Аргументація була простою: послід птахів псує асфальт і стіни будівлі. Наказ було виконано: робітники скинули на землю близько 50 ластівчиних гнізд. Їх не зупинило те, що в гніздах були маленькі пташенята чи яйця. Ластівки металися над розбитими гніздами, намагаючись врятувати своїх пташенят, але марно…
А перед цим у центрі Києва на вулиці Терещенківській працівники КП «Київзеленбуд» спиляли один з найстаріших каштанів Європи (віком понад 150 років), який мав статус об’єкта природно заповідного фонду і відповідну табличку на ньому – «Каштан Воінственного», названий так по імені знаного охоронця природи професора М.Воінственного. Так вони відреагували на тріщину, яка з’явилася на стовбурі дерева. Причому за два тижні до того екологи «полікували» каштан, замурувавши тріщину і закріпивши стовбур спеціальним пристроєм. Але ані очевидність факту «лікування» дерева, ані його заповідний статус не спинили працівників «Київзеленбуду» – і зараз від рослинного пам’ятника природи залишився тільки пеньок, на якому висить (о часи, о мораль!) охоронний знак…
Обидві ці події – які б у цивілізованій державі набули статусу скандалів загальнонаціонального масштабу – пройшли практично непоміченими ані журналістами, ані чиновниками високого рівня, ані політиками. Відреагував, здається, тільки Національний екологічний центр. На думку екологів, в обох випадках учинені злочини. Як зазначив заступник голови Національного екологічного центру України Олексій Василюк, «Україна є членом міжнародної Бернської конвенції, яка навіть лякати птахів під час розмноження забороняє.
Також у нас передбачена кримінальна відповідальність за жорстоке поводження з тваринами». Що ж стосується каштану, то «будь-які дії з об’єктами природно-заповідного фонду можуть здійснюватися тільки після отримання погодження у Міністерстві екології та природних ресурсів… Йдеться про самовільне знищення заповідного об’єкту». Як пояснив еколог, дерево можна було зрізати тільки після того, як екологічні служби взяли б відповідне рішення і винесли це питання на сесію Київради. Проте ця процедура не була проведена. «Знищення або навіть пошкодження об’єкту природно-заповідного фонду є кримінальним правопорушенням і карається згідно ст.252 Кримінального кодексу України. Тому Національний екологічний центр України звернувся до МВС України з проханням порушити кримінальну справу за фактом знищення заповідного каштану», – зазначив Василюк.
Цікаво, чи бодай порушать справу (я вже не кажу про доведення її до суду) бодай в одному з цих двох випадків?
Але мова наразі не про загальну криміналізацію ледве не всіх владних та бізнесових структур. Мова про дещо інше. Смію стверджувати, що директор розважального центру у селі Чубинському не є українцем, яким би не було його прізвище і походження. Бо українці знають повір’я і традиції, пов’язані з ластівками. Ці плашки з давніх часів були одними з найбільш шанованих українцями. За повір’ями, ластівка є Божою пташкою, благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки. Якщо ластівка в’є під чиєюсь стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині; а от якщо хто розорить гніздо ластівки і вб’є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню, а на додачу забере здоров’я та занапастить худобу.
Я розумію, що надворі сьогодні доба, де майже всі і майже все продається, причому задешево, але якщо директор не є українцем за своїм єством, то, може, бодай робітники (з цього ж села, не інакше) могли б зберегти бодай щось у собі українське й людяне? Чи йдеться про тих малоросів, що здатні за шмат гнилої ковбаси продати не тільки власні душі, а й матір з батьком?
Ну, а ревні працівники «Київзеленбуду» – хто вони? Невже і їх разом з градоначальником десантували в українську столицю після вишколу у КҐБ, коли людина перетворюється на робота-виконавця найзлочинніших наказів й інструкцій? Невже їм було байдуже, що йдеться про одну з цікавинок міста, про один з найстаріших каштанів у всій Європі? Зрештою, вони ж працюють у «зеленбуді», а не «зеленруйнації», і не у Тмутаракані, а у стольному Києві!
Та, очевидно, Київ для них – тільки територія, а не цілісний екосоціальний організм, де все має своє значення і до всього слід ставитися відповідально…
Отже, так чи інакше, ці брутальні випадки останнього часу (а кожен, хто стежить за нищенням довкілля та природно-культурних об’єктів в Україні, назве ще чимало прикладів), засвідчують стрімку й успішну деукраїнізацію українців навіть у столиці та навколо неї. Відсутність соціокультурних табу як у начальників різного рівня, так й у виконавців (а табу ці формуються завжди в межах певних національних культур, їхніх традицій і ментальних настанов) – це загроза передусім не для ластівок та каштанів, а для інших людей, ба більше – для самих об’єктів деукраїнізації. Вони приречені бути холопами та рабами (інколи – досить заможними, частіше – злиденними й безправними) «промислових баронів», «аграрних магнатів» та «торговельних герцогів», котрі (що б там не писалося в їхніх свідоцтвах про народження) належать до напівкримінально-напіврадянської спільноти, яка сформувалася на просторах колишнього СРСР і сьогодні прагне легалізувати себе у вигляді «русского мира». Тож ми ще не раз почуємо про знищення пташенят і вирубку заповідних дерев, про вбивства «мажорами» людей на дорогах і викидання на вулицю жителів уподобаних кимось будинків, про деградацію науки та освіти etc etc etc – аж поки не буде спинений процес деукраїнізації України і не почне втілюватися проект оновленої країни та держави.