У світі, де складно чекати на дива, залишаються люди, які попри все творять їх у найбільш переломні часи. Вадим Михальчук — один із таких. На початку російського повномасштабного вторгнення він вступив до лав Збройних Сил і за час служби встиг створити і подарувати іншим не одне диво. Зокрема Вадим урятував і знайшов прихисток для багатьох тварин, деяких навіть прийняв до своєї маленької сімейної «ферми». Уже рік як він шукає баланс, піднімається після кожного падіння і продовжує вірити у дива в протезувальному центрі «Superhumans».
Крок перший. Знайомство
19 листопада 2025 року, 12:00. Похмурий, вітряний ранок середи. Зайшовши в хол «Superhumans», бачу на позір суворого чоловіка в сірій футболці та спортивному костюмі, що сидить на м’якому диванчику тілесного кольору. Поруч — милиці: чоловік іще очікує на новий протез, тож поки мусить підтримувати ходу. В пошуках місця для розмови піднімаємось на десятий поверх — звідси можна побачити частину містечка Винники.
Сідаємо у дещо похмурому малоосвітленому приміщенні. Вся суворість, здається, стирається — я бачу обличчя усміхненого чоловіка з ясними світлими очима. Фотографка націлює об’єктив у бік диванчика. Хочу відійти — адже герой у центрі історії. Та Вадим просить залишитись і всміхається: так, мовляв, буде природніше.
Пан Вадим у війську
У «Superhumans» Вадим опинився після поранення, яке отримав під Бахмутом 21 вересня 2024 року. Під час виведення з позицій дорогу для евакуації замінували росіяни. Військовий наступив на одну з мін і втратив частину кінцівки. Початок реабілітації провів у Дружківці, затим у Дніпрі, де йому ампутували ногу. Згодом потрапив у «Superhumans».
— У «Superhumans» уже я коріння пустив.
Зараз Вадим практикує ходьбу на тренувальному протезі, поки фахівці підбирають для нього зручніший. Робить «перші кроки, як у дитинстві». Перший протез, тренувальний, був вакуумним, і на ньому нога постійно зʼїжджала. Другий також не підійшов. Найбільше надії — на третій протез, який саме виготовляють.
«Моя маленька». Коріння у «Superhumans»
Вадим переніс сім операцій, багато болісних падінь, розривів швів. Упав — і розірвав, коли ходив на милицях. Та це ніколи не зневірювало його.
— Не може ніяк заспокоїтись моя маленька.
Так — «моя маленька» — супер (ласкава назва пацієнтів у «Superhumans») зворушливо звертається до кукси (частина кінцівки, яка залишається після ампутації — Авт.). «Ну, а яка ж вона?» — запитує риторично. Говорить про неї, мов про крихітну дитину, з якою треба обходитися ніжно, делікатно.
Вадим уже два роки не був удома, та в «Superhumans» усе стало звичним. Та й Винники також мов рідні.
Під час нашої розмови герой погладжує протез у лайнері (легкий еластичний чохол, який надягається на куксу для захисту та комфорту).
— Як маленька дитинка — вночі гуляє [стає вразливою, може починати саднити й турбувати — Авт.], а вдень спить. Вночі активізується, дає жару, вдень їй по барабану. А завтра вночі виспиться — і все, треба гуляти. Погладити треба. І вона заспокоїться. Вредна (усміхається). Коли вередує, шукаю, що ввімікнути, щоб відволіктись. Психологиня казала, що коли починає боліти, можна поставити руку на неї, погладити. Тоді кращає.
Читайте також: «Ми не знаємо своїх можливостей, доки не спробуємо». Історія ветерана, який обирає плисти проти течії
Сапер Балу
Вадим родом із Білої Церкви. Коли російська армія уже була майже на рідних теренах, серце покликало доєднатись до війська добровольцем. Це був кінець 2022-го — початок 2023 року. У війську супер був сапером — мінував поля, підходи, позиції.
— Керівник військкомата сказав, що у мене є вибір — бути сапером або штурмовиком. Подумав, що краще піду в сапери. Сам вчився з нуля. Спочатку вчили інструктори — три місяці навчання, — потім проходив тренінг у Німеччині. А тоді вже опинився під Луганськом. Затим — Куп’янськ, Суми, Донецьк.
Позивний Вадима — Балу — закріпився за ним і в житті. Чуйне й доброзичливе прізвисько придумала донька Діана, якій зараз двадцять вісім років.
— Позивний — Балу. Ведмедик. Дочка придумала. Каже: «Папа, я тобі позивний придумала». Якось я провів на позиції місяць. Коли ми з побратимами звідти повертались, позицію так і перейменували — позиція «Балу».
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Вадим тягнеться до оливкової сумочки —кольору Збройних Сил. На ній шеврон бригади, де він служив.
Запитую, чи можна глянути зблизька. Розглядаємо з фотографкою: на шевроні — три перехрещені золотисті мечі на червоно-чорному тлі. Червоний колір — любов, мужність, великодушність. Чорний — сила і прагнення до перемоги. Емблема 32-ї окремої механізованої бригади.
— Це емблема нашої бригади, «тридцять двійки». Зараз нашій бригаді присвоїли назву «сталевої». Раніше моя машина вся була обліплена цими наліпками. Але після поранення саме ця — єдина, що залишилась.
Оливкова сумочка з емблемою супроводжувала Вадима скрізь, де ми бували того дня. На висоті десятого поверху центру, у відпочинковій зоні, у холі. Проте не шеврон — його оберіг.
— Коли ми з побратимами були під Бахмутом, відбили одне село. Але вороги були недалеко, вісім кілометрів від нас. Коли вони пішли на штурм, було страшно. Атака дронами. Моїм оберегом тоді стала молитва. Мої побратими у той час також молились.
Головне — вірити. Ця віра для Вадима також і про його сина Дениса, який був поряд. Навіть у найгарячіших точках.
— Син мене завжди підтримує. Він у мене умнічка. Де б не був — Купʼянськ, Донецьк, Суми, Луганськ, — він приїжджав усюди, скрізь був. Він волонтер. Зараз військові машини ремонтує. Коли була затоплена Нова Каховка [під час підриву Херсонської ГЕС — Авт.], також приїжджав. Рятував людей. Розповідав, що ракета прилетіла саме в те місце, де вони з рятувальниками стояли. Кажу — «закругляйся з цим».
Пан Вадим із сином
Однак волонтерство — поклик Денисового серця. Як і бути поруч із батьком, на позір суворим, але напрочуд турботливим і дбайливим. Мов справжній Балу, змальований із творів Кіплінґа.
Читайте також: Жодних перепон. Історія відновлення ветерана з ампутацією
Серце там, де дванадцять котів і шість собак
Повз нас проходить чоловік у спортивному з білим пухнастим песиком (на вигляд болонка) в оливковому костюмчику для утеплення. Той підбігає і до нашого диванчика. Вадим пестливо закликає його до себе.
— Ходи до мене, маленький. Тобі ця курточка не заважає?
Чоловік, який прийшов із песиком, каже: пухнастик озирається, бо перевіряє, чи не буде господар гніватись.
— Буде сваритись — кусай, я не сварю, — усміхається Вадим.
Удома у Вадима, в селі Озірно (Білоцерківський район) — ціла «ферма»: дванадцять котів і шість собак. А ще курчата. Багатьох тварин Вадим привіз із різних точок, найбільше — зі Сходу. Донецька, Куп’янська.
Були й ті, яких довезти не вдалось, і про них Вадим розповідає зі щемом.
—У Куп’янську зі мною й побратимами була Ельза — красива руда кицька, а ще сучка зі своєю дитинкою, маленьким цуценятком. Ельза постійно лежала на мені, тож я вирішив розкласти диван у домі, де ми з побратимами залишились. Приходить туди ж сучка з цуценятком — і також вмощуються на цьому дивані. Коли я повернувся з завдання, побратими кажуть: «Дивись, що робиться». Ельза лежить, сучка також, цуценятко вкрилось покривалом — ну прекрасно. А що, комусь заважають? Коли ми з побратимами виїхали з Куп’янська, вивезли до Дніпра Ельзу. Після цього мене відправили у відпустку, а вона залишилась у Дніпрі. Подумав — потім її заберу. Приїхав — немає Ельзи.
Киця Ельза залишила у спогадах Вадима світло, якого так бракувало у війську.
Ще одна цінна знахідка — сіамське кошеня Єва. Її військовий також забирав із Куп’янська. Під час евакуації трапилась аварія: в авто врізалась інша машина. Від удару всі пасажири в салоні перевернулись, а кошеня вискочило назовні. Вадим одразу почав шукати Єву — розклеював і публікував оголошення з її фото, намагаючись повернути загублену кицю. На жаль, знайти її так і не вдалося. Втім, на цьому його спроби рятувати і прихищати тваринок не завершились.
Із Донецька Вадим урятував собаку, з Куп’янська — собаку і кота, зі Сум — кицьку. Всі вони були в закинутих кутках.
Є й тваринки, які залишаються вдома і незмінно чекають на повернення найкращого друга, члена сім’ї. Того, хто дав їм найбільше опіки.
— Колись приїхав додому у відпустку з Куп’янська, вибіг мій собака. Спершу почав гавкати на мене — не впізнав. Я став на коліно, кажу: «Річік, це ж я». Він підійшов, понюхав мене, оббіг три кола навколо мене, заскавчав. І застрибнув на мене. Плакав. Коли я побачив — також не витримав і заплакав. Ми так довго простояли разом.
Річік не бачив Вадима уже два роки. Коли зв’язуються по телефону, супер звертається до нього — а той чує, хто його кличе. Крутить головою, але не може зрозуміти, де шукати господаря.
Ще є маленькі «шпіндіки», як їх називає чоловік, — такси. Вадим підраховує в голові, скільки ж їх помістилось на домашній «фермі». Здається, чотири. Потім називає імена — Річік, Ліза, Мішель… Каже, до них усіх хочеться повернутись, хочеться додому.
Читайте також: Реставрувати себе. Історія ветерана, який вчиться жити у новій реальності
Здається, Вадим готовий забрати всіх звірят із бойових позицій додому, до свого мінізвіринця. І справді: супер ділиться, що має мрію — створити ферму, яка могла б розмістити всіх врятованих тварин і де можна буде належно про них дбати.
Дихай надією. Усе Superможливо
Коли ми вже трохи втомились від сірого диванчика, переміщуємось у місце першої зустрічі — хол реабілітаційного центру. Навколо гамірно, інші супери вмощуються біля нас. Хтось — біля тенісного столика, хтось біля кімнатки, що пахне кавою і має дитячий куточок. Вадим запрошує у той бік — каже, що я, мабуть, уже втомилась. Закликає попити «гіпнотичного» чаю.
— То чудодійний напій. Розслабляє моментально.
Люб’язно заварює дві порції трав’яного чаю сам. Милиці акуратно лежать поруч біля столика. Дитячий куточок, до якого я ще аж так не наближалась, просто переді мною. У цьому місці час наче зупиняється. Збоку — супери з близькими, зустрічами з якими марили, в руках — склянка гарячого тонізуючого чаю. Деякі воїни на кріслах колісних, обклеєних наліпками — ці написи я бачу крізь скляні двері дитячого простору: «Дихай надією», «Superможливо».
Шлях реабілітації — важкий. Чимало падінь, операцій, вразливість кукси, яка може саднити і гальмувати фізичну активність. Думаю: а якою надією дихає Вадим?
В очах супера надія й опора — щось внутрішнє. Речі, які спонукають постійно чимось займатись. Встати на ноги, повернутись додому в село, обійняти улюблену собачку. А одного дня — створити ферму.
Диво військового Вадима — не випадкове. Це його щоденний вибір, турбота, здатність залишатись людяним там, де це найважче.
Текст написано в рамках магістерського проєкту «Друге дихання: цикл матеріалів про посттравматичне зростання» Школи журналістики і комунікацій УКУ