузи Горгони.
Читайте також: Тінь: драматургія подвоєння
У середньовіччі за люстром закріпилася не лише ознака всевидячого предмета, але й того, що навіює тривогу та страх. Справді, воно не імітувало дійсність, а якось обертало її. Приміром, права рука в ньому ставала лівою й навпаки, а образ і подоба не збігалися. Виникали питання: де перебуває справжній образ і чи можна прослизнути крізь дзеркальну сферу в протилежний світ? В кожному разі, всі явища видимого світу були подобою світу неявного. Як стверджував Тома Аквінський: лицезріти щось у свічаді означає оприявнювати причину в наслідку, де схоплена подібність.
Бог створив людину за власною подобою, але гріх скаламутив цей образ. Тому життя належало звіряти з Біблією, яку в «Книзі притч Соломонових» названо довершеним і незаплямованим дзеркалом. Але апостол Павло прирівнює житейське людське знання про Бога до викривленого образу, відображеному в дзеркалі (І, Кор., ХІІІ, 12). Натомість Псевдо-Діонісій Ареопагіт говорить, що ангели народжені зі згустків світла, взятого з Божественного джерела. Людина, котра очиститься від скверни, теж нагадуватиме чисте ангельське свічадо. На підставі подібних уявлень виникали ідеальні портрети християнських праведників, явлених для наслідування.
В духовній літературі тема дзеркала пов’язувалася з аналогією та подібністю, наслідуванням і пошуком морального вдосконалення. Тепер душу порівняно з Богом, бо вона є його віддзеркаленням: виходить із нього і повертається до нього. Дивлячись собі в душу, людина займається самопізнанням, яке треба вважати сходинкою до Бога. Втім, нехитре уподібнення й наслідування є надто хитким і подвійним. Бо ж Сатана паразитував на подобі Господа. Саме х цієї причини Данте поміщає Нарциса в Чистилищі з фальшивомонетниками: той виказує любов до ілюзії й обману. Стає зрозуміло чому одним із перших дорікань шанувальникам дзеркал був закид у створенні ворожбитських видив, а в іконографії люстро зображали в образі мавпи, яка наслідує все довкола.
Відродження суттєво переробляє дзеркальну тематику, позаяк ключова інтенція пізнання спрямована на віддзеркалення неозорості Всесвіту. Людина за сприяння дзеркального інструменту здобуває шанс дистанціюватися від світу, позирати на все здаля й розцінювати. Дзеркало вносить поділ між речами, породжуючи несхожі ландшафти візії. Для Ніколая Кузанського Бог схожий на незаплямоване люстро, де нараз перебувають, збігаючись, протилежності.
А ось іще ренесансна цікавинка — автопортрет Альбрехта Дюрера, де він відтворив себе в анфас під видом Христа. Зазвичай було заведено писати автопортрети в три чверті оберту, натомість художник ставить себе віч-на-віч із глядачем, позначуючи свою тотожність із Спасителем. Така дзеркальність символізує «лобове зіткнення», своєрідний діалог із собою.
Тим часом, у Себастьяна Бранта свічадо стає прикметою глупства. Він показує блазня, що витріщається на власне відображення; чепуруна, який красується в люстрі; стариґана, котрий мнить себе мудрагелем; кралю, що ніяк не намилується собою, сидячи на колоді, яку розпалює диявол. Ці безумці не тримають у пам’яті побаченого й ладні безперестанку зачаровуватися власним відображенням.
Аж ось почали з’являтися пласкі свічада. Якщо в опуклому дзеркалі світ поставав немовби з багатьох точок зору, подаючи сферичне, хоча й дещо деформоване видовище, то пласке відбиття було вельми точним, утім звужувало виднокіл. У філософії така позиція готувала погляд критичний і дискурсивний. Люстро ставало ревізором, який звіряв точність. Але пов’язаних із ним викривлень спекатися так і не пощастило. Попри це, воно залишалося вкрай манливим інструментом. Особливо ним любили в своєму фаховому житті користуватися живописці. Так, після опису майна Веласкеса стало відомо, що він мав понад десяти дзеркал. В своїх роботах і Рембрант полюбяє бавитися із ілюзіями свічад: малюючи автопортрети, він відтворює себе в подобі жебрака чи біблійного царя. Отже, дзеркало стає пристанищем раптової появи перетвореного образу, сказати б, двійника.
В добу становлення дослідного природознавства люстро використовують як площину відображення механічних явищ і процесів. Як зіронізував Морис Мерло-Понті, Декарт помітить себе у дзеркалі лише якщо зв’язок подібності забезпечить йому його думка. Тому поволі віддзеркалення втрачало приписувану раніше магічну силу.
Надалі люстерко стає засобом соціальної адаптації: в нього дивляться не стільки для того, щоби вхопити достеменні ознаки власного Я, а щоб сконструювати такий образ себе, що був би прийнятним, презентабельним, а зрештою очікуваним для суспільства. В дзеркалі хочуть побачити суспільну маску. Парадоксально, але важливою стає не тільки істинність, а й удаваність. Хоча дивитися публічно в люстро вважалося непристойним. Приміром казали, що свічадо позбавляє жінок сором’язливості. Проте й не дивитися на себе взагалі теж не годилося: той, хто не спостерігає за собою — просто не існує. Дзеркала і портрети продовжують бути взаємозамінними речами. Ба більше, з XVIII століття попит на портрети тільки зростає: чим частіше людина обглядає своє відображення, тим дужче їй кортить бути відтвореною на полотні. Сьогодні цю роль виконують фотографічні зображення — селфі.
Та які б закрути в історичній долі дзеркала нам не відкривалися, тепер годі позбутися його чи не конститутивного атрибута: бути не просто засобом спостереження, оцінювання, осмислення (подвійна гра слова «рефлексія» — віддзеркалення й розмисел) або фантазування, але й змінювання того, хто в нього зазирає.