Думка про те, що розвиток української культури матиме примарні перспективи поза західною цивілізацією не полишала наших інтелектуалів упродовж віків. А вже наприкінці ХІХ століття за найбільшого теоретика, якому йшлося про піднесення культури заради могутності Європи, визнано Фридриха Ніцше. Називаючи себе «добрим європейцем» і закликаючи до появи шляхетного типу культурного дієвця, йому вдалося спровокувати палкі суперечки про виняткову роль особистості, гомін яких докотився і до України. Літературознавчі студії доктора Луки Луціва добре відображали ці дебати, відкриваючи нову сторінку в українському ніцшеанстві.
Життя Луціва розпочалось у Грушові на Львівщині у селянській родині (1895). Його батьки добре розуміли значення знання, тому віддали сина до дрогобицької гімназії. У Першу світову він долучився до Січового стрілецтва і був поранений, але почав писати та друкувати вірші, використовуючи псевдоніми Лу-лу, Лука Граничка, Лука Грушка-Граничковський та інші. А ставши до лав Української галицької армії — потрапляє до польського полону (1918/1919). Потому вступає до Карлового й Українського вільного університетів у Празі (1921). Захистивши дисертацію про слов’янські літератури (1926), викладає у галицьких гімназіях, а принагідно дописує до газети «Діло» та «Літературно-наукового вісника». На початку Другої світової змушений емігрувати: спочатку до Польщі та Чехословаччини, а після 1944 року — до Німеччини. Обіймає посаду директора гімназії в таборі для переміщених осіб у Баварії, допоки не переїжджає до Нью-Йорка (1949). Наймається прибиральником у шпиталь, але врешті дістає роботу в українсько-американському часописі «Свобода» (1952), де працює до пенсії (1970). Спершу зацікавлення Луціва обмежувалися шевченкознавством. Але пізніше він уподобав і модерністську літературу, зокрема, творчість Ольги Кобилянської у зв’язку з впливами на неї філософії Ніцше, а ще згодом і європейської літератури. В еміграції Луців оглядає українські видання, що з’являлися за совєтів, а надто тих авторів, які цікавилися філософією Ніцше, скажімо, твори Віктора Петрова чи Валер’яна Підмогильного. Критикує нігілізм у творах емігрантів — Ігоря Костецького та Володимира Винниченка. Читає у самвидаві шістдесятників. А відтак отримує наліпку «буржуазного націоналіста» від ідеологів-пропагандистів.
Отже, ключовими фігурами порівняльного літературознавства та герменевтики Луціва були Кобилянська та Ніцше. Тож уваги заслуговує його розвідка «О. Кобилянська і Ф. Ніцше» (1928), де на прикладі цієї пари Луців і намагається показати взаємодію ідей у культурі та появу шляхетних особистостей. Як і належало досліднику, спершу він оглядає низку публікацій на цю тему, втім убачає в оцінці впливу Ніцше на Кобилянську хаос, оскільки висловлені позиції справляли протилежні враження. То стверджувалося, що буковинка перебирала лиш афористичний стиль. А то вона надихалася Ніцше формально чи, либонь, українізувала надлюдину. Певна річ, оцінки відповідали духові часу: дослідники почергово бачили наслідування й аналогію, а зрештою — трансформацію ніцшеанства. Луців окреслює ситуацію так: оскільки до Ніцше ставлення було неоднозначне, Кобилянська почала поволі менше згадувати провокативного філософа.
Проте Ніцше, щонайменше словником і стилем, однозначно на неї вплинув, а надто закликами зруйнувати старі форми життя. На думку Луціва, свого піку філософія Ніцше досягає в етиці, зокрема в критиці моралі: йому довелося відкинути вчення Шопенгавера про співчуття та взяти до уваги концепцію боротьби за існування і поняття статевого добору Дарвіна, де слабкого позбавлено права бути. Та філософія Ніцше не схожа на егоїстичну доктрину Штирнера, бо вимоглива до людини. До речі, Луціву хибно здається, ніби автор Заратустри нічого не знає про цього свого попередника. Хай уже там як, а Ніцше не гедоніст і не прихильник евдемонізму. Йому не до шмиги соціалістична рівність і колективізм, а ще демократія та фемінізм.
Ніцше за Шопенгавером — завзятий волюнтарист, він кпить собі з «правди вчених», бо тільки злуда піддержує силу в життя. В недооцінюванню волі бачить автор Заратустри головну причину упадку людскости.
Чим у такому разі приваблювала ця філософія? Здебільшого, любов’ю до життя, вміннями зносити труднощі та випробування. Бо героїчний аристократизм давав змогу зустріти страждання сміхом. І жодна релігія милосердя не могла цьому зарадити. Зло — це слабина, боягузтво, покора, потурання собі. Певна річ, у давнину траплялися могутні люди. Згадаймо лишень Александра Македонського, Цезаря, Карла Великого, Чезаре Борджу, Наполеона й інших. Одначе вустами Заратустри Ніцше промовляє про появу надлюдини. До неї неможливо повернутися, вона ще має з’явитися на світ. А зрештою, варто зважати не лише на форму (стилістику чи фрази), вивчаючи твори Кобилянської. Треба рахуватися зі змістом, або з ідеями. Хоча, попри певні несхожості, у біографіях Ніцше та Кобилянської теж чимало схожого: хвороба, самота, внутрішні переживання, мистецьке пізнання світу, зневага до маси, захоплення вольовими чинниками та духовним аристократизмом і подібне. В цілому, кардинальна відмінність полягає в тому, що
Ніцшева людина не потребує «родового аристократизму», бо вона є в першій мірі аристократкою волі та енергії.
Та не забуваймо: філософія Ніцше сповнена труднощів. А прикладом цього може слугувати вчення про вічне повернення. Не всякому дано протистояти викликам трагічного життя та погодитися переживати його вічно. Ті, кому таки вдалося його прийняти, здатні перевершувати себе. Звідси і полудень набуває неабиякого значення для Кобилянської. Луців уважає, що її «полуднє» — це символ індивідуальний і національний водночас. Можна сказати, що це момент досягання критичної точки, коли українці вступають в історичну добу випробування і не бояться повторити це знову.
Ніцшівські надлюде повинні так любити життя, що не жахатимуться «ще раз» повторити його. Це «вічний поворот», що ним автор «Заратустри» переміг смерть, яка не страшна людині-панові, бо пережите життя ще раз повториться.
Луців у підсумку каже, що Кобилянська все ж «стояла під деяким впливом (правда по-своєму зрозумілих) думок Заратустри». Скажімо, спільними в обох авторів є роздуми довкола подружжя. Ніцше наполягає, що це поєднання заради появи надлюдини. А героїні Кобилянської нерідко бояться «ламання» шлюбу, хоч у ньому мало пристрасті — більше поваги. Часом її герої просто наслідували певного персонажа «Заратустри». Приміром, у «Ніобі» жінка пропонує чоловіку «карати» свою дружину, подібно до старої, котра радила брати батога, йдучи до жінки. Врешті-решт, автори віддавали перевагу шляхті — герої Кобилянської переважно родовій, а Ніцше духовній. Кобилянська зачудовувалася Ніцшевим афоризмом, але не завжди схоплювала суть. Обидва діячі вдавалися до сновидінь як альтернативи розумовому прозрінню. Проте герої Кобилянської більше говіркі, а не дієві, тому радше схожі на мавпу Заратустри. Не діонісійні типи превалюють у неї, натомість аполонійні. Тому в остаточному присуді:
Беззастережною «ніцшеанкою» можуть проголошувати буковинську письменницю тільки ті, які або не знають її творів, або не визнаються на «ніцшеанстві»… Найсильніший вплив Ніцшого на нашу письменницю був в 90-х роках минулого ст., коли вона не «встидалася» брати Заратустрині слова за свої.
За кілька років у Луціва знову виходить стаття «Кобилянська — Ніцше і родова аристократія» (1931). Тож автор удруге торкається питання впливу німця на буковинку. Згадує її численні цитування, каже, що вона не заперечувала цього зв’язку, проте зауважує, що:
німецький фільософ мав вплив на нашу письменницю але тільки в дрібніших, не сутніх моментах її творчости. Ані важкий стиль творів Кобилянської — всі знаємо про її труднощі з мовою — не має багато спільного із блискучими афоризмами автора «Заратустри», ані характери її героїв нітрохи не наближаються до ідеалу надлюдини.
Розвідка додала небагато в аналізі. Втім її появу, напевно, спровокувала цілком інша стаття — греко-католицького священика й історика церкви Теофіля Коструби «Аристократизм і інтелігенція. До розуміння творчости О. Кобилянської» (1931). Так, її автор уважав: інтелігенція має правити за поводиря для народу та взоруватися на шляхетську минувшину. Позаяк у сім’ї Кобилянської поважали родинний герб, у Коструби виникає думка, що саме це і визначало шляхетство нашої письменниці, а не ніцшеанський аристократизм:
Критика радісно крикнула: «Кобилянська начиталася творів Ніцше». Але тепер, завдяки деяким дослідникам, справа проясняється: Кобилянська черпає свій аристократизм не з Ніцше.
Одначе Луців це заперечує. Він іще й утретє повернеться до порівняння цієї двійці, коли надрукує статтю з нагоди смерті буковинки. Ця замітка знову матиме назву «О. Кобилянська і Ф. Ніцше» (1942) і буде квінтесенцію першого дослідження. В ній ітиметься про те, що винятковість української літераторки, не так у наслідуваннях, а здебільше в інтерпретації Ніцше.
Та вже геть інші наголоси Луців розставив у розвідці «Ольга Кобилянська» (1965), що вийшла з нагоди 100-літнього ювілею письменниці, де знову спливає ця тема. Та після війни згадки про Ніцше навіть у США були не надто схвальними:
«Надлюдина», або краще «бестія», могла бути ідеалом нацистів, але не Кобилянської. І наша письменниця від 1902-го року не наводить уже цитат із творів Ніцше… Отже, Кобилянська не була «ніцшеанкою», як її називали деякі критики… Кобилянська не перейнялася ідеями Ніцше, але вона, читаючи його твори, набирала віри в те, що сила волі і витривалість її та її героїнь допомагають поборювати життьові труднощі… Ми бачили, що деякі совєтські критики називали О. Кобилянську «ніцшеанкою». Тепер там так її не називають, тепер вона — «прихильниця комуністичного ладу»…
Отже, кон’юнктура зарівно ліберального і комуністичного режиму перетворила Ніцше на пугало. Його надлюдина ще довго викликала недоречні конотації. Найпростіше було покликатися на гуманізм, аби ним і пояснювати людинолюбні цінності без абиякого ризику. Тому ніцшеанство на довгі десятиліття майже повсюдно ставало, хай і не завжди забороненою, проте точно небажаною філософією, тоді ж як аристократизм — агресивним ученням.