Зараз стало дуже модним, особливо серед «диванних стратегів», давати поради силовикам, що воюють із російськими диверсантами на Сході країни. Мовляв, усе неправильно, а от я зробив би все як треба. Тиждень вирішив піти іншим шляхом. Ми знайшли військового спеціаліста, кадрового офіцера з чималим званням ще в радянській армії, який побував у багатьох гарячих точках, зокрема на війні в Іраку, у складі елітних військових формувань провідних західних країн. І попросили проаналізувати дії української армії в Донецькій та Луганській областях та надати поради тактичного характеру. У своїх висновках він винятково категоричний: нинішня тактика нашої армії є абсолютно неефективною, натомість Україні терміново потрібно переходити до тактики «клин клином вибивають». Тобто боротися з диверсантами диверсійними методами.
Олександр Суріков (прізвище змінено), має досвід воєнних дій в Іраку, ДРК, Ліберії:
Найбільша проблема нашої так званої АТО – це, не буду оригінальним, керівництво. Боязливе, безініціативне, імпотентне, яке зупинилося у своєму тактичному та стратегічному мисленні 30 років тому й, що головне, абсолютно не розуміє сутності того воєнного конфлікту, в якому опинилася Україна. Фактично застосовується та сама схема, яка діяла ЗСУ впродовж 20 років: усю справу роблять непомітні полковники та підполковники, тоді як вище керівництво – здебільшого просто кар’єристи та крадії – нагріває руки на всьому тому. За моєю інформацією, жодної нормальної чистки ні в Генеральному штабі, ні в Міністерстві оборони проведено не було, тож 90% вічних паразитів сидять на своїх місцях ще з часів Кузьмука. Й абсолютно не палають бажанням воювати з «братньою країною», а крім того, ще й не вміють.
Читайте також: Семен Семенченко: «Розвиток ситуації на Донбасі найбільше нагадує ланцюгову ядерну реакцію»
Звичайно, варто розуміти, що проблеми політичного управління країною та всезагальний катастрофічний розвал армії протягом останніх років також мають чималий вплив на хід бойових дій. Але я з усією відповідальністю стверджую, що в разі розумного та рішучого керівництва до сьогодні можна було вже якщо не закінчити всю кампанію, то принаймні не створювати своїми руками новий Сталінград, як охрестили Слов’янськ російські терористи.
Якщо проаналізувати тактику української армії загалом, то вона багато в чому нагадує радянську в Афганістані або російських військ у Першій чеченській війні: так само намагання напхати максимальну кількість «коробочок» (назва бронетехніки армійським сленгом. – Ред.), які для радянських генералів та їхніх годованців є таким собі фетишем, нагнати максимальну кількість солдатів і цим нібито залякати противника, змусити його піти. Та голосно заявити, що тепер все під контролем. Тим більше що зараз для цих людей настав просто-таки зірковий час: вони відчувають свою потрібність, переміщають одним розчерком пера тисячі людей, відмивають купу грошей, що зараз раптом впала на ЗСУ, – їх усе влаштовує.
Фактично повномасштабну війну, яка вже точиться на Сході, розгорнуло саме командування, адже навіщось формує лінію фронту в протистоянні з диверсантами, які не копатимуть окопів, не створюватимуть класичних укріплених районів та не проводитимуть масштабних наступів із танковими клинами, як їх учили в радянських академіях. Російські терористи та їхні місцеві помічники діють як класичні партизани-диверсанти. Навіть їхні райони укріплень – це міста, де вони ховаються в мережі вуличних комунікацій, або густі «зеленки», з яких вони завдають швидкого удару, часто прикриваючись місцевим населенням, та одразу відступають. У великі бої ходять тільки в разі чисельної переваги чи фактору несподіванки, адже в протилежному випадку мають гігантські втрати, як це сталося в донецькому аеропорту чи під Маринівкою.
Читайте також: Удар по верхах. Війна очима учасника АТО
Система блокпостів дієва тільки за умови суто поліцейської операції, коли немає великих вогнищ спротиву чи непідконтрольних владі районів. На Донбасі зараз усе навпаки. Фактично армія захищає сама себе та свої позиції, тоді як диверсанти спокійно пересуваються «зеленкою» та навіть відкрито дорогами, де немає силовиків. Тож жодного руху вперед немає, конфлікт затягується до нескінченності, що в умовах дірявого кордону дає терористам змогу поповнювати людські та збройні резерви з Росії.
Наші військові за давнім звичаєм намагаються взяти кількістю, при цьому маючи невеликий відсоток бійців із досвідом і розумінням тактики міського бою та бою проти маневрених диверсійних загонів, і тому найчастіше б’ють із гармати по горобцях. Наприклад, візьмімо ситуацію зі Слов’янськом. Чи ефективна тактика обстрілів важкою артилерією? Абсолютно ні, якщо ми, звичайно, збираємося залишати це місто у складі України. Як я розумію, тактика ось яка: артобстрілами ми змушуватимемо противника постійно рухатися й передислоковуватися і підловлюватимемо їх, коли вони не захищені мирним населенням або перебувають на відкритому місці. Плюс руйнування інфраструктури, що підштовхуватиме бойовиків до прориву з кільця оточення, що знову-таки даватиме шанси на їх знищення.
Проблема в тому, що кільце з блокпостів абсолютно неповне. Плюс бойовики після тижня таких дій зрозуміли, що лізти на укріплені позиції немає сенсу. Тому просто обстрілюють блокпости, які для них як на долоні, з мінометів чи стрілецької зброї та розчиняються.
Якщо вже йти абсолютно радикальним шляхом, варто було оголосити дво- чи триденну евакуацію всіх мирних жителів, після чого авіаційними та артилерійськими ударами просто стерти місто з карти, а потім піддати винятково жорсткій зачистці з «Градами», вогнеметами, стрільбою по першій же тіні тощо. Однак ми ж цього не збираємося робити, відповідно важка артилерія, з одного боку, заважає бойовикам та завдає їм втрат, а з іншого – останні є некритичними через маневреність загонів бойовиків.
Відповідно під час спроби штурму та зачистки наші війська неодмінно зазнають великих втрат. Враховуйте, що воювати серед руїн набагато вигідніше й ефективніше зможуть саме диверсанти, які чіплятимуться за кожен розбитий будинок чи уламок дерева, коли чисельна перевага, ні перевага в техніці не матиме жодної різниці. А якщо згадати гігантські проблеми зі зв’язком та координацією бойових підрозділів, то маємо вкрай неприємну перспективу.
Читайте також: Чи є в України м’язи?
До всього цього додамо невелику ефективність використання бойової авіації. Причин тут кілька: і те, що літаків та вертольотів в нас не так багато, і те, що хороших пілотів, особливо з бойовим досвідом та чималим нальотом, мало. Плюс технічна недосконалість наших систем стеження та розвідувальних систем, брак нормальних безпілотних апаратів, а також нерішучість керівництва, яке буквально кожну дію намагається прикрити наказом із печаткою та особистим дозволом згори. Відверто кажучи, не розумію, чому авіація в повному складі не висить постійно над дорогами хоча б у зоні активних бойових дій та не знищує будь-які підозрілі машини. Так, за такої тактики помилки були б неминучими, як наслідок – загинули б мирні мешканці, однак найважливіше перервати всі можливі шляхи комунікацій бойовиків, змусити їх відкрити свої позиції, пересуватися, і вони неодмінно потраплятимуть під удар.
Натомість найефективніші операції ЗСУ та структур МВС зафіксовані з використанням спецпідрозділів із високим ступенем підготовки, координації та розуміння свого завдання. Відповідно доцільно було б зосередитися на підготовці великої кількості нечисленних за складом, але дуже якісно підготовлених диверсійно-штурмових груп, які мають тероризувати противника у його лігві.
Формувати їх потрібно максимально з місцевих мешканців або змушувати особовий склад вивчати територію майбутніх бойових дій. Кількість – до п’яти осіб, кожна бойова одиниця повинна мати своє чітке завдання та навантаження: снайпер, гранатометник, спостерігач, прикривач тощо. Вони мають володіти найсучаснішою зброєю, обладнанням та бути цілком автономними у діях: діяти на шляхах можливого пересування бойовиків, завдавати швидких ударів та розчинятися в «зеленці» чи міській забудові, як це роблять самі бойовики.
Досить ефективною також може бути діяльність під виглядом самих терористів. Тобто загін пов’язує собі «колорадські» стрічки, проникає в місто, де дислокуються бойовики, і проводить швидкі операції зі знищення їхніх снайперів, спостерігачів, варти на блокпостах тощо. Можливе також захоплення в полон із подальшою демонстрацією полонених у пропагандистських цілях. Взагалі важливою складовою цього диверсійного протистояння окрім його суто воєнної функції має бути й інформаційно-психологічна: кожну вдалу акцію бойовиків треба подавати так, щоб вони боялися власної тіні, щоб кожен вихід з автоматом на вулиці міст став дуже небезпечним. Добір кадрів для таких груп уже зараз можна організовувати на базі добровольчих з’єднань і діючих загонів спеціального призначення. Можливе також залучення іноземних інструкторів, які мають досвід ефективного використання таких з’єднань, зокрема в Афганістані під час останньої кампанії країн – членів НАТО та в Іраку.
Надалі ці штурмові групи мають становити основу сил швидкого реагування ЗСУ, стати тим самим елітним спецназом, який і є кістяком сучасної війни. При цьому кадрові армійські частини та Національна гвардія повинні виконувати суто загороджувальну функцію та втримувати звільнені території, тоді як основні бойові дії треба проводити силами мобільних спеціальних загонів, що дасть змогу уникнути зайвих втрат та руйнування території.