На вебсайті уряду Великої Британії є офіційний перелік закладів вищої освіти, які можуть надавати освітній та науковий ступіні. Це 174 установи. У переліку не лише повністю незалежні університети й коледжі. Наприклад, там вказано 12 відокремлених підрозділів Університету Лондона. Усе дуже просто: зайшов на сайт, подивився перелік, якщо лишилися запитання, то є електронна адреса, щоб їх поставити. Хочеш отримати диплом у якомусь іншому місці — будь ласка, проте є ризик, що за межами власної родини таке досягнення не визнають.
В Україні ж проблема навіть у тому, щоб порахувати кількість закладів вищої освіти, які можуть надавати визнаний уже українським урядом освітній ступінь. «На нашу думку, найбільш повна й актуальна інформація щодо кількості ЗВО та їхніх філій доступна у реєстрі суб’єктів освітньої діяльності Єдиної державної електронної бази з питань освіти (ЄДЕБО)» — це цитата з річного звіту Нацагентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) за 2019 рік. Зі змісту цитованого тексту зрозуміло, що в НАЗЯВО хоча й мають свою позицію з питання, але простір для полеміки все ж залишають відкритим. Однак до цифр. У звіті за 2019-й НАЗЯВО нарахували 671 заклад вищої освіти. У звіті за 2020-й — 1089. Тут різницю в цифрах таки можна пояснити: з 2020-го українські коледжі, технікуми й училища отримали змогу надавати «передвищу освіту», а тому їх включили до переліку. Все ж доцільніше поглянути на «університети, академії та інститути». Виявляється, що їхня кількість із кінця 2019-го до кінця 2020-го теж збільшилася — з 418 до 455.
Є й інші дані. Наприклад, портал «Освіта.ua» вказує, що в Україні 490 вишів — 324 державні та 166 приватних. Щоправда, в НАЗЯВО зазначають, що «Освіта» рахує ряд відокремлених підрозділів як незалежні установи. Зважаючи на всі аргументи, питання можна віднести до відкритих для майбутніх дослідників. Можливо, саме зараз в одному із сотень українських вишів навчається майбутній дослідник, який зможе остаточно встановити кількість вишів у країні. Зрештою, вдалося ж ученим дізнатися кількість бульбашок у пляшці шампанського?
Якщо серйозно, то можна подати ще одну цитату зі звіту НАЗЯВО за 2019-й: «У нашій державі маємо приблизно 16 ЗВО на 1 млн. населення (це якщо виходити із загальної кількості 671. — Ред.). Багато це чи мало? У Грузії кількість університетів на 1 млн. населення становить 15; у Польщі — 12; у Нідерландах, Німеччині, Франції, Великій Британії, де процес забезпечення якості вищої освіти має тривалу й успішну традицію, кількість ЗВО на мільйон населення є приблизно однаковою й коливається від 4 до 6». Можна додати, що за новою класифікацією — із технікумами, коледжами й училищами — маємо 26 ЗВО на 1 млн. населення.
Читайте також: Уроки на дивані. Як українці впоралися з дистанційною освітою
У припущенні, що частина українських вишів — це шарлатанські установи чи «фабрики» друку дипломів, — немає жодної новини. Тут навіть зайве вишукувати порівняльну статистику з різних країн. Головне питання: як проблему намагаються вирішувати? Одразу після Революції гідності у Міносвіти і науки (МОН) спробували боротися радикально. Вже у березні 2014-го повідомили про ліквідацію 60 вишів. Найбільше тоді постраждав Київський університет культури (КУК) — приватний клон державного КНУКІМ, в якому незмінно «головує» Михайло Поплавський (клон, до речі, — теж його проєкт). Забігаючи наперед, зауважимо: КУК і досі цілком спокійно рекламує послуги на власному сайті й указаний у вже згадуваному ЄДЕБО як заклад вищої освіти. Сім років тому МОН наразився на явище, про яке до того говорили менше, ніж про погані виші: в Україні є не лише пропозиція поганої освіти, а й доволі серйозний попит на неї. Захищати КУК та інші подібні заклади кинулися ті, хто платить гроші за отримання дипломів у них. Невдоволення могло обернутися поганими показниками політичних рейтингів, а тому від комплексної зачистки у владі відмовилися. Нині ж обережно говорять про необхідність укрупнення ЗВО, а не ліквідацію частини з них.
Причин проблеми кілька. З одного боку, Україна долучилася до світового тренду в найменш зручний для цього час. Масовізація освіти — глобальне явище, а полегшення доступу до вищої — одна з цілей глобального розвитку ООН. За даними ЮНЕСКО, за останні 20 років у середньому на планеті доступність вищої освіти зросла рівно вдвічі. Відповідно збільшилася й кількість людей із дипломами. Виключень із цього тренду немає в жодному регіоні планети. За даними НАЗЯВО, 1991-го в Україні було 149 вишів, а навчалося понад 880 тис. студентів. За 10 років закладів було вже 315, а навчалося майже вдвічі більше — 1,4 млн осіб. У 2013–1014 роках вчилося вже 2 млн студентів.
Освітній бум в Україні збігся з крахом радянської системи і всіма труднощами перехідного періоду. Контроль з боку держави у певний момент був майже відсутнім. Відповіддю на підвищений попит стало присвоєння будь-чому статусу «університет». Одним із небагатьох позитивних наслідків явища було те, що на певному етапі це дало змогу втримати бодай частину якісних кадрів. Кількість викладачів не збільшилась одночасно зі зростанням кількості вишів, тому багато хто отримав змогу суміщати посади в різних установах для заробітку.
Читайте також: Навчання попри карантин
У решті казати про позитиви марно. Перелічити негативні наслідки не вистачить паперу. Один із них — фактично повна девальвація приватної освіти в Україні. У середині 2000-х, коли автор тексту сам обирав, де здобути освіту, навіть побутував жарт: мовляв, якщо хочеш засмутити батьків — подай документи у приватний виш. Філії таких «університетських брендів» відкривалися будь-де. Одна працювала на території середньої школи у віддаленому київському районі Виноградарі. Школа, навіть за мірками району, була, м’яко кажучи, не вельми престижною. Її випускники переважно й отримували освіту у філії «університету» на території.
Із часом ситуація майже не змінилася. Звісно, є винятки — наприклад, Український католицький університет, де середній бал ЗНО вступників на контракт перевищує цей показник вступників на бюджет у багатьох найкращих державних вишах. У решті ж приватні університети залишаються місцем притулку для тих, хто має небагато шансів отримати диплом деінде. При цьому приватна освіта загалом не стала помітним явищем в Україні. Хоча таких вишів — ледь не половина від загальної кількості, тут навчається лише близько 9% студентів. Заклади відверто дрібні й незабаром більшість із них зникне.
Другий удар, який було завдано українській вищій освіті у буремні 1990–2000 роки, — це відверте зниження вимог до педагогічних кадрів і роздача наукових ступенів майже всім охочим. Почасти причиною цього також стало радикальне збільшення кількості ЗВО. Для отримання певного рівня акредитації вишу необхідно було мати у складі визначену кількість професорів, докторів і кандидатів наук. Певний час із цим справлялися завдяки «легіонерам» (про що вже йшлося). Однак значно вигідніше мати свої, власні кадри. Так цілковито вільний ринок освіти утворив і «чорний» ринок продажу наукових ступенів.
Станом на осінь 2020-го, за даними ЄДЕБО, в Україні навчалося трохи більше мільйона здобувачів різної освітньої кваліфікації. Цифра поступово зменшується. Тут варто враховувати окупацію Криму й частини Донбасу, а також загальний спад чисельності населення. Однак пік дипломного буму Україна таки пройшла. Перетворення вишів на «фабрики» із друку й ламінації сертифікатів про вищу освіту спричинило знецінення цих документів. Опитування автора у колі своїх знайомих показує, що з десяти осіб лише двоє спілкувалися про здобуту освіту під час співбесід на роботі. Шестеро взагалі не витягали диплом із шухляди після випуску з університету 5–10 років тому. Звісно, що це нерепрезентативно, однак самим фактом державної акредитації виш уже не може залучати здобувачів.
Із поступовим відкриттям кордонів у вишів з’явилася й серйозна конкуренція. За даними Польського радіо, ще 2016-го в цій країні навчалося близько 30 тис. українських студентів. Того самого року загальна цифра українських студентів за кордоном зросла до понад 70 тис. За словами тодішнього міністра економрозвитку Степана Кубіва, за сім років кількість збільшилася на 186%. Новіших даних знайти не вдалося, проте навряд чи цифра стала меншою. Радше навпаки. Відповідь українських вишів поки що складно виявити. Лунають заяви про ставку на іноземних студентів в Україні: 2020-го таких було понад 76 тис. Ця кількість — певний успіх, адже за три роки вона зросла на понад 10 тис. Уряд планує, що 2024 року в країні навчатимуться більш ніж 82 тис. іноземців. Їхній національний склад традиційний іще з радянських часів — це переважно громадяни Індії, Азербайджану, Марокко, Туркменістану, Нігерії та Єгипту. Тобто українські виші отримують певну вигоду від загальносвітового освітнього буму. Проте чим багатшим ставатиме населення цих країн, тим більше вибору для навчання вони матимуть. І з часом самі можуть змінити Україну на ту ж таки Польщу. Відповідальні за українську вищу освіту намагаються уніфікувати її з європейською, щоб навчальні програми наших вишів визнавали агентства із сертифікації у ЄС. Хоча певні просування в цьому напрямі є, однак на вебсайті EQAR (Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти) у вкладці України досі можна прочитати: «Ні, Європейський Підхід недоступний для інституцій вищої освіти в країні». Йдеться саме про підхід до забезпечення якості освіти. У Грузії, наприклад, він уже доступний. Проте це лише окремі деталі порівняно з ключовою проблемою. Її складно виразити у цифрах, проте саме від її вирішення залежить майбутнє українських вишів. Університети по суті своїй були місцями, де неординарні особистості могли «замкнутися» від різноманітних тривог у сучасних їм суспільствах і зосередитися на головному — дослідженнях та передачі традицій. Іншими словами, університети завжди були чимось на кшталт «акваріумів» для обраних. Україна — не виключення, однак після буремних подій перших десятиліть незалежності в цих «акваріумах» накопичилося забагато «мешканців», яким там не місце.
Читайте також: Die Welt: Велика непевність
Як наслідок, українська освіта страждає передусім від непоправних репутаційних утрат. Дисертація Іллі Киви; скандал після статті Олесі Яремчук про корупцію під час написання дисертації; поширення відверто антинаукових та конспірологічних теорій у середовищі викладачів, які потім транслюють свої погляди під час наукових конференцій і навіть публікують відповідні статті у профільних виданнях, — це все тільки окремі вияви загальної тенденції до маргіналізації української освіти й науки. Причому не слід кивати тільки в бік новостворених вишів. Експрезидент «Київстару» Петро Чернишов торік у вересні розповів, як довго не могли домовитися з керівництвом столичного КПІ про встановлення на території вишу базових станцій для полегшення доступу до 4G. У керівництві закладу, зокрема, казали про «радіацію, яка негативно впливає на людей»… Тобто поширювали відверто антинаукові твердження. Найсвіжішу історію зі старим-новим ректором київського НАУ Максимом Луцьким, який запровадив дрескод в університеті, висміяли зусібіч. Забули тільки, що Луцького обрав колектив університету — він отримав 64% голосів. Відділити в українській освіті справжнє від карго-культу, елітарне від маргінального — і є головним завданням.
Поки що реальних кроків у цьому напрямі не видно. Влада пропонує створити «Президентський університет», який стане якісно іншим. Однак в Україні вже існував «президентський» виш — МАУП. Головна філія і досі так називається. Нині він живе з того, що пропонує в рекламі обхідні схеми вступу без ЗНО. Тобто залучає тих, хто не набрав мінімальних балів для подачі документів в інші виші. Без комплексного очищення в освіті новий президентський університет із часом готуватиме таку саму «еліту» — тобто на словах, а не на ділі. Просто тому, що туди потраплять ті самі кадри, які зараз наповнюють чималу частину із сотень українських університетів, академій та інститутів.