Дисидентство: іранська версія

Іран на Близькому Сході є аналогом Франції в Європі. Нація революцій і неймовірної політичної енергії. Вона поєднує в собі фактично непоєднуване: глибоко вкорінений традиціоналізм і потужний ре­­во­лю­­ційний дух. У ХХ столітті країна пережила дві великі революції: конституційну 1905–1911 років і антишахську в 1979-му. Перша принесла Ірану демократичну Конституцію, написану за зразком бельгійського Основного Закону, і парламент. Друга повалила монархію і встановила республіканське правління.

 

Були в новітній історії Ірану й інші періоди політичної турбулентності. Наприклад, державний переворот у серпні 1953 року, коли від влади усунули прем’єр-міністра Мохаммеда Мосадека, який уславився націоналізацією іранської нафтової галузі. Такою ж за значенням подією було й обрання в 1997-му на президентську посаду реформатора Мохаммеда Хатамі, з яким мільйони іранців по­в’язували свої надії на швидку демократизацію країни.

 

 

Сподівання десятирічної давності не виправдалися. Президентські вибори 12 червня 2009 року (в Ірані главу держави обирають усенародно) й усе, що відбувалося в країні протягом наступних місяців, стали для влади приводом до жорсткого «закручування гайок» та наступу на опозицію. А опозиція політична й громадська в іранських реаліях є феноменом багатовимірним. Сьогодні до неї зараховують фактично всіх реформаторів, усіх, хто обстоює зміни та виступає проти жорстких авторитарних методів управління президента Махмуда Ахмадінежада.

 

Хронічний конфлікт між поміркованими політиками, які виступають за проведення реформ, та прихильниками авторитаризму, які не підтримують реформування чин­­ної системи, розколов й іранську еліту. До поміркованих політиків належать Мохаммед Хатамі, опозиційні кандидати на виборах Мір-Хосейн Мусаві та Мехді Каррубі. Усі вони свого часу обіймали найвищі державні посади. Мусаві впродовж восьми років (1981–1989) очолював уряд. Каррубі був спікером парламенту. Хатамі – президентом Ірану в 1997–2005 роках. Жорстоку лінію, крім Ахмадінежада, сповідують голова Ради охоронців Конституції Ахмад Джанаті та командувачі Революційної гвардії.

 

За офіційними даними, на червневих виборах Мусаві здобув близько 33% голосів, а Ахмадінежад – 63%. У перші дні після волевиявлення на вулиці Тегерана вийшли близько двох мільйонів людей, які вважали результати виборів сфальсифікованими. Але найбільші релігійні авторитети Ірану стали на бік президента-консерватора. Жоден із 11 найвищих ісламських кліриків Ірану не виступив проти президента, чиє переобрання поставили під сумнів мільйони людей. Лише двоє підтримали президента з застереженнями. Іранські інакодумці говорять про «безнадійність становища» в своїй країні.

 

 

Яким є сьогоднішній середньостатистичний іранський дисидент? Це письменник, поет, журналіст, адвокат, що не належить до жодної політичної сили й апелює до демократичних цінностей і права на політичну свободу. Дисидентами можна вважати й активісток феміністичних організацій, котрі ставлять під сумнів запроваджені після 1979 році жорсткі правила, що регламентують життя жінок в Ірані.

 

Тижню вдалося поспілкуватися з одним із таких дисидентів – 58-річним письменником Юсефом Азізі. Він належить до арабської меншини Ірану (перси складають приблизно половину населення країни, решта – азербайджанці, араби, туркмени, курди, белуджі тощо). Азізі присвятив життя літературній творчості та перекладам із арабської на перську. Своїм покликанням він вважає діалог двох культур – арабської та перської, і саме цим він би займався безроздільно, якби навколо не закручувалися політичні вихори.

 

Уперше він потрапив до в’язниці за критику політики шаха ще в 1972 році. 1981 року був ув’язнений за критику революційних перетворень. У квітні 2005 року Азізі виступив проти насильницького придушення демонстрації арабів у місті Ахваз, столиці заселеної переважно арабами провінції Хузестан. Невдовзі Азізі заарештували, кілька місяців він просидів у тюрмі. Письменник знову опинився за ґратами в одиночній камері після виступу проти страт арабів-опозиціонерів, яких влада звинуватила в сепаратизмі. Суд виніс йому вирок: п’ять років ув’язнення, але Азізі вдалося втекти з країни.

 

«Напівреволюційна ситуація в Ірані унаочнила глибоку тріщину між простими іранцями, з одного боку, та правлячою системою, з іншого, – розповідає письменник. – Більшість моїх колег-журналістів, серед яких і чоловіки, й жінки, опинилися після виборів у в’язниці. З-поміж заарештованих є й колишні політики з найвищих ешелонів влади: екс-віце-президент Мохаммед Алі Абтахі, колишній заступник міністра закордонних справ Мохсен Амінзаде, екс-заступник міністра внутрішніх справ Мустафа Таджзаде». За даними організації «Репортери без кордонів», після виборів заарештували близько 50 іранських журналістів. Водночас представникам іноземних ЗМІ заборонили в’їжджати до країни. Загалом, улітку 2009 року через політичні мотиви за ґрати потрапили до 500 осіб, і, як стверджує іранська опозиція, дехто з них там і загинув.

 

«Сьогодні в Ірані немає умов для діалогу між перською більшістю та меншинами, зокрема арабською. Права меншин не захищені. Але вони прагнуть їх відстоювати. Таким чином, до студентського й жіночого руху долучається рух національних меншин, а також інтелектуали-дисиденти. Всі вони виступають за демократію та захист прав людини. Це єдині цілі й прагнення людей», – констатує Юсеф Азізі. Останнім часом він багато виступає публічно в Британії, доносячи свою правду про іранські реалії до західних аудиторій. Сьогодні великі громади іранців проживають і в Великій Британії, і в США, і в Канаді. Іранські дисиденти розсіяні по світу. Дехто з них знайшов прихисток на Близькому Сході, зокрема Іраку.

 

 

Уже понад століття іранські жінки активно борються за свої права. В часи монархії вони змогли значно їх розширити, але після революції 1979 року здобутки попередніх трьох десятиріч були втрачені. Жінкам знову заборонили розлучатися або без дозволу чоловіка залишати країну. Ще кілька років тому іранки могли проводити опитування й збирати підписи на підтримку своїх ініціатив у публічних місцях. Сьогодні це заборонено. Жінку можуть затримати, якщо навколо неї зібралося більше трьох людей. Упродовж останніх двох років уряд заарештував понад 60 активісток жіночих правозахисних організацій.

 

Донедавна жіночий рух спротиву в Ірані уособлювала юрист, правозахисниця Шірін Ебаді, яка 2003 року виборола Нобелівську премію миру. Саме вона була чи не єдиним адвокатом, що наважилася представляти інтереси родин загиблих під час так званої «серії смер­­тей інтелектуалів-дисидентів» у 1990-х. Тоді за дивних обставин загинуло понад 80 письменників, політичних активістів, громадських діячів. Коли в червні цього року в Ірані вибухнули масові протести, Шірін Ебаді перебувала за межами країни. Вона не може повернутися додому, де їй загрожує смерть. Проте жіночий рух отримав новий символ – 27-річну Неду Ага-Солтан, яка загинула 20 червня 2009 від кулі бійця-басіджа (добровільна міліція, підпорядкована Іранській революційній гвардії).

 

 

Про свій ди­­си­дентсь­ко-опо­зи­ційний досвід Тижню роз­повіла 29-­річ­на Еша Момені. Студентка магістерської програми з масової комунікації Каліфорнійського університету в Нортриджі має іранський і американський паспорти. Торік вона вирушила на батьківщину збирати дані для свого магістерського проекту, присвяченого іранському жіночому рухові. Але в жовтні 2008-го її заарештували, інкримінувавши ведення антиурядової пропаганди. Студентка провела у в’язниці 28 днів, із яких 25 – в одиночній камері. До США вона повернулася лише в серпні.

 

«Я досі не можу сказати напевне, чому вони мене заарештували. Ті, хто сьогодні при владі в Ірані, не толерують жінок, які вдягнені по-західному, які борються за свої права, – розповідає Момені. – У в’язниці щодо мене не застосовували фізичних тортур. Проте там застосовують так звані «білі тортури». Це, зокрема, перебування в одиночній камері. Уявіть собі: 24 години в камері без жодного зв’язку з зовнішнім світом. І це перемежовується допитами, які тривають по десять годин. Мене піднімали рано-вранці, а поверталася я до камери пізно ввечері. За цей час я схудла на шість кілограмів».

 

При цьому студентка зауважує, що вона була до певної міри «привілейованою арештанткою», з нею поводились обережно, бо її підтримували за межами країни. Достеменно невідомо, що відбувалося у в’язницях з іншими учасниками протестів, які погодилися виступити на телебаченні з про­мовами-каяттями й самовикривальними звинуваченнями. Ці люди публічно зреклися своєї мети й визнали легітимність виборів. Поміж іранцями ширяться історії про камери-могили, куди не потрапляє жоден промінь світла й жоден звук.

 

«Одразу після виборів студенти Тегеранського університету виступили з протестами. І за кілька вечорів у зіткненнях із поліцією загинуло сім студентів, – розповідає Момені. – Один мій друг був поранений. У нього стріляли спеціальними кулями, які не вбивають людину, а розпадаються в її тканинах на багато дрібних частинок». Дівчина зізнається: «Народившись у країні, де щойно завершилася революція, все життя чекаю, коли ж, нарешті, моя нація досягне спокою, миру й злагоди. Але сьогодні ситуація видається безнадійною, як ніколи».

 

Та протести не були марними. В новому уряді президента Ахмадінежада з’явилася перша в історії Ірану жінка-міністр. Марзіє Вахід Дастерджі очолила міністерство охорони здоров’я. Схоже, влада робить поступку іранським жінкам, які були рушійною силою антиурядових протестів. До батога додали пряник – саме так відреагувала на призначення Дастерджі іранська опозиція, яка не має наміру послаблювати тиск на правлячу систему.