– Пане Володимире, що для Вас література?
– Найоптимальніший спосіб мого існування: робота, відпочинок, спілкування з незрадливими і мудрими друзями. Оце зараз перечитую гемінгвейські «Острови в океані» і натрапляю на таку фразу… Ага, ось вона: «Я ж став такий продажний, що тільки-но почну писати про човен, як там неодмінно з’явиться прекрасна індійська дівчина й молодий Джонс…»
А я ще донедавна гадав, ніби продажність існує лише в ідеологічному плані. А в пана Ернеста, виявляється, це ще й підтакування обивательським смакам… Крім того, до літератури я ставлюся, як до важливого виховного фактора. Наприклад, ще в шкільні літа я полюбляв читати за обіднім столом. Та якось налетів на таку фразу у Рокуела Кента (передаю по пам’яті): «О, ці чарівні ескімоські діти! Оце зараз вони сидять переді мною, зосереджено длубаються в носі і поїдають видобуте…» Навіть непристойно згадувати, як на це зреагував мій організм. Але з того часу я ніколи не читаю за обіднім столом.
– Нещодавно вийшов роман «Джури і підводний човен» – фінальна частина Вашої трилогії про становлення українського козацтва. Перші дві здобули загальне визнання як з боку фахівців, так і з боку читацького загалу, вони перебували на чільних місцях найважливіших рейтингів. Чого чекаєте від третьої?
– Сам не відаю. Коли виходить твір, тут вже не до розрахунків і сподівань. Тут у кожного автора жижки тремтять, як і в актора перед виходом на сцену. А раптом обваляться декорації, чи в найпатетичнішу мить на авансцену вийде нахабний котяра і почне вмиватися? Тоді прощай все, бо глядачі тільки на нього й дивитимуться. Так і в літературі. Єдине, що можу сказати – я намагався зробити все можливе, аби третя частина не поступалася першим двом. А вдалося це чи ні – судити не мені.
– Поділіться секретами вашої творчої кухні .От, наприклад, як знаходите теми?
– Своїх тем в письменницькому організмі не менше, ніж паличок Коха. Інша справа – до якої з них прикипить серце.
Що ж до мене, то з самого дитинства мене (власне, як і кожну дитину війни) вабили описи батальних сцен. І якось, читаючи про битву на Куликовому полі, я подумав: стривай, а чому натхненник і головна дійова особа цієї битви Дмитро Боброк носить приставку Волинський? Адже схожі приставки зазвичай мають ті, хто здійснив якийсь подвиг – Олександр Невський, Дмитрій Донський, Суворов-Римнікський. А тут – Боброк-Волинський. Чому не Куликівський чи Непрядвинський? Невже він вчинив на нашій Волині щось особливе, таке, що переважає його куликівські заслуги. Але що саме?
Звертаюся до історичних джерел, починаю будувати логічні моделі найвизначніших подій тих часів… Закінчилося це написанням роману «Сині Води» про битву на сучасній річці Синюсі, де за 18 років до Куликовської битви наші пращури вперше в історії поневолених народів розбили татаро-монголів…
А пишеться по-різному. Зазвичай сідаю до комп’ютера лише тоді, коли місце і час дії вже обжиті і пропущені через серце. А от персонажі… З ними інакше. Спочатку вони діють згідно з задумом автора, проте чим далі, тим більше вони чинять по-своєму. І тоді для автора головне – ненав’язливо спрямовувати їхні дії в потрібне йому русло.
– Яка ваша думка про українську літературу для дітей?
– Якщо брати дитячу літературу зосібна, то ніби й непогано. Маю на увазі лише прозаїків: Галина Малик, Леся Воронина, Зірка Мензатюк, Олександр Гаврош, Сашко Дерманський… Кожен з цих авторів має своє обличчя і свої фішки. Саме завдяки їхнім зусиллям дитяча література нині все впевненіше займає чільне місце в українському літпроцесі.
– А над чим варто працювати? Де у нас прогалини?
– Тут будь-які поради зайві, бо ж не митець обирає тему, а вона його. От свого часу я радив вам, пане Олександре, написати для серії «Українська сила» веселу розвідку про неперевершеного богатиря Івана Максимовича Піддубного. А ви що зробили? Спочатку згодилися, а тоді взяли та й засіли за подорожні нотатки.
А взагалі прогалин в нашій дитячій літературі безліч. Передусім це відсутність гарних дитячих поем та п’єс для театрів юного глядача, брак великомасштабних полотен, де головним героєм був би хлопець шкільного віку чи його ровесниця, обмаль пізнавальної та науково-популярної літератури.
І, як на мене – найбільший гріх сучасного дитячого письменника в тому що він ігнорує нашу міфологію. Йому ліпше існується з якоюсь віртуальною істотою, висмоктаною з його ж пальця і яка переважній більшості юних читачів невідома, а відтак абсолютно нецікава.
– Якщо порівняти українську і російську дитячу літературу, то то якого висновку ви доходите?
– Коли раніше українські дитячі письменники змушені були наслідувати своїх російських колег, то тепер вони, дяка Богові, покладаються здебільшого на свої сили і глузд. І дечого вже вдалося досягти. Приміром, Леся Воронина перемогла на московському книжковому ярмарку, а видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вважається найбільш інтелектуальним видавництвом не лише у нас, а й на російських літературних теренах.
І все ж на моє переконання, коли ми в загальній дитячописьменницькій масі не поступаємося російським колегам, то за вершинними здобутками далеко не попереду. Бо хто з нас може похвалитися тим, що «переплюнув» Успенського, Крапивіна, Остера, Коваля? Отож замість зупинятися на перших здобутках варто ще вище закасати рукави і працювати, працювати…
– А ви можете назвати десятку найкращих українських творів для дітей?
– Отак відразу… У людей старшого покоління і досі в пам’ятку «Лахтак» та «Шхуна Колумб» Трублаїні, «Дуже добре» Копиленка, «Син таращанського полку» Панча, «Школа над морем» Донченка. З пізніших – «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко, «Таємниця Соколиного бору» Збанацького, «Щасливий день суворовця Криничного» та «Пригоди кота Лапченка…» Івана Багмута, «Михайлик – джура козацький» Марії Пригари…
– Не занадто застаріли ці твори?
– Звісно, на них лежить відбиток ідеологічної непримиренності, проте ці мастодонти вміли чудово будувати сюжет і діалог, і мову знали бездоганно. А щодо непримиренності… Якщо в цих творах іноземних шпигунів замінити на сучасну п’яту колону – то були б вельми актуальні твори… (Сміється – авт). З більш сучасних назвав би «Посол урус-шайтана» Малика, «Сіроманець» та «Первінка» Вінграновського, « Климко» та «Вогник далеко в степу» Григора Тютюнника, «Тореадори з Васюківки» Нестайка»…
– А якою, на вашу думку, є десятка світових найкращих творів для дітей?
– Я й досі вагаюся, що саме поставити на перше місце: «Пригоди Гека Фіна» Твена чи «Маленького принца» Екзюпері? Затим пішли б «Пітер Пен» Баррі, «Мумі-тролі…» Туве Янссон, «Карлсон…»Астрід Ліндгрен, хоча я особисто не дуже його люблю, бо надто вже він надокучливий, як та осіння муха… І звісно ж «Володар перснів» Толкіна, «Хроніки Нарнії» Люїса, «Гаррі Поттер…»
– Знаю, що ви кілька разів перечитали «Гаррі Понтера». А для чого?
– Кортіло розібратися, в чому секрет успішності цієї епопеї. Визнаю, що під час читання перших томів був неабияк розчарований, бо текст видавався надзвичайно розтягнутим і за художніми якостями явно поступався Твенові чи Толкіну. Як там свого часу Пікассо назвав Пабло Неруду – здається, великий кепський поет? Так і тут.
Далі я дійшов до думки, що не все так просто. Бо ж ніхто інший, крім Роулінг, не вміє так реалістично і винахідливо подати містичний світ. А ще вона неперевершена в умінні «гратися» з сюжетом. Проте найбільше мене вразило те, як маючи лише перший (та й то не дуже виписаний) том, бачити посторінково, що буде в третьому томі, і в п’ятому, і в сьомому… А щодо висновків, то він один: перш, ніж ганити цю епопею, треба написати бодай щось подібне.
– Гадаєте, у нас це можливо?
– А чом би й ні? Знаю одного київського автора – Наталку Савчук, яка замислила сім книжок у дванадцяти томах ще з дотрипільської давнини – точніше звідтоді, коли праукраїнський матріархат у нелегкій боротьбі поступався патріархатові. Задум, унікальний навіть на тлі світової літератури. Щось схоже є тільки в толкінівському «Сильмарилліоні».
Так-от, я читав рукопис першої книжки епопеї і мушу сказати, що враження в мене таке, ніби мене посадили в НЛО і показали дуже близький нам, але паралельний світ. Там все майже так і геть зовсім інакше, там майже не видко людей, зате в повну силу почуваються берегині, сивіли, огневиці, повітрулі, чугайстри, мавки …
Мимоволі спадала думка: якби ця авторка жила десь в Англії чи США, то книговидавці з неї пилинки здували б, аби не відволікалася від головного – написання епопеї, що дала б авторові світове визнання, а їм – шалені прибутки. Проте вона змушена мешкати в країні, де все всім по барабану. І книговидавцям у тому числі.
– І все-таки – хто для вас є авторитетом №1 в дитячій літературі?
– Мілн з його«Вінні–Пухом». Передусім – це втаємничена чарівність цілком реального іграшкового світу. І неперевершено-лукавий гумор. А ще – гра, гра, гра. І – жодної повчальності. Повість ця природна, як саме дихання і в той же час навдивовижу елегантна і вишукана.
– Саме таким, на вашу думку, і має бути твір для дітей?
– Так, книжка повинна бути такою, щоб у дитини від захоплення широко розкривалися очі і рот. А цього можна досягти лише тоді, коли твір буде щирим, захоплюючим, винахідливим, веселим, бешкетницьким… Цей прикметниковий ряд можна продовжувати нескінченно.
– Чи варто дитячу літературу відділяти від дорослої?
– Ні в якому разі! Бодай тому, що з дитячою літературою в першу чергу знайомляться дорослі. Адже перед тим, як подарувати малому нову книжку, треба самому її прочитати, аби переконатися, чи підійде вона йому. І ще. Я не раз був свідком того, як до дитячого письменника підходив дорослий читач і чи не зі слізьми зворушення на очах дякував йому за можливість бодай на деякий час повернутися в дитинство. І повірте, таких дорослих не менше, аніж дітей.
От лише чиновники від літератури та книгознавства цього чомусь не розуміють. Тож моя думка: кращі надбання як дитячої, так і дорослої літератури повинні стояти поруч, пліч-о-пліч. Як на книжкових поличках, так і в номінаціях на висунення тієї чи іншої премії.