Китайський державний радник Дай Бінггуо відвідав північнокорейського лідера Кім Чен Іра. Це була дуже очікувана подорож, особливо після раптового бомбардування 23 листопада північними корейцями контрольованого Південною Кореєю острова Пеннендо. Дай є одним з провідних лідерів Китаю та гігантом зовнішньої політики. Він часто заміщає у цій сфері президента КНР Ху Дзінтао, а також має особисті відносини з Кім Чен Іром.
Китайський швейцар
З часу останньої північнокорейської атаки весь світ дивився на Китай. Попри те, що Пхеньян ревниво оберігає свою незалежність та частіше просить у Пекіна вибачення, ніж дозволу, коли доходить до організації провокацій, КНР зберігає величезний економічний, політичний та військовий вплив на КНДР. Якщо якась держава і здатна покласти край північнокорейській агресії, то це Китай. Відразу після бомбардування Пеннендо Дай поінформував південнокорейського президента Лі Мьон Бака, що Пекін закличе до нового раунду шестисторонніх переговорів щодо ситуації на Корейському півострові – інакше кажучи, ніяких змін у китайській позиції.
Відповідь Китаю викликала безкрайнє розчарування Південної Кореї та США (які й забезпечують в основному безпеку південнокорейського союзника). Якщо Китай не визнає вини КНДР в останній атаці (а у Вашингтоні та Сеулі бояться, що цього не станеться ніколи), то потрібні нові розрахунки безпекової ситуації в регіоні. Зважаючи на очевидну підтримку Пекіна, спираючись на яку Пхеньян уникнув відповідальності за потоплення південнокорейського корвета Чхонан у квітні, та два візити Кім Чен Іра до Китаю, що послідували за цим, США та їхні союзники зробили висновок, що КНР відіграє більш ніж пасивну роль у підтримуванні Північної Кореї. Звісно, не йдеться про те, що вони вважають, що Китай прямо замовив атаку на Пеннендо, але вони підозрюють, що недвозначна китайська підтримка Півночі надає Пхеньяну самовпевненість, щоб запалити нову пожежу.
Отже, китайці та північні корейці нарешті провели свої зустрічі на високому рівні. Китайська державна преса наполягає, що це була «відверта та глибока» дискусія, внаслідок якої було досягнуто «консенсусу». Питання в тому, яке рішення вони прийняли?
США та їхні союзники вже просигналізували, що готові повернутися до переговорів, якщо Пхеньян подасть знак, що справді готовий покращити свою поведінку. Помахавши кулаками у кількох військових протистояннях, північні корейці, можливо, прагнуть перейти до переговорів. А отже, результат зустрічі Дай Бінггуо та Кім Чен Іра є тестом сміливішої китайської зовнішньої політики. Китай хоче показати, що він залишається швейцаром при дверях до Пхеньяна, але для цього він має добитися від Півночі принаймні символічних поступок. Якщо ж вона залишатиметься зухвалою та не запропонує нічого, крім вічних закликів до переговорів, США можуть спробувати зав’язати прямі переговори з Пхеньяном в обхід Пекіна. Водночас Вашингтон зсуватиметься до фундаментально агресивнішої позиції щодо КНР.
Німецькі інтереси
На протилежному боці Євразії постає інша складна безпекова дилема: багатовікове протистояння на Східноєвропейській рівнині між Варшавою та Москвою. Росія негайно засудила рішення США розмістити, починаючи з 2013 року, в Польщі американські винищувачі F-16 і транспортні літаки «Геркулес». Заява російського МЗС містить навіть посилання на депешу Wikileaks, у якій йдеться про готовність НАТО захищати Польщу й країни Балтії у разі «можливої агресії з боку Росії». Росіяни стверджують, що розміщення на польській території американських військових, а також секретні оборонні плани НАТО видаються особливо дивними після успішного засідання Ради Росія-НАТО під час Лісабонського саміту, на якому була прийнята нова Стратегічна концепція. У ній «Росія не розглядається як ворог».
Російські можновладці не втомлювалися повторювати усе це цілий тиждень, доводячи Польщі та країнам Балтії, що безпекові гарантії, які вони отримали від НАТО, несумісні з задекларованою місією цієї організації. За цих обставин країною, чия відповідь на ці закиди росіян є найважливішою, є Німеччина, а не США. Саме вона є союзником Польщі, Латвії, Литви та Естонії по НАТО і Європейському Союзу. Саме Німеччина сприяла тому, що в новій Стратегічній концепції НАТО Росія визначена як стратегічний партнер. І нині, коли Росія чинить тиск на Польщу й країни Балтії, всі погляди звернено на Берлін. Як же він реагуватиме?
Німеччина утверджується сьогодні як регіональний лідер. У неї є свої власні інтереси, які, зокрема, включають економічну та енергетичну співпрацю з Росією. От у чім проблема. Тому вона радше мовчки спостерігатиме за суперечкою між Росією і країнами Центральної Європи. Колись думка республіки часів холодної війни з центром в Бонні (ФРН) нікого не цікавила. Але опінія країни зі столицею в Берліні цікавила й цікавить усіх, особливо сьогодні, коли так очевидно, що Німеччина домінує в ЄС. Голос цієї країни також палко бажають почути в Таллінні, Ризі, Вільнюсі та Варшаві. Ще одна проблема в тому, що ані країни Центральної Європи, ані США не можуть чинити тиск на Німеччину, не погіршуючи при цьому своїх із нею відносин. У взаєминах Вашингтона та Берліна вже наявна певна напруга, що обмежує спроможність Америки поставити на місце Берлін, коли так потрібна його підтримка щодо Польщі й країн Балтії.
Між польською та корейською безпековими дилемами є багато відмінностей. З-поміж них достатньо згадати про потенціал швидкої військової ескалації конфлікту між двома Кореями. Але в обох випадках розвиток ситуації залежить від рішень регіональних потуг: Німеччини та Китаю відповідно. Їхні ж відносини з США фундаментально змінилися після закінчення холодної війни й розвиваються нині таким чином, що їхній довготривалий союз може стати неможливим. В обох випадках США не мають змоги йти просто навпростець, не наражаючись на зворотну очікуваній реакцію. Все це надає Німеччині та Китаю ще більшого впливу.
Цей матеріал опубліковано з дозволу STRATFOR